Таким чином, збіглися три чинники: бажання Голіцина повалити свавільного гетьмана, бажання уряду Софії знайти «цапа-відбувайла» за невдачу в Криму і злість старшини на знахабнілого «поповича».
Чому саме Мазепа? Багато істориків абсолютно бездоказово пишуть, що змова була очолена саме ним145. Насправді його підпис на «доношении», тобто доносі старшини на Самойловича, стоїть тільки четвертим після Борковського, Вуяхевича і писаря Прокоповича, чиєю рукою і був написаний донос. А увінчувала всі підписи рука Василя Кочубея внизу листа окремо від інших, немов візуючи документ146. Саме Кочубей, як ми побачимо далі, гратиме ключову роль і при поваленні гетьмана. Навіть вороже налаштований до Мазепи Величко і той не називає його серед лідерів змови. Ми неодноразово підкреслювали, що Мазепа не був і не міг бути лідером лівобережної старшини.
Мелентій (Михайло) Вуяхевич-Височинський.
Невідомий художник. XVII cт.
Таким чином, усі розмови про «таємну керівну роль» Мазепи – це тільки припущення. Що стосується «хабаря» Голіцину, то це насправді так смішно (коли йдеться про всемогутнього «Царственнее большие печати и государственных великих посольских дел оберегателе»), що якби ця байка не кочувала навіть російськими довідковими виданнями, то взагалі не варто було б про неї згадувати. Поки залишимо цей епізод на совісті Костомарова, і розберемо його трохи пізніше. Так що ж, «культурна близькість»? Те, що обоє (Голіцин і Мазепа) могли похизуватися в розмові латиною? Орієнтир на захід? Так, усе це. Інтелектуал-Мазепа, поза сумнівом, значно більше імпонував Голіцину, ніж чванливий козацький «попович», серед величезних багатств якого не знайшлося й декількох книжкових томів. Але дозволю собі висловити крамольну думку, що це занадто лестить моєму героєві. Вкладаючи до рук Мазепи булаву, Голіцин збирався не стільки використати його здібності й знання (хоча і їх у деякій мірі), скільки думав зробити з нього свого «маріонеткового» гетьмана.
Це був диявольський план. Князь Василь знав, що Мазепа був порівняно бідний, чужий лівобережній старшині і не занадто популярний серед козаків. Відповідно, ставши гетьманом, він не зможе вести свою гру, а буде вимушений повністю виконувати волю свого благодійника. Тиха покірна Україна на чолі зі «своєю людиною», повністю залежною від нього, – ось ідеал, який утілював у життя Голіцин. Ідеал, який був закріплений в Коломацьких статтях, прийнятих на раді. Правда, свого обранця князь Василь все ж недооцінив.
Зрозуміло, невірно представляти роль Мазепи як пасивне очікування, коли його зроблять гетьманом. Певною мірою він дійсно вів гру «сірого кардинала», таємну і потайну. Головним було переконати старшину, що він є тимчасовим і безпечним суперником у боротьбі за булаву, а Голіцина – в тому, що він скромний і вдячний виконавець його волі.
Події перевороту розвивалися блискавично. 7 липня в козацькому обозі військ, що поверталися, над річкою Кільченню складається «доношение», яке віддають «у руки» Голіцину. Він терміново посилає його в Москву з супровідним листом. 12 липня в табір Голіцина прибув посланець правительки Софії – сам Ф. Л. Шакловитий 147. 16 липня табір стає над річкою Коломак. Туди 17 липня прибуває гонець з указом від Софії заарештувати Самойловича й обрати нового гетьмана148. Виконання доручалося Голіцину, «как господь бог вразумит и наставит». Князь оточив двома московськими полками гетьманський похідний двір149, а Кочубей доповів про готовність змовників. Самойлович здогадався, що відбувається, провів ніч у молитвах, очікуючи свою загибель, а вранці, одягнувшись, за виразом Величка, як годиться перед смертю, перейшов у похідну церкву. Саме туди явилася генеральна старшина з полковниками. Вуйца Волошин150 вимовив знамениту фразу: Пане гетьман, тебе вимагає військо. Гетьмана посадили на дерев’яний віз і повезли в стан Голіцина.
