– Гра??
– Так, це гра, що називається «знай, радій».
– Що за нісенітниці?
– А що? Це гра така. Мене тато навчив, і це славна штука, – гнула своєї Полліанна. – Ми завжди так грали, ще відколи я була малою. Я навчила цієї гри дам із «Жіночої допомоги» й вони теж грали… дехто з них.
– То як у неї грають? Бо я не надто знаюся на забавах. Полліанна знову засміялася, а заразом – зітхнула; у сутінках її обличчя видавалося худеньким і задумливим.
– Все почалося з милиць, які прибули у пожертвах для місії.
– З милиць?
– Атож. Розумієш, я хотіла ляльку, і тато їм про це написав. Та коли надійшов черговий вантаж для місії, пані писала, що ляльки ніхто, на жаль, не пожертвував, а, натомість, є дитячі милиці. Тому вони надсилають нам милиці, в надії, що вони стануть у пригоді якій-небудь дитині. Отоді ми й почали грати.
– Мушу зізнатися, що не бачу, в чому тут полягає забава, – заявила Ненсі майже роздратовано.
– Саме в тому суть гри – у будь-чому знайти щось таке, з чого можна порадіти, – завзято пояснювала Полліанна. – І ми почали грати саме з милиць.
– Боже милосердний! Щось я не бачу, з чого тут радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!
Полліанна заплескала у долоні.
– Отож-бо й воно! – вигукнула вона. – Спершу я теж не бачила, з чого, – зізналась вона, – але тато мені підказав.
– То, коли твоя ласка, підкажи й мені, – буркнула Ненсі.
– Простіше простого! Радієш з того, що милиці тобі… не потрібні, – переможно виголосила Полліанна. – Бачиш, усе дуже просто, коли знаєш, як грати!
– Отаке химерне вигадати… – пробурмотіла Ненсі, майже з острахом дивлячись на дівчинку.
– Нічого не химерна, а дуже славна гра, – вперто наполягала Полліанна. – Ми, відтоді не полишали грати в неї. А що складніше завдання, то цікавіша його долати. Щоправда, іноді буває… аж надто важко… якот, коли тато йде на небо і не лишається нікого, крім дам із «Жіночої допомоги».
– Чи коли тебе поселяють у задушливій убогій комірчині під дахом, – сердито рикнула Ненсі.
Полліанна зітхнула.
– Так, цього разу попервах було тяжко, – визнала вона, – надто, що я почувалася такою самотньою. По щирості, я саме не мала жодної охоти до гри, а на додачу я очікувала усіляких вигод! Але потім я пригадала, як я не люблю бачити у дзеркалі своє ластовиння, а тоді ще побачила чарівний краєвид з вікна, відтак я вже знала, що знайду, з чого радіти. Бо коли наполегливо шукаєш радощів, то на прикрощі – як ось брак ляльки – просто не зважаєш.
– Гму! – гмикнула Ненсі, намагаючись звільнитися від клубка, що став їй у горлі.
– Зазвичай це не забирає так багато часу, – зітхнула Полліанна, – а часто взагалі виходить наче мимоволі. Я так давно граю, що призвичаїлася. Це справді чудова гра. Ми з татом, – її голосок затремтів, – любили в неї грати. Тепер, либонь, буде складніше, бо нема з ким грати. Можливо, втім, тітка Поллі захоче, – спало їй на думку.
– Куваннячко-щебетаннячко!.. Вона?! – процідила Ненсі крізь зуби.
Зважившись, вона додала рішучіше:
– Послухайте, міс Полліанно, я не впевнена, що наловчуся аж так гарно грати, ба, навіть не скажу, що я добре збагнула, що й до чого, але я з вами гратиму – хай уже сяк-так на косяк – а гратиму.
– Ой, Ненсі! – кинулася їй на шию Полліанна. – Буде просто чудово. Побачиш, як це славно.
– Гм… може, – невпевнено погодилася Ненсі. – Але на багато від мене не сподівайтеся. Я ніколи не надавалася до ігор, одначе цього разу докладу зусиль. Принаймні, тобі буде з ким грати, – завершила Ненсі, коли вони разом переступили поріг кухні.
Полліанна з апетитом ум’яла скибку хліба з молоком. Тоді на пропозицію Ненсі пішла до вітальні, де її тітка сиділа й читала книжку.
Міс Поллі холодно глянула на племінницю.
– Полліанно, ти повечеряла?
– Так, тітонько Поллі.
– Мені дуже прикро, Полліанно, що я змушена була першого ж дня відправити тебе на кухню, на хліб з молоком.
– Дарма, тітонько Поллі! Я рада, що ви так зробили. Я люблю хліб з молоком, і Ненсі теж люблю. Тож не робіть собі з цього клопоту.
