Переконавшись, що гетьманський посол має важливі відомості, Ромодановський приймає рішення послати його до царя – з російським офіцером, ніжинським писарем і «провожатіми». Це вже точно, як у казці: «і полонений, і не полонений». Події розвивалися швидко: 16 липня Сірко послав Мазепу в Черкаси, а 25 липня він був уже відправлений до Москви. Відпускаючи його, Самойлович був настільки турботливим, що в своєму листі давав усілякі настанови, як краще себе тримати в російській столиці. Зокрема, радив розповісти «что ни есть о замыслах Дорошенковых, о договорах Собесского с Турком, о хане, о Сирке… и малого не утаив дела». І навіть наставляв, щоб Мазепа в дорозі виклав усі ці відомості «статьями», щоб зручніше було давати звіт у Малоросійському приказі «или где будет надобно». І на завершення: «…подай Бог вам счастливой путь и скорій к нам возврат. Чего желая, Богу вас предаю»72. Один факт звернення «на ві» до полоненого чого вартий…
Але навіть цим гетьман не обмежився. Він пише цареві супровідний лист, в якому просить Мазепі «у всьому дати віру», а потім майже дослівно повторює благання Сірка про швидкий його відпуст, щоб військо не докоряло, «будто мы людей вашему царскому величеству и нам склонных посылаем на заточение…»73.
Мазепа на той час свідчив уже в Москві. Повторивши вже сказане в Черкасах, він не забув насолити запорожцям і їх отаманові. Він пояснював рішення Дорошенка не визнавати Переяславську угоду тим, що посланці Сірка відрадили гетьмана посилати булаву – «и чтоб им Запорожцам соединиться с ним Дорошенком заодно так, как было при бывшем гетмане Хмельницком, также и с ханом Крымским»74. Це було правдою, але таким чином Мазепа в Москві не лише захищав свого гетьмана, але й сіяв недовіру до Сірка. З не меншим задоволенням розкривав він і плани поляків. «Понад словесний наказ, служачи великому государеві», він повідав про прагнення Собеського, домовившись із Туреччиною, вдарити по Московській державі.
У підсумку Мазепа справив на дяків посольського приказу добре враження. Йому дозволили бачити «царского величества пресветлые очи», цар нагородив козаків, що супроводжували його, і йому самому велів дати пару соболів «три рубля»75,тобто досить дешевих. Мине всього декілька років, і Мазепа отримуватиме в Москві нагороди, рівні цілому статку. Але тоді, для напівполоненого з непевним положенням, це було вже блискучим початком кар’єри.
15 серпня в столицю прискакав черговий гонець Самойловича з проханням гетьмана відпустити Мазепу. 22 серпня цар написав Сірку, що вказав їхати Мазепі в Україну і «жить ему велели с женою и с детьми при своих добрах на сей стороне Днепра»76.
Так, усупереч своїй волі і переконанням, Мазепа потрапив на Лівобережжя до Івана Самойловича. Життя знову належало починати наново.
Розділ 3
Шлях до гетьманської булави
У тридцять п’ять років Мазепа утретє починав своє життя наново. Усі колишні успіхи й заслуги залишилися на Правобережній Україні, і тепер треба було затвердитися у ворожому йому стані старшини, де всі дивилися на нього як на дорошенківского наближеного, такого, що дивом уникнув Сибіру і плахи. Для того, щоб краще зрозуміти усю складність положення, в якому виявився Мазепа, потрібно познайомити читача з тими людьми, хто складав еліту Лівобережної України і зосереджував у своїх руках місцеву владу.
Іван Самойлович, гетьман «обох берегів», був сином священика, що отримав початкову освіту в Києво-Могилянській академії. Уся його «козацька» кар’єра, починаючи з писаря в Прилуцькому полку (в середині 50-х років, у період повстання Хмельницького), була пов’язана з Лівобережжям. При гетьманові Івані Брюховецькому він був чернігівським полковим осавулом, при Дем’яні Многогрішному – генеральним (військовим) суддею. Йому належали великі маєтності на Лівобережжі. Його обрання гетьманом було вигідне старшині, яка прагнула припинити сваволю «черні», покінчити з політичною Руїною й економічною розрухою. У нього були честолюбні плани відтворення єдиної Гетьманщини, поширення своєї влади на Слобідську Україну. Для усього цього був потрібний тямущий і обізнаний помічник. До того ж, що було особливо важливо в страшні роки поголовної зради, – вірний помічник.