Перш ніж приступити до обрання нового гетьмана, Голіцин чітко визначив правила гри. Очевидець подій так і пише: «Головні з козаків прибули до генералісимуса і слухали читання статей, на яких присягали колишні гетьмани, – більшість тих, що обумовлені за Глухівським договором; деякі також були додані, а інші розширені до більшої честі, влади і верховенства царського уряду над козаками, на що всі погодилися»151.
Тепер слід було зайнятися виборами нового гетьмана. Хотіли послати за духовенством і козаками в найближчі полки. Але несподівано обстановка ускладнилася. Стали доходити відомості про бунти. У Гадяцькому полку вбили полковника. Тягнути з безвладдям було не можна. 24 липня ввечері зібралася старшина, щоб з’ясувати волю Голіцина. Він указав на Мазепу152. Можна не сумніватися, що і Кочубей і Борковський були розчаровані. Але як сперечатися, коли навкруги стояли російські стрільці. 25 липня в присутності Голіцина зібралася рада, на якій вигукнули ім’я Мазепи, а інші пропозиції заглушили. Гордон так описує раду, що обирала наступника Самойловича: «Спершу було недовге мовчання, потім хтось поблизу назвав ім’я Мазепи, що було підхоплене і понеслося далі, так що неначе всі кричали: «Мазепу в гетьмани»! Інші закликали за Борковського, але їх скоро заглушили»153.
Іван Мазепа був обраний гетьманом, отримав клейноди й присягнув на вірність царям і правительці. Рік потому він так і писав Голіцину: «своею мя возвел на уряд гетьманский рукою»154.
Юрій Хмельницький
Величко, апологет Самойловича, з докором пише, що Мазепа став ворогом гетьмана, «добродееви своєму»155. Але, кидаючи услід за ним цей докір у «зраді патрону», історики грішать проти об’єктивності. Згадаємо: Самойлович змістив Многогрішного, якого заслали в Сибір. Многогрішний, спокусившись булавою з рук російських, зрадив Дорошенка (тут уже факт «зради» безперечний). А як бути з усіма іншими українськими гетьманами? Дорошенко – Опара, Юрій Хмельницький – Іван Виговський і так далі й таке інше. Боротьба за владу, що стала звичайною в Гетьманщині. У 1687 році Мазепа був винен тільки в одному: він знав і не попередив. Але, по-перше, як і більшість старшин, він цілком щиро вважав усунення справедливим. А по-друге, що б змінилося, попередь він гетьмана? Йти проти Голіцина з його стотисячним військом було неможливо. Тікати – в умовах тієї ворожої старшини, що оточувала Самойловича – не можна.
Поза сумнівом, як людина глибоко релігійна, Мазепа не міг згодом не мучитися цим епізодом. Наслідком його роздумів стала, зокрема, поема «Ей Іване, поповичу гетьмане»156. У ній він докоряв колишньому гетьману за неповагу «в войску волности и всѣм станом (сословиям – Т. Т.-Я.) належитой годности», за прагнення «в страхе сурово» правити, за спроби всіх посварити («жеби никто ни с ким не ѣл хлѣба»).
У 1693 році Мазепа знову подумки повернувся до повалення Самойловича і, немов виправдовуючись, говорив Вініусу, що хоча він разом із старшиною «били челом» – то лише домагаючись відставки гетьмана. А «чтоб ево разорять, имение ево пограбить и в ссылку совсем в Сибирь ссылать, о том де нашего челобитья, ни прошения… не бывало»157. Підписуючи чолобитну, Мазепа міг мати на увазі долю Дорошенка, тобто дійсно вважати, що Самойлович за минулі заслуги отримає «почесне заслання».
Що стосується моральної сторони прийняття булави, то якби Мазепа відмовився піти назустріч недвозначно висловленій волі Голіцина, він поплатився б кар’єрою або головою. Але цього мало. Його місце тут же зайняв би Кочубей (до речі, теж облагодіяний Самойловичем) або хто-небудь ще. Черга із старшин, що претендували на булаву, була довгою.