Міс Поллі ще жорсткіше випростала спину.
– Полліанно, тобі час вкладатися спати. У тебе сьогодні був важкий день, а завтра маємо скласти твій розклад і переглянути твій гардероб, щоб вирішити, що слід іще придбати для тебе. Ненсі дасть тобі свічку. Будь обережною з вогнем. Сніданок о пів на восьму. Не запізнюйся. На добраніч.
Полліанна раптом підійшла до міс Поллі й ніжно обняла її.
– Мені дуже гарно у вас! – щасливо зітхнула вона. – Мені подобається мешкати у вас. Втім, ще коли їхала сюди, я вже знала, що мені сподобається у вас. На добраніч! – вигукнула Полліанна весело і вибігла з кімнати.
– Помилуй, Господи, мою душу! – здавленим голосом вигукнула міс Поллі. – Що за незвичайна дитина?
Потім вона, як зазвичай, насупилася: «Радіє, що я її покарала, ще й просить, щоб я не робила собі з цього клопоту. Їй, бачте, подобається мешкати зі мною!»
– Помилуй, Господи, мою душу, – знову вигукнула вона, повертаючись до читання.
А за чверть години по тому, у кімнатці на горищі самотня дівчинка ридала, накрившись з головою простирадлом:
– Я знаю, тату мій, що нині ти серед янголів, я знаю, що геть занедбала нашу гру. Але навіть ти навряд чи знайшов би з чого радіти, коли мусиш спати на самоті у мороці на горищі. Якби поряд була Ненсі, чи тітонька Поллі чи, бодай, яка дама з «Жіночої допомоги», було б набагато легше.
Внизу, на кухні, Ненсі квапливо домивала посуд. Заштовхуючи ганчірку у глечик з-під молока, вона сердито примовляла:
– Якщо бути прихистком сиротині полягає у тому, щоб грати у те, як радіти милицям, коли хочеш ляльку… то нехай… я гратиму… сяк-так накосяк, а вже ж таки гратиму…
Розділ 6
Питання обов’язку
Наступного ранку Полліанна прокинулася ще до сьомої. Оскільки вікна її комірчини виходили на південь і на захід, сонця дівчинка о цій порі не побачила, проте бездоганна блакить ранкового неба обіцяла, що день буде погожим.
У кімнатці зараз було прохолодніше, а з вікна віяло свіжістю. Надворі весело щебетали птахи, й Полліанна кинулася до вікна, щоб поговорити з ними. Внизу вона побачила свою тітку серед трояндових кущів. Полліанна швиденько вбралася, щоб приєднатися до неї.
Вона стрімголов збігла сходами з горища, залишивши широко відчиненими обоє дверей. Далі – коридором, тоді ще один марш сходів і, грюкнувши дверима з сіткою від комах, дівчинка бігом обминула будинок і опинилася у саду.
Тітонька Поллі зі старим садівником саме схилилися над трояндовим кущем, коли Полліанна, не тямлячи себе від радощів, кинулася їй на шию.
– Ох, тітонько Поллі, тітонько Поллі… такого ранку… яка я щаслива, що живу на цьому світі!
– Полліанно! – гостро запротестувала леді, випроставшись настільки, наскільки дозволяли сорок кілограмів, що повисли у неї на шиї. – Ти завжди так вітаєшся зранку?
Полліанна відпустила руки й почала пританцьовувати навшпиньки.
– Ні, лише тоді, як дуже люблю когось так, що не можу стриматися! Я побачила вас у вікно і подумала, як гарно, що ви не дама з «Жіночої допомоги», а моя справжня рідна тітонька. І у вас був такий гарний вигляд, що я побігла вниз, щоб обійняти вас.
Похилений старенький раптом відвернувся. Міс Поллі спробувала насупитись, але цього разу – марно.
– Полліанно, ти… Я… Томасе, на сьогодні досить. Гадаю, ти все зрозумів… щодо трояндових кущів? – промовила вона суворо, а тоді повернулась і швидко пішла геть.
– Ви завжди працювали у цьому садку, містере… дядечку? – поцікавилася Полліанна.
Старий обернувся до неї. Губи йому злегка скривилися, а в очах, схоже, блищали сльози.
– Так, міс. Я старий Том, садівник, – відказав він.
Старий несміливо, але наче скоряючись непереборній силі, на мить поклав на русяву голівку тремтячу руку.
– Як ви схожі на свою маму, маленька леді! Я знав її ще коли вона була менша за вас теперішню. Я вже тоді працював тут садівником.
Полліанні аж перехопило подих.
– Справді? То ви знали мою маму, коли вона була маленьким земним янголятком, а не, як тепер, небесним? Ой, розкажіть мені, будь ласка, про неї, – всілася Полліанна коло старого просто на землю.