Мазепа, як уже говорилося вище, «зачарував» гетьмана. С. Величко, незважаючи на вороже до нього ставлення, визнає, що той служив вірно, охоче і добре, як людина розумна, в усіх справах старанний і послужливий. До того ж, проявивши на допитах лояльність по відношенню до Дорошенка, він довів свою здатність бути відданим. Важливу роль грав і той факт, що Мазепа, за влучним виразом С. Величка, «при нищете своей тогдашней» повністю залежав від Самойловича і був неспроможний вести «свою гру», на відміну від багатих і впливових лівобережних старшин.
Генеральна старшина і полковники Лівобережжя являли тісне сплетіння двох десятків прізвищ, багатих і впливових, поріднених шлюбами, кумівством та іншими зв’язками.
Герб роду Полуботків – різновид гербу Пржиятель, шляхетського гербу Речі Посполитої, а потім – і Російської імперії
Верхівку цієї політичної піраміди очолював Леонтій Полуботок – генеральний бунчужний, потім осавул і, нарешті, полковник переяславський, родич і друг Самойловича з чернігівської еліти. Пальму першості ділив з ним Василь Дунін-Борковський – український лівобережний шляхтич, полковник чернігівський, а потім обозний генеральний. Серед найвпливовіших і найбагатших полковників були також Яків Лизогуб – полковник чернігівський, і Федір Жученко, полтавський полковник, тесть Василя Кочубея. За винятком Лизогуба, усі вони стануть опозицією й особистими ворогами Мазепи-гетьмана. Втім, аж до самого останнього моменту, поки булава не опинилася в руках Івана, вони не бачитимуть у ньому загрози своїй владі.
Абсолютно інші стосунки були в Мазепи з миргородським полковником Данилом Апостолом, ще одним лівобережним земельним магнатом. Непросто вони складалися, але в основі об’єднання лежали загальні ідеали, наліт «польської», тобто західної культури, відданість «державній ідеї» і широкий кругозір. Свого часу батько Апостола служив сотником у польського магната Яреми Вишневецького, потім одружився з дочкою миргородського полковника Лісницького і з 70-х років сам очолив цей полк. Його молодий 28-річний син Данило (він був на 15 років молодшим за Мазепу) зайняв при Самойловичі пост полковника, змінивши свого старіючого батька. Це був унікальний випадок «спадковості» в Гетьманщині, і багато хто недолюблював багатого молодика, на додаток одруженого з польською панною.77
Василь Дунін-Борковський. Фрагмент парадного портрета.
Невідомий художник. Кінець XVII – початок XVIII ст.
Данило Апостол
Що стосується тих, хто перейшов на Лівобережжі «дорошенківців», а таких було немало, то тут у Мазепи справи теж ішли по-різному. Михайло Вуяхевич, що був писарем у Дорошенка, а потім генеральним суддею у Самойловича, надалі підтримував Мазепу і користувався його заступництвом. А ось інший писар Дорошенка – Василь Кочубей, стане його запеклим ворогом. Кочубеї були відомим і впливовим козацьким родом на Лівобережжі. Недаремно писав Пушкін – «богат и знатен Кочубей». У вересні 1675 року Василь прибув до Самойловича, кинувши Дорошенка і сподіваючись на нагороду78,яку незабаром і отримав у вигляді посади голови генеральної канцелярії, що робила його другою після гетьмана людиною в Україні.
Ніколи, незважаючи на всі зусилля Мазепи, Кочубей не зможе змиритися з тим, що гетьманський уряд дістанеться після Самойловича не йому – лівобережному старшині, що добровільно перейшов на службу до царя, а правобережному вискочню, у кайданах привезеному запорожцями на Лівий берег. Ці почуття Кочубея поділятиме і його свояк Іван Іскра, правнук знаменитого козацького гетьмана Якова Остряниці.