Винничук Юрій Павлович - Міфи та легенди українців стр 7.

– Хочу.

– Якщо не хочеш діла сполнять, то помреш, залишиш сиротами дітей.

– Виконаю діло, – пообіцяла тоді хвора.

П’ятниця сказала:

– Висякайся на землю!

Сякнула вона – і з носа почала випадати костриця.

– Дивись, що в твоїй голові!

Хвора впала на коліна; тоді почала поститися і молитися. Знову явилась П’ятниця, наслала на неї глибокий сон, розпорола голову, вимила, вичистила, зцілила, а кострицю всю склала на купку. Хвора прокинулась, розплющила очі, глянула, а перед нею лежить уся костриця, яку вона намикала з мичок.

– Більше не чинитимеш так? – спитала П’ятниця.

Хвора зареклася так робити.

Сонце і чорти

Колись на «сході сонця» жила надзвичайна красуня – «панна», а тільки-но, бувало, сонце сходить, «панна» його вимиє, гарненько витре – ось чому сонце раніше світило значно яскравіше, ніж тепер.

Сонце, заходячи, опускається в море, яке сповиває землю, як яєчний білок оточує жовток. Під землею ж є інший світ, і коли настає день, у нас буває ніч. Коли згодом сонце підходить до сходу, то, за Божим велінням, його підіймають тисяча чортів, бо саме воно своєю силою вийти з того світу не може, до того ж сонце зовсім обпалює їх, і вони, ледве живі, відразу ж кидаються у річку і, вимахуючи руками, щезають. З тієї тисячі крапель, які обтрушують при цьому зі своїх рук чорти, народжується нова тисяча чортів; вони також підіймають сонце, обпалюються, кидаються в річку і, зникаючи самі, плодять натомість нових. Ось чому нерозважно чинять ті, хто, вмиваючись, стріпує руками, тому що скільки впаде при цьому крапель, стільки народиться на світі чортів.

В одному селі, розповідають у Вінницькому повіті, був дім, в якому ніхто не міг жити, тому що там оселився диявол. У тому ж селі жив убогий чоловік, такий убогий, що в нього не було навіть власного притулку. Пішов злидар до пана, якому належав дім, і став просити дозволу там оселитися. Панові було байдуже, і він дозволив. Бідняк з радістю пішов у ту домівку і при вході мовив:

– День добрий, пане-господарю!

– Здрастуй, – відказав чорт, вийшовши з кутка.

– Прийміть мене в компанію.

– А що ж, можна; лиш скажи своїй жінці, щоб вона ніколи не займала нічим ось цього кутка, – тоді тобі буде добре.

І справді, прожив злидар у тій домівці чимало часу, і велося йому непогано. Не раз показував йому чорт своє добро, гроші, на яких завжди сидів.

Якось чорт і каже йому:

– Надійшла моя черга викочувати сонце, і не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалює; коли загину, то пришлю свого товариша сповістити, що мене вже більше нема на світі.

І пішов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить під вікно інший чорт і каже:

– День добрий!

– Дай, Боже, здоров’я, пане! – відповідає злидар.

Тоді чорт каже:

– Якщо він був твоїм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твоє, що лишилось в оселі, бо твого пана спалило сонце.

Сонцева хата

Жили собі чоловік із жінкою, і було в них двоє дітей – син і донька. Донька була така красуня, що вродливішої за неї в усьому світі не знайти. Сонце, як тільки вгледіло її, відразу ж уночі і вкрало собі в дружини. Брат прокинувся і, коли впевнився, що сестри немає, не гаючись узяв торбину і пішов туди, де сонце заходить, щоб відняти у нього сестру. Йде він та йде. Коли не стало в нього хліба, він зайшов до одного чоловіка й каже:

– Дайте подорожньому кусень хліба.

– Нажни копу жита, тоді дам тобі цілу хлібину, а коли не нажнеш, то й шматка не дам.

Ось він пішов на поле; жав, жав та не нажав ще й трьох снопів, а Сонце взяло та й зайшло. Господар і каже:

– Ну, якщо так, то не дам я тобі хліба.

Пішов брат голодний. Заходить до мірошника, випрохав у того макітру борошна і поніс, щоб продати, а Вітер узяв та й розвіяв борошно. Заплакав брат і пішов далі. Йде, йде – приліг одпочити та й заснув, а Мороз узяв і відморозив йому пальця. Прокинувся брат, заплакав і пішов собі далі… Приходить туди, де заходить Сонце, а назустріч йому сестра.

– Де б мені сховати тебе, – каже сестра, – бо коли прийде Сонце, воно тебе спече.

