На тлі десятків сіл і тисяч золотих, що були у міцних лівобережних старшинських родів, фінансове становище Мазепи було нікчемне. Правда, через родичів дружини він мав деяке родичаня з Самойловичем79 – але занадто далеке, щоб на нього покладатися. Розраховувати можна було лише на власні сили і здібності. Всі маєтки його сім’ї пропали на Правобережжі. Довгі роки йому доводитиметься думати про хліб насущний, і це при його амбіціях і честолюбстві!
Ярема Вишневецький.
Д. Шульц. Третя чверть XVII cт.
Василь Кочубей, генеральний писар і генеральний суддя Війська Запорозького
Утім, він не опускав руки, і йому мало не відразу вдалося стати дуже впливовою людиною гетьманського двору, причому – як і у випадку з Дорошенком – його реальна роль була набагато вищою за офіційно займану посаду. Величко пише, що Мазепа «скоро дослужился до ласки и респекту» і став гетьманським дворянином. Існує легенда, наведена «Історією Русів», яка мандрує по багатьох біографіях Мазепи, що нібито він був вихователем у гетьманських дітей. Легенда ця ніяк не підтверджена джерелами, тим паче, що після 1672 року обидва сини Самойловича знаходилися в Москві в якості заручників, а з 1675 року залишалися там по черзі. При цьому з ними були учитель Павло Ясниковський і колишній ігумен батуринского монастиря Ісакій80.
Для утримання сім’ї, яку царський указ пропонував Мазепі перевести на Лівобережжя, Самойлович дарував йому село Малий Самбір у Прилуцькому полку. Туди переїхала Ганна з дітьми. Фінансове становище Мазепи було таким складним, що для обробки землі йому довелося об’єднатися з сусідом – заможним козаком. Дружина залишилася займатися господарством, а Мазепа постійно перебував при гетьманському дворі, готовий до будь-яких доручень. Тут слід зазначити, що Ганна Мазепа і надалі була лише тінню свого чоловіка, ніколи не претендувала на значну роль і практично не згадується в джерелах аж до самої своєї смерті в 1702 році. При цьому потрібно віддати належне Мазепі, він забезпечив майбутнє її дітям (власних дітей у Мазепи не було). Син Криштоф став сотником седнівським (коли Іван Степанович став гетьманом), а дочка Марія вийшла заміж за сина білоцерківського полковника М. Громика, сотника смілянського. Узагалі для української шляхти і козацької старшини тісні сімейні зв’язки були типовим явищем. Мазепа завжди піклуватиметься про свою сестру, племінників і далеких родичів. Незважаючи на славу завойовника сердець, джерела не наводять ніяких натяків про романи Мазепи за життя Ганни. І тільки після її смерті у гетьмана-вдівця з’являться Мотря Кочубей і Анна Дольська.
Мабуть, саме в цей, «самойловичівський», період свого життя Мазепа став особливо потайним і обережним. Глибоко в душі ховав він свої честолюбні амбіції. Частенько доводилося приховувати власну, дуже авторитетну думку з багатьох питань, кривити душею, а ще більше – мовчати. Старшина повинна була бачити тільки тямущого, старанного козака. Пристрасть до філософії і мистецтва, захоплення поезією і римськими авторами доводилося на якийсь час відкласти убік. Особливо небезпечно було розкритися в очах власного покровителя – Самойловича. Той хворобливо переживав своє низьке походження («попович»). Періодично влаштовував «чистку» серед старшини (які йому це потім, при перевороті, пригадали), одружив свого сина з онукою гетьмана Івана Сулими і, йдучи слідами Хмельницького, мріяв про створення правлячої династії81. Один невірний крок, зарозуміле слово або вчинок – і Мазепа міг попрощатися зі своєю кар’єрою. Як тут не згадати запального молодика в приймальні короля Яна Казимира. «Нікому не вірив», напише Орлик. Звичайно, в обстановці постійних доносів, запеклої боротьби за становище в уряды, не кажучи вже про булаву. Адже приховувати свій «природний аристократизм», гординю і неабиякі здібності було зовсім не просто. Його освіта впадала в вічі – Величко так і писав: «…был придворным, беглым во всяких речах».
Мазепі вистачало розуму, щоб усвідомлювати всю складність своєї ситуації. І саме в ці роки він починає шукати покровителів в інших колах. Там, де його дарування і знання могли оцінити за заслугами: в середовищі українського духовенства і московської знаті.
Димитрій Ростовський (Туптало).
Невідомий художник. Остання третина XVII cт.
