«Що за твердиня он там, на горі? Понад сто років їй… Кажуть, ще за Юрія Тройденовича, князя галицького, збудували сей замок, а коли Юрія отруїли в Луцьку, захопив фортецю Любарт. Ну, а потім з рук до рук. Були там ляхи й угри – хто не був. Слава Богу, Вітовт посадив у замку руську залогу, то й нам легше…»
«Про маґдебурію питаєш? Ні, ще не запроваджена, проте й тут дає себе знати шляхетська хартія, яка прирівнює ляха до пана, а русина до хлопа… Але хто ти такий і що робити вмієш?»
«Зі світу я, добрий чоловіче, – відказав ухильно Осташко. – А вмію писати».
«Е-е, та це маєтність! – вигукнув кушнір. – За таким умінням і волосним суддею станеш. Залишайся тут, мандрівниче, коли ніде роду не маєш. Не пропадеш. У місті, правда, людно, але на Вороняках, сам бачив, опустіла одна хатина. Я поведу тебе завтра».
…Не чути Галайди – п’є десь загарливець. Осташко ще постояв трохи і подався у бік гір.
На схилі Білої гори, що на Вороняках – горбатому подільському хребті, який розігнав текучі води на північ і на південь, – притулилася хатина Осташка.
Крізь мале віконце видно увесь Олеськ. Перед залучиною валу, що проступив темною дугою над сніговою завією, втопилися у зацвілих інеєм садах Теребіж, Циків і Волуйки; за валом, що наїжився частоколом і низькими баштами, мріє гостроверха ратушева вежа, до ратуші підсунувся прямокутний майдан. То ринок, двічі на тиждень галасливий; поблизу ринку, в самій середині міста, блищить льодяним дзеркалом кругле озеро – Галайдове море. В різних кінцях города із гущі домів та склепів вистрелили бані трьох дерев’яних, критих ґонтом церков, а далі, аж за північним валом, ледве видніють заолеські села – Юшковичі, Ожидів, Кути, що принишкли на молочній рівнині.
На схід від міста, на віддалі гарматного пострілу, звелася з рівнини до неба Лиса гора, увінчана овальним замковим муром і високою гранчастою баштою. До замку крізь непрохідні влітку болота, що киснуть над гнилою Ліберцією й кожушаться рідким вільховим лісом та чагарями, ведуть дві обсаджені липами дороги: зі сходу – до Бродівської брами, із заходу – до Львівської. Перед нижнім валом дороги обриваються звідними мостами, що зяють, немов відкриті пащі турів.
Тяжко добратися непрошеному до Олеського замку, в якому міцну залогу тримає Івашко Рогатинський.
Осташко сидів біля віконця, дивився, як обкутується замкове громаддя синюватим смерком. Звечоріло вже, погасли світелка, сивою пеленою закрилося місто, тільки замкова башта чорно бовваніє і чутно, як перегукуються вартові.
Меркнуть у темені обриси Олеського замку, фортеці, що стоїть посередині ланцюга, який закайданив Галицьку Русь від Кам’янця по Холм. А в ньому господарем Івашко Рогатинський – ратоборець з сильною рукою.
Осташко відійшов од вікна. Хукаючи з холоду в руки, присів до столу, на якому стояв каламар з тростиною і лежав папір. Засвітив свічку.
«А що я повинен робити, коли моя зброя – не меч, а трость?»
«Давид, сідаючи, клав персти на живії струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило і папір і кладемо письмена…» – згадався Осташкові біблійний вірш.
«А на більше я не здатний… Що вдіяти можу?
Та я знаю: кожен стільки винен своїй отчизні, скільки він може дати їй при його здольності й умі. Слабі в мене ноги, не втримають у стременах на дикому огирі; м’яке в мене серце – мліє воно, коли побачу живу черлену кров; нікчемне моє тіло – загрузло б у землю під тягарем сталевого панцира; рука моя зігнеться мов лоза, коли б я спробував підняти булатний меч. Але дав мені Бог зіркі очі й бистру пам’ять, я постиг таємниці письма, і легка трость у пальцях дивно послушна моїй волі – гаптує вона те, що відчула моя душа і осмислив мій розум. Уся сила моя у трості скорописній. Тож коли я – не здатний ні до борті, ні до раті, ані до сохи – затрую для лакомства мережу думок своїх олжою, хай усохнуть три персти на десниці, які тримають трость, і хай забуду я таїну письма…»
Чутно, як перегукується варта на сторожових вежах нижнього замкового валу, дзвенять металом зброярі в зброярні, не сплять – готується до раті руська залога.
«Напевно, я нікчемою здаюся тим, що тримають напоготові списи, бердиші, алебарди й гаківниці. Та ніхто не знає того, що легка трость стає тяжчою від залізного келепа, коли виписуєш на папері слово, яке повинно увічнити діла нині живущих, яке повинно жити ще й тоді, коли на місці калюж крові зарясніють кетягами кущі калини, а поламані вістря списів переміняться у червоний пісок.
Зброярі нагострюють мечі і сушать порох у баштах, я ж розстеляю думки свої, з яких хочу викувати правдиве слово».
Розділ четвертий
Трістан та Ізольда
Широким світом ходив Трістан, шукаючи Ізольди Злотокосої.
Триста років сповіщали про нього і про неї французькі трубадури:
«Сеньйори, сеньйори! Чи не бажаєте ви послухати прегарну повість про любов і смерть?»
І голосили німецькі мінезінґери:
«Слухайте, як у великій радості й печалі кохалися вони і як померли».
І плакали чеські шпільмани:
«Багато зазнали вони переслідувань і вигнань, але вбити кохання ніхто не міг».
«І померли вони разом од нестерпної муки – тіло з тілом, уста з устами», – заспівали й русинські скоморохи.
Широким світом ходив Трістан і приблукав на Галицьку землю.
Зима зустрілася з весною задовго до Стрітення. Вранці несподівано подув з Гологорів на Вороняки теплий вітер, наче прорвався враз з їх гарячої утроби. Півдня шугали білі стріли з Підлиського хребта на Гавареччину, яка багато днів проспала, засипана снігом, у глибокій вижолобині; до вечора сніг зм’як, мов глина у пальцях гончаря, а вночі задзвеніли струмки. Вони наздоганяли один одного, збігаючи з горбів, зливалися і квапилися з обох схилів гір – котрі до Стрипи й Серету, котрі до Стиру й Бугу – розмивали кригу на ріках, й другого дня рушили до морів весняні води.
1
Гости – заїжджі двори для купців.
2
Сопілка солодко співає (латин.).
3
При народі (латин.).
4
Жондца – староста (пол.).
5
Калан – удар нагайкою (тюрк.).
6
Зварич – солевар.
7
Міста і світу (латин.).
8
Блазень.
9
Das Hühnchen – курчатко (нім.).
10
Розділяй і владарюй (латин.).
11
Арас – ґобелен, килим.
12
Друге «я» (латин.).
13
Гостині двори.
14
Вуличні співаки.