– Коли говорять гармати, музи мовчать, – промовив згодом Роман. – Не до мистецтва зараз, коли світ вимагає конкретного продукту людської праці, який може протиставляти себе грубій силі.
Від Романових слів війнуло пишномовністю, яка в цей мент прозвучала, на думку Страуса, щонайменше фальшиво. Страус умить передумав свої власні, сказані ним щойно слова і признався собі, що вони теж далеко не конкретні, бо означають не дію, яка нині повинна б стати змістом життя кожної людини, а швидше – пошук опори в критичний момент… «Але ж бо ні, – обстоював перед самим собою свою позицію Страус, – краса мистецтва завжди була дійовою. За будь-якої війни елегії змінюються сонатами, героїчними симфоніями, гімнами; кожен завойовник протягом усіх віків намагався перш за все подолати дух обраної жертви, позбавити її відчуття прекрасного, творчої енергії; завойовник вселяв зневіру в духовні сили народу, який хотів поневолити, і коли це йому вдавалося, коли народ в час смертельної загрози не зумів породити співців, – ворог битву вигравав. Попереду Яна Жижки, який вів своє військо на Кутну гору, щоб розгромити там Сиґізмунда, йшли шпільмани з гуслями в руках, а в аванґарді війська Хмельницького на всьому переможному шляху від Жовтих Вод до Замостя – кобзарі. Про який же конкретний продукт праці говорить Роман? Про свій товстий зошит з незрозумілими для Мирона й Богдана кресленнями й розрахунками, з котрими усюди носиться? Мрійник…»
– Музи заговорять ще сьогодні, Романе, – відказав. – А ти свій винахід, якщо він взагалі не є грою в «перпетуум мобіле», не зреалізуєш і за кілька літ.
– Невже ти твердо переконаний, Богдане, що це остання війна?
Страус не відповів. У словах Романа було стільки ж безнадії, скільки й перспективи: марно втішати себе безхмарністю неба після бурі, проте кожний суспільний катаклізм помножує можливості людського розуму, і він працює для того, щоб віддалити майбутні катаклізми або й унеможливити їх. Роман має рацію: після цієї війни неминуче нависне третя, і проти неї вже нині треба збирати сили.
Заставний сидів, сперши голову на руки, думав про своє. Він не поринав у спогади – минуле жило разом з ним у сьогоднішньому дні. В праці над своїм винаходом, у реалізацію якого свято вірив, усе його життя лежало на одній часовій площині – від першої перемоги над ґімназійним вчителем до осяяння думкою про можливість подолання звукової швидкості.
Вчитель математики в Міській ґімназії був високий і увігнутий – за ту зовнішню подібність з грецькою літерою «у» ґімназисти прозвали його Епсилоном. Учитель мислив виключно математичними категоріями, і більшість учнів його не розуміла. Часто забуваючи, що перед ним сидять не спеціалісти, а діти, – до того ж ґімназія була класичною, – він заходив так далеко в математичні дебрі, що цілий клас залишався немовби на узліссі і ждав, поки дивакуватий Епсилон повернеться з глибоких і крутих ізворів важкої науки й вимовить свою улюблену фразу, яка не кожного стосується, а тільки сподвижників і перш за все його самого: «Математику з олівцем в руках треба вистраждати!» При цьому той олівець стирчав у його піднятій руці, мов недосяжний шпиль. Потім він швидко опитував учнів і закінчував урок.
Епсилон не був жорстоким, він нікому й ніколи не ставив незадовільних оцінок, добре знаючи, що всі ті математичні складнощі, які втішали його душу й розум, більшості учнів ніколи не знадобляться: хто вмів довести теорему Піфагора і розв’язати алгебраїчне рівняння з одним невідомим, тому була ґарантована «цісарка» – трійка. Та вірив він, що хтось, хоча б один учень із класу або й усієї ґімназії, таки піде за ним і стане, як і він, жерцем непопулярної й такої потрібної науки, як математика.
І він знайшов собі супутника – мовчазного й непоказного хлопчину, який сидів за передньою партою, Романа Заставного, а всіх інших учнів, разом з Мироном і Богданом, без погорди, зате із щирою переконаністю називав «ослами» і звертався до них тільки в кінці уроку.
