Торохтять гостинцем колеса, скорочується дорога до Підлисся, серце все більше і більше боязко щемить; місяць хилиться до заходу, темніє ніч, зникають у пітьмі пан Уруський з племінницею, а колеса вже котяться по простеленій душі, витискаючи на ній болісні слова каяття і благання:
– Ви будете священиком, Маркіяне? – почувся з пітьми хриплуватий м’який альт. – А чим захоплюєтесь, крім теології?
Голос Анни довго йшов до Маркіяна, і врешті він таки почув його.
– Я теологією не захоплююся, панно… – відказав Маркіян і зніяковів від її щирого сміху, намагався згладити свою категоричність: – Тобто мене цікавить літературний бік теології… Я літературу люблю, історію…
– Маєте рацію, – вже крізь сон пробурмотів Уруський. – У русинів тільки попи й хлопи, а це нерозумно…
Маркіян схлипнув, стрепенувся, відчув на собі пильний погляд Анни, вона зараз запитає, чому він спохмурнів. Випередив її:
– А ви чим захоплюєтесь?
– Гм… Звичайно, літературою, поезією, чим іще може захоплюватися збідніла шляхтянка… Але я маю і фах – я піаністка. Народилася в Кракові, вчилася у Відні, тепер живу біля Львова. Така собі перелітна пташка і не знаю, що, власне, є моїм… – Анна стиснула тужливо губи. – Тепер працюю концертмейстром у хорі Амадея Моцарта-сина, він живе у Львові, заснував музичне товариство.
– Я й не чув про це…
– І все німецьке, все німецьке… Вуєчек впевнений, що все, що ми робимо, – то для Польщі. А її ж немає…
– Є Польща, – крізь дрімоту озвався Уруський. – Є народ польський.
– Але ж ми його не знаємо, вуєчку. Ні ви, ні я. А живемо серед русинів, і їх теж не знаємо. Ми немов на іншій планеті…
зойкнуло Маркіянові в грудях.
Анна сказала:
– Ви такий мовчазний… А скажіть, кого ви найбільше шануєте з польських поетів? Тільки нічого не говоріть про Міцкевича, його всі шанують.
– Я… – задумався Маркіян. – Я люблю Фредра.
– Ах, досить про нього. Це якась хвороблива мода на Фредра. Розбещений панич львівських салонів у бальовому фраку… співець аристократичних недобитків. – Обличчя Анни пересмикнула гримаса бридливості. – Я знаю цього пихатого богеміста з паличкою, він приходить слухати наші концерти.
– Ну, доню, ти вже задуже, – прокинувся Уруський. – Звичайно, ми, ліберали, не можемо надто ним захоплюватися, але талант – талант у нього справжній.
– Талант виявляється не тільки в майстерності вірша, вуєчку, а ще й у тому, про що цей вірш… От я Гощинського люблю. Це муж у поезії, борець, революціоніст, хоч і не завжди його строфа досконала… Його «Канівський замок»… ви не читали, Маркіяне? Ну, як ви могли не читати поеми, яка оспівує вашу історію! – запалювалася Анна.
– Я доконче познайомлюся з його творами, панно, – сухо відказав Маркіян, на мить прохолонувши до Анни, – її захоплення Гощинським здалось йому навіяним, штучним. Запитав: – А ви і з поетом знайомі?
– Та ні, – знизала плечима Анна. – Як я можу бути з ним знайома? Не маю навіть поняття, де він живе…
– Тепер у Варшаві, – вставив Уруський. – Я зустрічався з ним колись у Львові.
– І мені не сказали?
– Ну, з ким я не зустрічався… А ось уже й Ожидів. Ви заночуєте у нас, Маркіяне, правда?
– Ні, ні, зупиніться біля дороги на Білий Камінь. Звідти до Підлисся рукою подати, я пішки…
– То, може, вуєчку, підвеземо його, адже чорна ніч, – запропонувала Анна, і знову тепло хлинуло від неї на Маркіяна.
– Та що ви… – пробував заперечувати.
– Мовчіть, ви ж у нашому полоні. – Анна торкнулася рукою до Маркіянового плеча, крізь сутінок він побачив наближені до нього великі темно-брунатні очі. – Гм, я кажу – «мовчіть»… А ви й так – наче німий.
Білокамінською вибоїстою дорогою коні йшли поволі, і чим ближче під’їжджала бричка до Підлисся, тим терпкіше ставало на серці в Маркіяна. Перед ним неминуча зустріч з батьком, з ним слова покаяльного вірша, які шматують душу, а за ним… За ним зараз прогуркотить і стихне бричка Уруського, зникне, може, назавжди, прекрасна панна, і схолоне тепло, що зігріло його у тяжку хвилину.
