– Це я, Міхале Сухоровський, директор театру… – Камінський зупинився поодалік, похитав головою. – Що ж ви наробили, негіднику? – Підійшов ближче, сів у те крісло, де сидів Міхал, і бідкався: – Це ж вам не Клепарів, а театр. А щоб я краще був умер, ніж мав зв’язатися з вами, волоцюго ви непоправний… Таж тепер закриють театр не на час пошесті, а назавжди, ми давно владцям сіллю в оці… Та сідайте, сідайте, чого стовбичите? Нікуди ж не втечете, а ніч довга. Поставимо в цьому порожньому залі виставу-діалог. Це буде щось нове… Ех, дав Бог росту, та не дав розуму… та сідайте вже!
– Що ви тут робите, пане директор? – спитав Сухоровський, вражений несподіваною появою Камінського. Присів поруч.
– Це я повинен би спитати, що робите тут ви? Я ж, як Ісус, прийшов у сей храм вигнати міняйлів і розбійників – чернь, в якої ви стали апостолом.
– Я зараз піду. А більше нікого тут немає… Тільки не розбійники вони і не міняйли. То чесні люди…
– І ви?
– Що – я?..
– Дякуйте Богу, що я відправив поліцію зі службового ходу, хоч знав, що тут хтось залишився – кроки чув.
– Ваш порятунок мені не допоможе, мене впізнав лямур…
Камінський підійшов до свічника, що стояв над оркестровою ямою, засвітив свічку. Ожили декорації на сцені, над Ганнусиною хаткою заколихалися березові гілки. Міхал не відривав погляду від сцени, ніби чекав початку спектаклю, до нього озвався Камінський:
– Погана слава ходить за вами, Сухоровський. Я нічого не знав, коли брав у вас п’єсу. А потім вдавав, що не знаю…
Сухоровський повернув до директора голову. Якусь мить дивилися один на одного. Добрі тихі очі Камінського, обведені павутинкою зморшок, немов оцінювали красиве обличчя Сухоровського. Міхал впер у директора незалежно-нахабний погляд, напевне, цього погляду ніхто не витримував, та Камінський таки встояв, мусив встояти, щоб не дати переваги пройдисвітові над служителем муз.
– І звідки у вас такий симбіоз, здавалось би, зовсім не поєднаних між собою нахилів: злодійство і мистецтво? – наступав директор, щоб хоч на мить підкорити собі цього самовпевненого силача.
– Ох-ох, – зацмокав іронічно Сухоровський, – а я й не думав, що ви, пане Непомуцен, така ж дешевизна, як і всі… Ох-ох… Та ви аж на пальчики стаєте, коли до вашого театру заходить циркульний староста, ви танете як віск при появі в ложі директора поліції, а побачити в театрі губернатора – ваша заповітна мрія. Я ж до цих злодіїв навіть не вмився. Ви знаєте, як вони крадуть? Явно, на людях, безсоромно, та ще й міну при тому корчать таку, ніби честь роблять пограбованому… Які ви несправедливі! Мене ось зневажаєте, а пана Фредра, приміром, обожнюєте, а він так само, як і я, валявся по корчмах і борделях!
– Не смійте, чуєте, не смійте! – скрикнув Камінський, схоплюючись з крісла. – Не смійте так висловлюватися про велику… про великого письменника!
Схопився і Сухоровський. Він був майже удвоє більший від Камінського, нахилився над ним, директор злякано відступив. Міхал зняв з голови циліндра і кинув ним об долівку.
– Так, я злодій, – прохрипів. – І це не робить мені честі. Але я ним не вродився. І моя мати, селянка з Неслухова, теж не крала. Я ж навчився читати в парафіяльній школі, я ж маминих пісень і казок наслухався і покинув дім, щоб дотягнутись до наук. І вчився… Мене били за те, що я русин, а я кінчав тривіальні, нормальні школи… Е-е, якби я народився польським аристократом, як пан Фредро!.. Але сідаймо, директоре, а то ще поб’ємося. Я вас дуже шаную… та й бити вас ні по чому… Пане Непомуцен, я вчився у Studium Ruthenum36 при університеті, можете собі уявити? Я мріяв стати учителем, щоб просвіщати сільських дітей – які ж бо дурнуваті дячки сидять за столиками в парафіяльних школах. І що – закрили русинські студії, а в Studium Latinum37 я не пішов, і без мене є кому задурманювати латиною й німщизною русинських дітей…
Сухоровський відгорнув гривку русявого волосся з чола, без циліндра на голові він виглядав зовсім інакше: нахабні очі потепліли, широкі плечі опустилися, у мерехтливому сяйві свічки обличчя здавалося навіть добродушним – може, то від згадок він обм’як. Камінський зі співчуттям і подивом придивлявся до отамана клепарівських волоцюг, простягнув до нього руку, хотів сказати якесь слово, та Міхал продовжував сповідь.
