У Василининій хижі на Лисинці запанувала така тиша, що було чутно, як перебирає павучок лапками по незримій павутині; те павутиння насправді бриніло, немов пастуша дримба, цей звук ставав щораз голоснішим, набирав сили, заповнював довкола весь простір, врешті зазвучав злагодженою оркестровою музикою, і в Страусову пам’ять увійшли справжні оркестранти – вони йшли загайпільською курною дорогою попереду військового підрозділу, граючи марш. Військо було чуже; для підлітка Богдана всіляке військо було чуже, але до австрійських мундирів він змалку звик, а ці були одягнуті зовсім інакше і головне – співали пісню зрозумілими словами про якусь Галю, яку підманули браві козаки й забрали з собою, втішаючи її, що з ними їй буде краще, ніж в рідної мами.
Пісня виманювала людей з хат, селяни насторожено і мовчки ставали біля своїх обійсть, проте без страху, з цікавістю спостерігали вояків, які, співаючи, підморгували до молодиць та дівчат і хвацько підсвистували; підрозділ промарширував через село і за крайньою хатою звернув на вигін, де зупинився на перепочинок.
Село роздрухувалось з німоти: молодиці бігали від хати до хати з тлумаченнями новини, дівчата крадькома виглядали через тини на толоку, де розташовувались на бівуак вояки, і незабаром Богдан дізнався, що це прийшли «москалі», які прогнали австріяків, і будуть вони йти далі, аж за карпатські перевали. Того самого дня на сусідське подвір’я зайшли два молоді офіцери. Вони були красиві й підтягнуті, на них рипіли портупеї і сяяли золоті аксельбанти; офіцери попросили в господаря води; до двору позбігалися хлопчаки, повилізали на тин і, мов ґави, пороззявляли роти; господиня винесла збанок з молоком, спраглі вояки вмить його осушили, а господар, зворушений, що вперше в житті військові заговорили до нього зрозумілою мовою, один сказав навіть кілька слів по-українськи – метнувся до хати і виніс зеленкувату гранчасту пляшку. Богдан помітив, як зблиснули вдоволенням очі в офіцерів; господиня винесла два великі пугарі й горнятко з водою; ґазда попередив гостей, що це чистий румунський спирт і треба його розбавляти; офіцери поблажливо посміхнулися, – мовляв, самі якось дадуть з цим добром раду, – налили повні пугарі, духом випили, а в господаря від дива очі заокруглились, бо такої порції спирту, на його думку, не витримав би й кінь. Офіцери крекнули, втерли рукавами губи й налили ще по повному пугареві. Богдан побачив, як зблід господар, він протягнув руку, похитав заперечливо головою, та вони вже вихилили і аж тоді взяли з рук господині горнятко з водою і запили. Господар зойкнув: «Йой, таж отруїтеся, а потім буде на мене»; один офіцер підніс до очей товстостінну пляшку, примружився, мовби вимірював, скільки в ній ще залишилося трунку, похилитав пляшкою і з жалем віддав її господареві, чемно подякувавши. Тоді обидва побралися за плечі, рівно вийшли з двору й затягнули знайомої:
«О, ці далеко підуть!» – прицмокнув господар, і таким він назавше залишився у пам’яті Богдана – здивованим, втішеним неясною надією, з зеленою пляшкою в опущеній руці. Таким – бо образ старого сусіди, якого він бачив потім, востаннє, вже не був парсуною живої людини, а моторошним привидом, котрий переслідував Богдана все життя, як засторога перед найстрашнішим, яке його повинно б обминути, бо людина не має сили перенести такий жах.
«Москалі» далеко не пішли. Невдовзі вони вернулися у свої краї, а в Загайпілля прийшли мадярські карателі на розправу. Богдан бачив: два гонведи виволокли за руки сусіда з хати, на шиї в нього теліпався мотуз, у старого підкошувалися ноги, один гонвед закинув шнур на грушку; селянин не кричав і не просився, і Богдан не міг зрозуміти, чому він цього не робить – може б, змилувалися, та в одну мить побачив його очі й збагнув, що сусіда вже немає: очі були скляні і мертві, ніщо вже в людині не жило – ні мислення, ні тіло, нею володів тільки страх, і був той страх самою смертю.