Тією самою дорогою – через Ожидів, Юськовичі й Олесько – пізно вночі поволі пробирався крізь темряву ридван, запряжений двома парами коней: граф Едмунд Ржевуський їхав з бал-маскараду до Підгірець у товаристві дорогого гостя індійського князя Соломона Бальзаміна і старого шамбеляна Йов’яльського – доньки і зяті зіпхнули недоріку на тиждень гостинному графові, нинішньому розпорядникові Підгорецького замку.
Індійський князь був стомлений, йому вже набридло розповідати довірливому, з романтичною душею Едмундові про благословенну країну Аракан, яка притулилася до Бенґальської затоки вічно теплого Індійського океану; Бальзамін їхав до Підгірець тільки з однією метою – взяти решту грошей у Ржевуського на його поїздку до Аракана, котра відбудеться приблизно через місяць. З паном Едмундом домовлятися доволі легко, а от з графом Яблоновським із Любеня було набагато важче. Довго довелося його вмовляти, поки він погодився купити індійського слона, та врешті таки вдалося його переконати, що присутність такої екзотичної тварини на графській конюшні незмірно піднесе його престиж серед маґнатів, – Соломон отримав гроші. Від Ржевуського вже має завдаток, завтра візьме решту, тож можна спокійно й поспати в ридвані. Тільки ж замріяному графові не закривається рот, він тепер узявся розповідати старому шамбелянові про Аракан.
Йов’яльський начебто й уважно слухав, відвісивши нижню губу; у закритому ридвані під стелею гойдався ліхтар, він подвійно відбивався в маленьких очицях шамбеляна, і Ржевуському здавалося, що очі старого горять цікавістю, тому й не дратувало його одне і те ж питання, яке Йов’яльський раз у раз повторював:
– Аракан? A są w nim ludzi-i?38
Врешті шамбелян набрид Ржевуському, він повернувся до індійського князя, обережно діткнувся до його руки, щоб розбудити: пан Едмунд хоче йому розповісти про свій славний рід, який завжди стояв на чолі боротьби з несправедливістю.
– Та розповідайте вже, розповідайте, вашмосьць, – пробурмотів невдоволено Бальзамін і знову зімкнув повіки.
Отже, його світлість князь повинен знати, що в роді Ржевуських були й гетьмани вільної колись Речі Посполитої, і прийде час, коли цей рід у нинішньому коліні очолить народ Польщі в боротьбі проти німецько-російської неволі. Він, Едмунд, уже багато років пише філософську працю, яка стане політичним звинуваченням австрійській і російській імперіям; ту працю він розмножить у сотнях списків і розповсюдить їх серед польської аристократії – тоді вона прокинеться до боротьби за волю. Ні, ні, він зовсім не торкається сучасної політики завойовників: Ржевуський на підставі праць Геракліта, Платона, Епікура, Марка Аврелія доведе неминучість загибелі імперій – його праця буде ідеологічною основою боротьби. А повстання підніме двоюрідний дядько Едмунда – Вацлав Ржевуський, дідич Саврані на Волині.
Пан Бальзамін нічого не чув про Вацлава Ржевуського – славного Ревуху, про якого український люд уже й пісні склав? Е-е, то послухайте, вашмосьць!
Едмунд заспівав, сам собі дириґуючи вказівним пальцем:
– А со to jest galagigi?39 – засвітилися з очей Йов’яльського два ліхтарики.
– У цьому пісенному вигуку виливається козацька буйність, пане шамбелян, – пояснив Едмунд. – Ревуха збирає під свою булаву українських козаків.
– A kozacy – to ludzi-i?40 – допитувався Йов’яльський.
– То лицарі, пане шамбелян, які колись через нашу окрутність воювали проти нас, а тепер їх треба воскресити…
– І oni pójdą na moskali-i?41
– І на австріяків, пане шамбелян! О-о, мій дядько – велика людина, ви чуєте, ваша світлість князю? Він багато років провів у Арабії, вернувся звідти еміром, як оце ви – індійським князем, він так і назвав себе еміром Тадж-ель Феґером, він заснував у Саврані біля Старокостянтинова новий Запорозький кіш! У нього є свої співці й лірники, вірний друг еміра славний стихотворець Тимко Падура уже пішов по Україні будити лірою народ, який проголосить Вацлава своїм гетьманом Ревухою, і поведе він, на білому коні, стотисячну козацьку армію на битву. О-о, пане Бальзамін, тоді ми забудемо, що є на світі Аракан – вільна країна, в якій немає ані тюрем, ані в’язнів, наша ойчизна сама стане такою.