Взяла та й пустила його в льох. Тільки-но вона повернулась до хати, аж з’являється додому Сонце. Скинуло свої шати, повісило їх на погрібнику і також заходить до хати. Сестра питає:

– А шати ти де поділо?

– Повісило на погрібнику, – відповідає Сонце.

– Там у льоху мій брат, він до цього часу вже спікся!

Побігла туди, дивиться – брат уже ледь-ледь дихає. Сестра облила його водою; він ожив і пішов із сестрою в хату до Сонця. Бачить – за столом сидить Сонце, а на лежанці – Сонцева мати, така губата… Привітався брат із Сонцем, пообідав там чи повечеряв, а Сонце й каже:

– Час уже мені сходити, та я втомилося – хіба ти йди замість мене?..

Одягнув брат Сонцеві шати, виліз драбиною на небо і зламав після того драбину. Йде та йде він небом, коли приходить на те місце, де Сонце снідає. Сів він, наївся, напився; тоді потрощив полумиски й склянки та й пішов далі. Йде та йде, коли зустрічає Вітра. Як ухопить його за чуба, та навкіл себе, та як став бити, примовляючи:

– Ось тобі борошно! Ось тобі борошно!

Вітер давай кричати й дмухати і надмухав таку хмару, що й Господи! Схопилася буря і стала кушпелити. Брат злякався і відпустив Вітра. Буря тоді вщухла, і брат пішов собі далі. Приходить на полудень, а там стоїть золоте крісло, де Сонце спочиває, і стіл з різними наїдками і напоями. Він сів, наївся, напився, ліг одпочив і пішов собі далі. Йде та йде, коли зустрічає Мороза. Як ухопить його за чуба та ну його бити; Мороз просився-просився, нарешті, вирвався і втік. Брат вилаяв його і пішов далі. Приходить на захід сонця, а там стоїть драбина, якою Сонце спускається на землю. Брат спустився на землю, поламав і цю драбину. Після того пішов він до Сонцевої хати, скинув із себе шати і питає сестру:

– Де Сонце?

– Спить, – відповідає сестра.

– Ну, то тікаймо!

Коли Сонце прокинулося, побачило, що їх нема, розгнівалось і хутчій на небо, щоб настав день. Прибігає до драбини, а драбина, виявляється, зламана. Сонце поки стало її лагодити, то вже й обідати час, а воно все ще не сходить; люди вельми дивуються. Нарешті, якось полагодило драбину, вилізло на небо, дивиться, а їсти нічого: все порозливано, порозбивано. Пішло воно далі. Приходить на полудень, – коли й там те ж саме. Пішло воно далі, зустрічає Вітра.

– Хто це накоїв таке? – питає Сонце.

– А це той, що йшов замість вас, – відповідає Вітер, – та ще й мене побив, і Мороза побив.

Сонце давай тоді сварити брата. Приходить на захід – коли ніяк злізти. Сонце давай волати щосили. Почула мати його, при-лагодила якось драбину, і воно, нарешті, злізло.

– Ну й хитрий же, чортів син! – каже. – Накоїв він мені такого, що тепер не з’являтимусь на люди цілий тиждень.

Полізло на небо й попросило Вітра, а він як нагнав хмару, як почав періщити дощ, а Мороз як притиснув – стало так зимно, що померзли ягнята… Та вже якась відьма зробила так, що вщух дощ, тому що її ягнята померзли.

Зорі

Зорі – це діти сонця, уособлювані в образі маленьких хлопчиків. Вони створені Богом для освітлення землі і влаштовані так, що вільно можуть переходити з одного місця на інше. Зорі нерозривно пов’язані з людиною. Тільки-но хтось народжується, Бог відразу ж запалює на небі його свічу у вигляді нової зорі.

Скільки душ живе на землі, стільки й свічок (зірок) горить на небі. Якщо людина веде доброчинне життя, то її свіча-зоря горить на небі ясним, чистим світлом; а коли вона веде негоже життя, то її свіча-зоря горить тьмяним, слабким світлом.

Зорі утворюють сузір’я, а їх наш народ називає відповідно до форми, яку вони утворюють: «Віз» (Велика Ведмедиця), «Квочка» (Плеяди), «Чепіга» (Гіади), «Дівка воду несе» (Орел), «Пасіка» (Мала Ведмедиця), «Хрест» (Лебідь), «Волосожар» (Волосся Вероніки), «Світова» та «Вечірня зірниця» (Венера) та деякі інші.

Чумацький Шлях вважали дорогою в Єрусалим. Хто лиш іде до Єрусалима, мусить обрати для себе дороговказом Чумацький Шлях і ніколи не зіб’ється на манівці.