– Ось так… Тепер буде дуже затишна кімнатка. Що скажеш, Ненсі? – озвалася вона невдовзі.
Ненсі не відповіла, вдаючи, нібито зосереджено шукає щось у саквояжі. Полліанна зупинилася коло безголового трюмо і пильно подивилася на голу стіну над ним.
– І мені варто радіти, що тут немає дзеркала, бо як його тут немає я не бачитиму свого ластовиння.
У Ненсі з вуст злетів якийсь невиразний гук, та коли Полліанна здивовано обернулася до неї, Ненсі так само порпалася у саквояжі. Тоді Полліанна підійшла до вікна і раптом радісно скрикнула і у захваті заплескала у долоні.
– Ой, Ненсі, я тільки зараз побачила, яка тут краса, – видихнула вона. – І дерева, і будиночки, і церква зі шпилем, а річка виблискує наче срібло. Навіщо ж тут іще якісь картини! Я така щаслива, що вона мене оселила у цій кімнаті!
На подив Полліанни, Ненсі вибухнула риданнями. Засмучена, дівчинка кинулася до неї.
– Ненсі, що сталося? Чому ти плачеш? – допитувалася вона перелякано. – Чи це… Може, це була твоя кімната?
– Моя кімната? – аж розлютилася Ненсі, тамуючи сльози. – Якби ти не була таким янголятком небесним, і якби дехто не знав уже, почім тут ківш лиха… Ой лишенько! Вона дзвонить!
Отак, не завершивши свій незрозумілий коментар, Ненсі рвучко підхопилася, вискочила з кімнати і стрімголов побігла сходами униз.
Полишена на самоті, Полліанна повернулася до своєї «картини», як вона подумки охрестила чудовий краєвид за вікном. Тоді обережно торкнула шибку. Задуха робилась нестерпною. На радість дівчинці, шибка ворухнулася під її пальцями. Наступної миті вікно широко відчинилося, і Полліанна вихилилася з нього, жадібно вдихаючи свіже духмяне повітря.
Вона подбігла до іншого вікна. Воно теж легко відчинилося. Величезна муха пролетіла їй просто повз носа і голосно задзижчала по кімнаті. За першою мухою залетіла ще одна, потім – ще, проте Полліанна нітрохи на них не зважала. Вона зробила дивовижне відкриття: просто під вікном росло величезне крислате дерево. Розкинувши гілля, воно ніби вабило Полліанну до себе.
Дівчинка голосно засміялася:
– Стривай! Думаю, я зумію!
За мить вона вже стояла на підвіконні. Звідти легко ступила на найближчу гілку дерева, а тоді, наче та мавпочка, швиденько спустилася по гілках на найнижчу. Зістрибувати на землю Полліанні було трохи лячно, хоч вона не вперше лазила по деревах. Вона затамувала подих, розгойдалася, вчепившись тоненькими, але сильними руками за гілку, і приземлилася навсі чотири у м’яку траву. Тоді підвелася і роззирнулася довкола.
Вона стояла зараз позаду будинку. Перед нею розкинувся сад, у якому, зігнувши спину, працював якийсь старенький. За садом стежинка бігла через широке поле до кручі, на якій самотня сосна стояла на варті коло величезної скелі. Полліанні враз видалося, що понад усе на світі їй хочеться бути саме там, на його вершечку.
Короткими перебіжками, Полліанна обминула схиленого над роботою старенького, промчаламіж рядами кущів і, засапана, вибігла на стежину, що тяглася через поле. Дійшовши до кручі, Полліанна рішуче почала дертися вгору. Зараз вона вже розуміла, що до брили неблизький світ, хоча з вікна видавалося, що до неї як шапкою докинути!
За п’ятнадцять хвилин дзиґар у передпокої в будинку Гаррінґтонів пробив шосту. Разом з останнім ударом Ненсі закалатала у дзвінок, запрошуючи на вечерю.
Минула хвилина, дві, три… Міс Поллі насупилася й тупнула взутою у пантофлю ногою. Тоді рвучко підвелася, вийшла у коридор і нетерпляче подивилася вгору на сходи. Якусь хвилину вона прислухалася, а відтак стрімко повернулася до їдальні.
– Ненсі, – рішуче проказала вона служниці, – моя небога запізнюється. Ні, кликати її не треба, – додала вона суворо, коли Ненсі ступила було до дверей. – Я казала їй, о котрій у нас вечеря. Тож тепер нехай нарікає на себе. Принагідно почне вчиться пунктуальності. Коли вона спуститься, нагодуєш її на кухні хлібом з молоком.
– Так, мем.
На щастя, міс Поллі не звернула уваги на вираз обличчя Ненсі.