Роман ішов за учителем, бо йому було цікаво. Формули він сприймав як категорії, які існують не абстрактними по-значками на дошці, а матеріальними формами, що окреслюють довкола нього простір, і він може вивчати його зсередини, мов церковне склепіння з боку царських врат; простір цей важко, поволі пізнавався й розшифровувався фантастичними комбінаціями чисел, і знаходити найпотрібнішу комбінацію було тривожно й до безміри втішно. Епсилон брав Романа за руку і, забуваючи про тридцятьох «ослів», полишаючи їх самим собі, мандрував з улюбленим учнем найкрутішими стежками розв’язків математичних задач, які усьому класові здавалися землею невідомою, вони ж удвох їх відчитували, наче мовознавці таємничі письмена. Попереду йшов Епсилон, він тішив Романа несподіваними розв’язками головоломок, дивував величним відкриттям знаменитих учених, помагав йому добиратися до найсокровенніших таємниць математичного мислення, виводив із тенет прикрих розчарувань. Клас тоді гудів, мов бджолиний рій, – празникував. Сумлінніші й боязливіші учні, щоправда, пригадували теорему Піфагора або ж вправлялись у розв’язанні найпростіших задачок, щоб на той мент, коли Епсилон з Романом повернуться з далеких і незбагненних мандрівок, заробити при опитуванні хоча б «цісарку». Згодом Роман почав пускатися вчителевої руки, і Епсилон вдоволено спостерігав, як його учень робить свої перші самостійні кроки на математичних многопуттях, йшов слідом за ним, завертав, поправляв, окликував.
Аж одного разу… Епсилон записав на дошці рівняння з чотирма невідомими і почав його розв’язувати. Роман уважно слідкував і враз відчув, як чітка й виразна думка почала наближатися до нього, просвітлювати наскрізь, рука сама поривалася піднятись угору: цю задачу можна розв’язати далеко простіше; вчитель бачив нетерплячість Романа, спочатку не звертав на неї уваги, потім кивнув хлопцеві, щоб не заважав, адже задача вельми складна і треба учневі збагнути секрети її ходів; врешті Романова рука піднялася вище голови і затріпотіла – Роман уже знав, як розв’язувати; тоді Епсилон поклав на стіл крейду, запитав: «ІЦо ти хочеш сказати?» – «Ви не так… Цю задачу треба інакше розв’язувати», – сказав Роман і знітився від своєї сміливості. Тридцять «ослів», які не мали найменшого поняття, про що йдеться в задачі, злорадно реготнули, беззастережно стаючи на бік учителя, який не міг знати менше, ніж Роман; Епсилон прикрикнув на учнів, щоб не заважали, і мовив, подивовано розвівши руками: «То йди до дошки, якщо знаєш інший спосіб». Роман на виду у враженого його нахабством класу рвучко вийшов з-за парти, взяв крейду, стер губкою все, що написав учитель на дошці, і записав своє рішення. «Ґалуа!» – сахнувся Епсилон. «Хто такий Ґалуа?» – спитав зніяковілий Роман. «Ґалуа?.. Великий французький математик… Звідки в тебе це?.. Панове, – звернувся він до притишеного класу, підносячи високо руку з затиснутим у пальцях олівцем, – він піде далі!»
Пророцтво Епсилона не сповнилося. Сам він загинув від французької кулі під Верденом, Романові Заставному насилу пощастило після війни закінчити бухгалтерські курси.
…На зарінку над Прутом, якщо добре пошукати між кущами верболозів, можна було знайти заіржавлені обойми карабінних патронів – по п’ять штук у кожній, їх залишали, полегшуючи свої важкі обладунки, австрійські і російські солдати. Роман знав, що патрони з тупими кулями – австрійські, а з гострими – російські; зрештою, для пастушка, який в осінні дні, пасучи корову, мерз на холодному вітрі, бо розпалити ватру з мокрого патиччя тими жаринками, які носив з собою у бляшанці, було неможливо, форма куль не мала жодного значення. Десь аж потім, після війни, прийшла до Романа така собі непотрібна думка, що російські солдати гинули від тупих куль, а австрійські – від гострих, і тому смерть у австріяків була легшою; тепер же, коли фронт віддалився і селяни почали випускати в луги корів, мало значення тільки одне: куля з гільзи легко вибиралася, Роман висипав порох на землю і, поклавши на нього жаринку, видобував вогонь, від якого швидко розгорялися вогкі тріски.