– Але дав мені Бог силу, і я став ярмарковим акробатом. Мене затягнуло надовго ярмаркове життя. Там свій, скажу вам, світ: галас, торги, сварки, а лайки такої добірної ніде не почуєш, та найбільше я любив лірників і їх жебрання. Не наслухаєшся! Як стануть вони, каліки перехожі, з бородами, з торбами, з латками – зовсім на святих схожі, а отаман їхній на самого Господа Бога, і жебонять на лірах, і плачуть, і сміються, все там почуєш – від «брате мій, брате, вельможний багачу, создай мені хліба і солі» до «пані вельможна, я би паню полюбив, якби було можна…» Я те все записував… А одного разу на святоюрському ярмарку у Львові я, за гроші, розуміється, піднімав обома руками по мішкові піску вагою в корець, потім заліз під селянського воза і підніс його на спині, а врешті став на голову і довго так стояв біля нашого шатра, мій товариш збирав мідяки, та раптом я побачив знайоме обличчя жінки ген аж під небом і впізнав: це була ґаздиня з Неслухова, сусідка моєї покійної матері. Вона сказала: «Дивіться, до чого довчився наш Михайло». Тоді я став з голови на ноги і більше на ярмарки не вертався. А далі Клепарів, театр… Паршиво те все… Якби-то, пане Камінський, моя мати пісень не співала, якби я не пішов у парафіяльну школу… Боже, яку б то робучу силу мав на своєму фільварку неслухівський дідич Дідушицький!
Камінський мовчав і тепер уже не дивився на Сухоровського.
– Бачите, як буває, – підвівся Міхал, підняв з долівки циліндр, надів на голову. – А з вашого театру я майже нічого не мав. Ще менше, ніж з акробатичних фіґлів на ярмарку… Моєю платою була радість тих, яких ви називаєте черню. То для них я робив, а для себе ні краплі… Випустіть мене чорним ходом, пане Камінський. А там уже – як Бог дасть.
– Єрусалиме, Єрусалиме, покаменував єси посланих до тебе, – прошепотів Камінський. Він підвівся і пішов попереду Сухоровського до службового виходу.
…Місяць блукав по небу поміж хмарами і хилився до заходу, візник квапив коней, щоб темрява не захопила в дорозі, – за Буськом осінніми ночами лягають густі тумани, можна й заблудитися.
Вечір був прохолодний, пан Уруський витягнув з-під сидіння бараницю, накрив нею свої і Аннині коліна.
– Потягніть до себе, – сказав до Маркіяна. – Вона широка.
Анна зауважила, що юнак надто несміливлй, вона сама розправила бараницю і дбайливо, немов сестра, закутала нею Маркіяна. Дотикалася до нього руками, дотулялася повними налитими грудьми; Маркіянові від цього було солодко і страшно. Анна була дозріла і зваблива, на мить її очі зупинилися біля його очей, з них лилося на нього добро і досвідчена поблажливість; Анна посміхнулася, обдала Маркіяна пахучим подихом і відкинулася на спинку сидіння.
Маркіян сидів непорушно, мов натягнута струна, спільне покривало стіснило всіх, він відчув біля себе притулене до нього тепле тіло Анни, і незнана досі млість пройняла його всього. Сидів незворушно, боячись, щоб вона не відсунулась, сам хотів відсунутися, та не мав сили цього зробити; Анна почула його тремт, зрозуміла і розмовою намагалася узвичайнити цю вимушену близькість.
– Ви вчитеся у Львові, пане Маркіян? А де?
Уруський, видно, нічого не знав про Маркіянові клопоти, відповів за нього:
– Так, він слухач університету і питомець духовної семінарії. Гордість отця Семена з Княжого, а ще більше – дідова, отця Авдиковського з Підлисся…
Маркіян весь зіщулився, вмить схолодніло тіло Анни, він мало що не викрикнув: «Ніякий я не слухач і не питомець!», та поруч сиділа прекрасна панна з ніжним обличчям і тужливо закроєними губами, вона дивилася на юнака, любуючись ним, він боявся сполохати цей погляд, тому промовчав, а перед очима постав схилений, худий і сивий батько… Дивиться на нього чужими очима і витискає крізь зуби страшні слова: «Зганьбив ти мене, будь проклятий, не мій ти син».