По вечері Ненсі чимшвидше прокралася кухонними сходами на горище.
– «Хлібом з молоком», оце сказала! Через те тільки, що бідолашне ягнятко, наплакавшись, заснула, – сердито бурмотіла вона сама до себе, тихенько прочиняючи двері до кімнати.
Наступної миті вона перелякано зойкнула.
– Де ти? Де ти сховалася?! Де ти поділася? – питала Ненсі розпачливо, зазираючи у шафу, під ліжко, навіть у саквояж і глечик з водою.
Тоді вона збігла сходами йниз і притьма у садок, до старого Тома.
– Містере Томе, містере Томе, – репетувала дівчина, – благословенна дитина зникла. Наче в небі розчинилася, з якого вона, либонь, до нас, було, спустилася, бідолашне ягнятко… а мені сказано нагодувати її хлібом з молоком на кухні… ту, котра зараз, либонь, споживає райську страву… Далебі так є… далебі так є…
Старий випростався.
– Розчинилася у небі? – недовірливо перепитав він, мимоволі озираючи осяйний призахідній виднокіл.
Він зупинив погляд, вдивляючись у далину, а тоді повернувся до Ненсі, лукаво всміхаючись:
– Що ж, Ненсі, вона, схоже, таки намірилася видертися якнайближче до янголів небесних, – погодився він, показуючи скоцюрблим пальцем на овіяну вітром тоненьку постать, що чітко вимальовувалася на тлі рожевого неба, на вершині височенної скелі.
– Е, ні! Сьогодні я її до того раю не пущу, – суворо заявила Ненсі.
– Якщо пані питатиме, скажіть, що я не забула про посуд, а просто вийшла на прогулянку, – гукнула вона через плече, вже простуючи швидко до стежинки, що бігла у відкрите поле.
Розділ 5
Гра
– Заради всього святого, міс Полліанно, як же ви мене налякали, – бідкалася захекана Ненсі, поспішаючи до скелі, з якої щойно спустилася Полліанна.
– Налякала? Ох, перепрошую. Але про мене, насправді, не варто непокоїтися. Тато і дами з «Жіночої допомоги» теж спершу хвилювалися, аж доки побачили, що я завжди повертаюся жива й здорова.
– Та я навіть не знала, що ти пішла! – вигукнула Ненсі, беручи долоньку малої собі під руку і ведучи дівчинку в долину. – Я не бачила, як ти вийшла і ніхто не бачив. Я гадаю, ти просто спурхнула з даху, янголятко? А либонь же ж!
Полліанна весело підстрибнула:
– Атож, тільки я спурхнула не вгору, а деревом униз.
Ненсі аж стала на місці:
– Що ти зробила?!
– Злізла по дереву, що під вікном.
– Куваннячко-щебетаннячко! – видихнула Ненсі, знов рушаючи. – Цікаво, що б на це сказала твоя тітка.
– Тобі справді цікаво? То я їй розповім, і ми знатимемо, – весело пообіцяла Полліанна.
– Боронь боже! – злякалася Ненсі. – Ні, ні, не треба.
– Чому? Гадаєш, вона б стривожилася? – засумнівалась Полліанна.
– Ні… чи, той… так. Пусте… Насправді не дуже мене цікавить, що б там вона сказала, – бубоніла Ненсі, сподіваючись, принаймні, вберегти дівчинку від прочуханки. – Поквапимось, натомість, бо на мене ще чекає гора посуду, знаєш.
– Я допоможу, – радо пообіцяла Полліанна.
– О міс Полліанно! – розчулилася Ненсі.
Якусь хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темніло. Робилося прохолодно. Полліанна міцно трималася за руку своєї подруги.
– Думаю, мені варто радіти з того, що я трішечки тебе налякала, бо інакше ти б не пішла по мене, – прищулилася дівчинка.
– Бідолашне ягнятко! Ти, напевне, зголодніла. Боюся, що зможу тобі запропонувати самий хліб з молоком, разом зі мною на кухні. Твоя тітка неабияк розгнівалася, коли ти не спустилася до вечері.
– Я не могла спуститися. Я була там, на скелі.
– Так, але вона, бач, про це не знала, – сухо зауважила Ненсі, стримуючи сміх. – То вже вибачай за хліб з молоком.
– Як на те, навпаки. Я радію.
– Радієш? Чому?
– А що? Я люблю хліб з молоком, і мені подобається повечеряти з тобою. То чого б мені не радіти?
– Ти ладна радіти з будь-якого приводу, – зазначила Ненсі, пригадавши, як мужньо Полліанна намагалася полюбити свою вбогу кімнатку на горищі.
– Бо це, бач, така гра, – захихотіла Полліанна.