Варлаам Ясинський, митрополит Київський.
Невідомий художник. 1684 р.
Ми вже згадували про те, що сім’я Мазепи була тісно пов’язана з українським православ’ям. На якомусь етапі «самойловичівського періоду» Іван поновлює знайомство зі своїм учителем – колишнім ректором Києво-Могилянської академії, а нині чернігівським єпископом Лазарем Барановичем. Саме тут, у Чернігові, він познайомився і з Димитрієм Тупталом (Тупталенком), майбутнім святим Димитрієм Ростовським. У 1675 році Баранович посвятив Туптала в ієромонахи, а з 1679 року він служив у гетьманській церкві в Батурині82. За гетьманування Мазепи при його безпосередній підтримці й участі Д. Туптало почне видавати свої знамениті «Житія святих».
У кінці 60-х років мати Мазепи приймає в Києві іночество, і її відданий син, поза сумнівом, стає частим гостем у київських монастирях. Звідси походить дружба Мазепи з архімандритом Києво-Печерської лаври Варлаамом Ясинським, теж його колишнім професором. Іван пізніше згадував про нього: «…отець пастир і благодєтєль мій великий». Надалі, ставши гетьманом, Мазепа зробить безпосередній вплив на обрання Ясинського київським митрополитом. Тоді ж Іван знайомиться ще з однією «висхідною зіркою» українського православ’я – Стефаном Яворським. Безумовно, підтримка впливового і тісно пов’язаного з козацтвом вищого духовенства допомагало входженню Мазепи в еліту лівобережної старшини. Та все ж час показав, що до таких контактів його штовхало не честолюбство, а швидше веління душі. Факт, який визнавали навіть недоброзичливці Мазепи, – він був глибоко віруючим83. Але не обмеженим фанатиком, а освіченою людиною неабиякого розуму, для якої певні християнські цінності були священними. Мазепа жваво цікавився богословськими питаннями, знався на них. Як тільки у нього з’являться гроші та влада, він усіляко підтримуватиме українське духовне відродження, робитиме все можливе й неможливе, щоб сприяти справжньому розквіту православної думки в Україні.
«Самойловичівський» період життя Мазепи – це, безумовно, час, коли створювалися всі ті численні нитки його контактів, які згодом дозволили Мазепі-гетьманові бути в курсі всієї зовнішньої політики Центрально-Східної Європи. Як ми вже відзначали, він умів мовчати, але ще краще він умів слухати.
А враховуючи його знання мов, у чому він значно перевершував своїх сучасників і співвітчизників, «чути» він міг значно більше за інших. Саме ця обставина робила його незамінним в очах Самойловича, який регулярно починає, незважаючи на офіційно низьке звання Мазепи, доручати йому свої найскладніші й найделікатніші місії.
Стефан Яворський, митрополит Рязанський і Муромський.
Невідомий художник. Початок XVIII cт.
Саме під час численних поїздок за дорученням гетьмана в Москву Іван зумів проявити себе в Посольському приказі і перед московською знаттю як обізнана, корисна і вірна людина.
Перша така поїздка, про яку збереглася інформація, відноситься до лютого 1676 року, тобто всього через півтора роки після своєї вимушеної появи у Самойловича. Гетьман відправив Мазепу, вже «товарища войскового»84 у Москву разом з Леонтієм Полуботком і ще двома старшинами85. В інструкції Самойлович писав про вкрай важливу звістку, отриману від Мазепи. Той, будучи у хана, чув, що татарам тепер не були страшні калмики, оскільки хан має у них свою людину, Юсуп-мурзу, котрий про все повідомляє хана, і своїми порадами відмовляє калмиків від військових походів86. Ураховуючи, що всі останні десятиліття Москва використала калмиків як головну стримуючу силу проти татар, ця інформація Мазепи була надзвичайно важлива. Зрозуміло, отримати її могла тільки люди-на, вхожа в кримську еліту й володіла татарською мовою. Не доводиться дивуватися, що через рік Мазепа вже особисто очолює посольство Самойловича до Москви – в якості «товарища войскового знатного»87. Він привіз цареві подарунки і, випереджуаючи приїзд гетьманського сина, доповідав у делікатній справі – розправі Самойловича над ніжинським протопопом С. Адамовичем і стародубським полковником П. Рославцем (першого постригли, другого віддали «за караул»)88. Це було першим випадком серйозного «чищення» старшинської опозиції гетьманом і дуже показово, що, посилаючись на складну військову обстановку, він посилає замість себе доповісти про неї в Москві саме Мазепу.