– Мені до Львова слід би… – несміливо сказав Маркіян. – Я вчу дітей вуйка Захара…
– Най трохи відпочинуть… У Дикові теж пропадає в старій книгозбірні графів Тарновських безліч старих рукописів, безцінні твори літератури слов’ян. Ти будеш впорядковувати бібліотеку, інвентаризувати, а я платитиму тобі за працю. А потім віддам усі книжки Закладові Оссолінських. Наші аристократи стали нині байдужими до скарбів духа, завтра вони гірше за німців будуть спустошувати свою власну культуру…
Василевський наказав запрягати бричку, і коли вона викотилася з вибоїн на гостинець, Маркіян набрався сміливості заговорити. Ще коли сидів в університетській бібліотеці з Іваном і читав працю Могильницького, ще тоді, як мандрував з товаришем горами, записуючи пісні, ще тоді, коли побачив страту Мирона Штоли, зрозумів, що спочатку слід освітити поле, на яке мають виступати озброєні полки підготовлених борців, у яких карателі не зможуть забрати київ, щоб ними бити їх самих, як це було в його дитинстві у Підлиссі… Жмут того світла він побачив, читаючи Котляревського, знав, що його викрешують і чехи, і серби, і поляки, тепер бачив перед собою польського пана, який рятує з пожежі скарби свого народу, – усвідомлював, що саме така дорога пролягає й перед ним, але почував себе малим і кволим, і страшно було навіть подумати, що якраз він повинен взятися за таке непосильне діло; йому треба було, щоб хтось підтримав його намір або ж заперечив, присоромив, висміяв. Сказав:
– Ви рятуєте, пане радник, скарби для свого народу, щоб він не знидів, не онімечився. А хто це має робити для українців і як?
– Мені ніхто, крім совісті, не наказував цим займатися, Маркіяне, – відказав Василевський. – Нема над нами більшого повелителя, ніж власна совість. А коли вона пробуджується, то жорстокішого диктатора людина знати не може. Вона бичем жене по світу Доленґу-Ходаковського, відбирає здоров’я Шафарикові, надихає ґенієм Міцкевича й Пушкіна, веде на плаху Рилєєва і Пестеля. Страшна та розбуджена совість. Вона примушує людину добувати з каменя воду, з якої їй самій не попадають навіть краплини… Ти питаєш, хто буде рятувати русинські скарби? Ми будемо рятувати, вони належать всьому народові. І ти теж будеш. Але не треба їх ділити на ваші й наші, вони спільні – слов’янські.
Біля будинку Уруського Василевський сказав візникові спинитися. Йому треба зайти на кілька хвилин до друга.
– Може, підеш зі мною, – запропонував з чемності віце-маршалок.
– Ні-ні, – спаленів Маркіян.
Він дивився перед собою, боячись повернути голову в бік чепурного, мов шкатулка, палацика Уруського, що визирав стрільчатою колонадою з густого саду. Знав, вона там… Це усвідомлення робило її незримо присутньою біля нього, він уявляв, що Анна підслухала слова Василевського «І ти будеш» і схвалює, заохочує, підбадьорює, спонукує ступити на ту дорогу, щоб стати гідним своєї матері, братів, сестер і її – Анни – теж. Чув, як його груди наливаються тужавою впертістю, і від неї він міцніє, мужніє.
Не повертав голови, проте краєм ока бачив, що діється за безлистим садом: Василевський з Уруським про щось голосно розмовляли на веранді, вони обидва збуджено жестикулювали, немов сперечалися, до них вийшла Анна, струнка, з розпущеним каштановим волоссям; одна рука притиснута долонею до грудей, друга, підведена, застигла, вона з захватом слухала розмову, час від часу похитуючи головою, а тоді волосся ковзало хвилею по плечах, і Маркіянові здавалося, що він чує, як воно шелестить.
Його вона не бачила й не знала, що той сором’язливий юнак з вечірньої дороги – тут, поруч, а якби й знала, їй, напевно, було б байдуже; Маркіян насмілився поглянути на її постать. Він упився поглядом у профіль Анни, ковзнув очима по її піднесених грудях і аж тепер без сором’язливості, без затаєності перед самим собою усвідомив, що кохає цю дівчину і що все, чим далі житиме, радітиме, страждатиме, буде освячене її ім’ям, зігріте її уявною присутністю, звірене з її образом.