Зродилась тоді в Богдана ненависть до грубої сили і дужча за сам страх огида до насильницької смерті. Та знав: самою ненавистю протистояти їй не можна, він повинен озброїтися іншою міццю, яка допомогла б йому утвердитися в світі, де причаїлися жорстокість і насильство готові в кожну мить вихопитися із свого сховку. Такою силою могла бути тільки краса, що долає смерть.
Де ж вона, на які дороги треба йому податися, щоб відшукати її тепер, коли усе, що досі леліяло солодким щемом серце, і воно завмирало від захоплення видивами природи – кольорами, звуками, рухом, спокоєм, мислю, втіленою у слово, і словом, втіленим у пісню, – все це раптом спопеліло від мертвого холоду в очах засудженого до страти селянина. Відтоді будь-що – побачене, почуте, відчуте, прочитане – маліло й ниціло в свідомості Богдана перед образом німого жаху, який волав про марність і оманливість світу. «Не вірте, люди, він несправжній. Вам дають його, немов дитині іграшку, а коли ви звикнете до нього й полюбите, невблаганний фатум заявляє про вашу тимчасовість у тому світі або ж про його примарність, ілюзорність. То як, збагнувши це, ви можете чаруватись весняним леготом і співом солов’я, як можете повірити у створену обдуреним поетом пісню, що прославляє любов і гармонію, як ви можете повірити у вічність мистецтва, що відтворює несправжнє? А коли ж все-таки світ справжній, то якою силою повинно володіти мистецтво, що його фіксує, осмислює і передає вічності в поемах, скульптурах, картинах, музиці? М’якістю, ніжністю, ліричністю? Облуда! У змаганні із силами, які плюгавлять світ, ґвалтують його й нищать, мистецтво мусить стати жорстоким».
Богдан закінчив у Відні студії, він пізнав багатство світової штуки, поезії, музики, проте не відшукав такої пісні, такого поетичного рядка, який можна було б вкласти в уста онімілому від жаху селянинові, щоб він, проспівавши або вимовивши, подолав той страх і вмер із вірою у вічність світу.
Це сталося потім, неждано, у рідному Місті, яке одного дня святкувало ювілей свого Письменника. На сцені Міського театру стояв сутулий дід з сивою борідкою і чорними трагічними очима, він читав напам’ять свої твори, пропускаючи слова крізь спазми, які давили горло: «Боже, ти прокляв мене, бо наказав з душі моєї зробити кузню, і я душуся в червонім пломені вогню… Буду свій світ різьбити, як камінь, слово своє буду гострити на кремені своєї душі», – падали в зал важкі, мов каміння, слова, і Богдан фізично відчував їх важку матерію, оголену й шорстку, а потім ринув на нього каменепад слів, від яких мусив би спохмуритися сам Господь і здригнутися мусило б навіть закам’яніле серце: «Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав!.. Ти видиш цілий світ, але над гробами синів моїх ти отемнів… Най тобі ця синя баня так потріскає, як моє серце!»
Це була та краса мистецтва, якої Богдан так довго шукав, – жорстока краса, яка мала міць супротивитися самій жорстокості. Існує ж сила слова! Не диби і не зашморг, не гармати і не динаміт, а слово, що народилося разом з людиною, має ту первісну силу, котра здатна подолати видуману параноїками жорстокість, заперечити її в ім’я життя.
– Ненавиджу пасторалі, – промовив Богдан, не обертаючись від вікна. – Я повинен страждати від слова, воно мусить будити в мені протест проти зла, а не ублажати, мистецтво повинно торкатися найболючіших місць моєї душі, найпекучіших проблем світу…
Роман, очевидно, не почув, що сказав Страус, а може, висловлена ним сентенція здавалась Романові нині недоречною, або ж він думав теж про красу – Жінки, чарівність якої не зблякла і в труні. Про неї завжди пам’ятав і Богдан. Але тепер він думав про інше: напевно сьогодні під гул гармат народжуються в надрах людських душ слова, які незабаром вибухнуть вулканами; ті словесні брили, і уламки, і розжарене каміння, і лава у своїй лютій красі стануть на битву з насильством і не поступляться йому своєю міццю.