Почуття нахлинули раптово, затопили, наситили дощенту душу, переповнили, перелилися; ощасливлений ними, Маркіян опустив голову, щоб не сполохати кохану й не розчаруватися від її необачного поруху, байдужого погляду, – йому треба піти з Анною в дорогу, яку обере завтра.
Маркіянові було важко визначити настрій пана Василевського: він виходив стежкою з саду, і видно було, як його очі то спалахують, то гаснуть; завжди врівноважений, гукнув надто голосно візникові «поганяй!», сів у бричку й довго мовчав; Маркіян не наважився питати, що за новину почув віце-маршалок від Уруського, врешті Василевський видихнув:
– Карлик кинувся на велетня…
Маркіян не запитував, що означають ці слова, чекав, що радник скаже далі, той передихнув і, так ніби юнак про все вже давно знає, продовжував:
– Ще не встигли слов’яни добре стати на ноги, твердий ґрунт утоптати під собою, підмурівок вибудувати, а вже за зброю… Ще й Міцкевич не утвердився як слід, ще не породив літературних синів… а Гощинський, Боже мій, автор «Канівського замку», замість того щоб писати, разом з хлопчаками… і все піде з димом, все втопиться у крові, занидіє в тюрмах… зітнуть нації голову, і поки нова виросте…
– Що ж трапилося, пане радник?
– Що трапилося… Кілька днів тому один надто гарячий патріот із школи підхорунжих у Варшаві, якийсь Висоцький, урвався до зали, в якій кадети слухали лекцію, вийняв шпагу і вигукнув: «Polacy, wybiła godzina!»46 Близько двохсот підхорунжих урвалося до кошар, де стояли полки царської кінноти, а двадцять вдерлося в Бельведер… І поет з ними! Великому князеві Костянтину якимось чудом удалося втекти, його хотіли вбити, і ось тих кілька бешкетників проголосили Польщу незалежною… Боже, яке дітвацтво!
Зі всього, що почув, найбільше вразили Маркіяна слова: «І поет з ними…» Як це сильно і символічно – поет на барикадах! Він не знав Гощинського, чув тільки про нього від Анни, але тепер буде знати, вивчить його творчість, а колись зустріне і до ніг поклониться слов’янському Байронові.
Повідомлення Василевського поволі доходило до свідомості Маркіяна. Повстання… Він нерозуміюче подивився на віце-маршалка: невже це той самий щойно так гаряче говорив про диктат сумління, про Рилєєва і Пестеля – адже його родаки повстали проти тиранії, повстали!.. І порушили спокій радника? Повстання завадить збирати книжки? Як він може так говорити, коли його брати за ту саму справу, якій він себе присвятив, важать не грішми, а життям? Чого ж тоді варта його просвітницька діяльність?
– А я радію, пане радник, – різко сказав Маркіян, його щоки підпливли рум’янцем. – Але як це сталося, що те жорстоке ваше сумління стало враз таким лагідним, ласкавим до вас?
Василевський з подивом глянув на Маркіяна, потім поблажливо посміхнувся.
– Ах, я забув, ви теж молодий… Що ж, правду кажуть: хто у двадцять років не є революціонером, той у сорок стане лайдаком. Розумію вас…
– Але ж і Робесп’єр, і Наполеон теж були молодими. І Костюшко… Де ви бачили, щоб революцію очолювали старі?
– Це правда, правда, – м’якнув Василевський. – Може, якраз… а може, якраз! Ми ще нічого не знаємо… Ну, ви подумайте, – вже не з обуренням, а з притаєною гордістю заговорив Василевський, – кількадесят бешкетників вдерлися у Бельведер!
Маркіян вже не слухав, перед його очима постав Мирон Штола: загинув, бо сам боровся; згадалася розповідь Любимського про Пугачова, якого не підтримав кошовий отаман Калнишевський з козаками, а тепер на Україні воює – теж одинокий – Кармелюк…
– Пане радник, – мовив по хвилі, – а коли б усі, всі підтримали тих, яких ви назвали бешкетниками… Я сам би…
– Устами дитини глаголить істина! – настрій Василевського щораз бадьорішав. – Та й справді, як каже гірка наша приказка: Rozczwiertowali naszą Polskę na trzy nierówne połowy47, але народ один, лише ото хіба що ділиться на римо- і греко-католиків… І якби сукупно на тиранів…