Мої міркування підтвердилися. Щойно я зайшов до крамнички, як замислений покупець, він мене впізнав і гукнув. Водночас, обслуговуючи покупців реальних, він загадував мені силу питань про наших колишніх однокласників, цікавлячись, кого й коли я бачив востаннє, і хто що робить. Потішити його я особливо не міг. За всі роки я мав лишень п’ять-шість випадкових «транспортних» зустрічей із друзями дитинства, про що я йому й розповів.
– Ти почекай півгодинки, – попросив він. – Шеф заїде по виторг, і тоді я закриюся, й зможемо тут посидіти…
Я з радістю кивнув. Але чекати в крамничці не хотілося, і я вийшов прогулятися Подолом.
Яскраві вогні, неонові лінії й літери безглуздих назв кав’ярень і ресторацій розганяли вечірню темінь. Вийшовши зі світла зустрічних реклам і вогнів, я сів на лаві біля пам’ятника першому українському буддистові Григорію Сковороді. На сусідніх лавах, користуючись неосвітленістю пам’ятника, цілувалися щасливі силуети. Лише я ні з ким не цілувався біля пам’ятника і через це відчув свою ущербність. Чим я гірший? Я ще молодий, симпатичний, не товстий. Мене ще можна вважати привабливим. Звичайно, винний я. Жодна жінка не підійде до мене перша з питанням: «Дозволите вас поцілувати?» Що зі мною? Адже ще років п’ять тому я сам полюбляв ошелешити жінок подібними питаннями. А тепер?
Коли я повернувся до крамнички, покупців уже не було. – Гаразд, – сказав Дмитро. – Виторг забрали. Можемо закриватися.
Він запнув вікна-вітрини. Закрив важкі металеві двері, і нас немов відгородило в цьому магазинчику від навколишнього світу, ми ніби опинилися в кабіні космічного корабля, лишень – висновуючи за пляшками на поличках, консервними бляшанками тощо – це був принаймні західноєвропейський корабель.
Дмитро посадив мене за пластмасовий білий столик, а сам відійшов до поличок.
– Що п’ємо? – запитав він.
– «Навколо все народнеє, навколо все моє», – спало мені на думку.
– Ну-бо, не соромся! – підбадьорював мене Дмитро, стоячи біля шереги пляшок. – Я пригощаю. Мені тут дають дві пляшки на день як премію, а якщо більше, то плачу зі знижкою…
– Тоді віскі, – сказав я.
Віскі ми пили, як інші п’ють горілку: маленькими кришталевими чарочками й нахильці. Чарочки для цього тимчасово зняли з продажу.
– Женьку Довгого я востаннє бачив років три тому, – казав Дмитро. – Він працював м’ясником у гастрономі біля Оперового. А Чемерис виїхав до Волгограду. Він останнім часом страшенно полисів…
– А я Галю Колесниченко якось зустрів… – поділився я. – Тут-таки, на Подолі…
Допивши віскі, вирішили скуштувати джин.
– Його взагалі з тоніком п’ють, – казав, відкриваючи пляшку, Дмитро. – Але тонік сьогодні весь розкупили. Він і так нівроку смачний. Пам’ятаєш Мельничука з Б-класу?
– Пам’ятаю.
– Його два роки тому на горло засудили, але потім на п’ятнадцять років замінили.
– За віщо? – поцікавився я.
– Злодюга. З якогось човника зідрав п’ять тисяч баксів і на острах метнув йому вдень у вікно гранату, а там теща з малим була. Два трупи…
– Та-ак, – протягнув я. – Гидота.
Розмова перейшла на співзвучні нинішньому часу карні історії й жахи. Ми відкрили кіпрські маслини й бляшанку камчатських крабів. Під таку бесіду чудово пилося й закусювалося. Кругловидий Дмитро розпашів, очі палали. Гадаю, що і я виглядав не тверезіше. Якось непомітно стали на мову про прибутки – слово «зарплатня» вже вийшло з ужитку. Дмитро напікав триста баксів плюс преміальний товар, який зазвичай випивав і з’їдав у дружньому колі. Я, на жаль, матеріальними досягненнями похвалитися не міг.
– Мій шеф тисяч п’ять-шість на місяць має, у нього ще п’ять пунктів на Подолі й один обмінний кіоск, – розповідав Дмитро. – Але я йому не заздрю…
– Слухай, а ти не знаєш, скільки кілер може напекти? – запитав я.
– А ти хіба «Вісті» не читаєш? Залежно від ваги об’єкта: і п’ять тисяч, і десять тисяч баксів…
– А якщо об’єкт не важливий?
– А кому треба прибирати такий об’єкт?
Я стенув плечима.
– Чоловік міг би захотіти прибрати коханця своєї дружини… – припустив я.
Дмитро помовчав хвильку, потім теж стенув плечима.
– Це дріб’язок, – сказав він. – Коханці ходять без охорони… Має бути дешево. Може, баксів п’ятсот… Але серйозний профі за такий дріб’язок не візьметься… Принаймні ті, кого я знаю…
Я важко зітхнув і налив собі й Дмитрові джину. В пляшці залишалося ще на пару чарочок. Алкоголь уже плинув упереміш із кров’ю по венах і артеріях, але в голові було ясно, як удень.
– У твоєї хіба коханець є? – запитав раптом Дмитро. Я кивнув, радше автоматично, ніж на знак згоди з припущенням Дмитра. Але, загалом, сумніватися в наявності коханця в моєї дружини було б нерозумно.
– Звичайно, є, – підтвердив я свій кивок словами.
– У мене є один хлопець… Власне, профі… – Дмитро заговорив тихіше, і я збагнув, про що він каже. – Якщо хочеш, я з ним пораджуся… Він порядний, від близьких навіть авансу не бере… У тебе є копійчина?
Я знову зітхнув.
– Зараз кепсько з грошима…
– Я тобі можу позичити: справа серйозна… Питання сімейного життя… Тож поговорити з ним?
– Так, – поквапом видихнув я. І на підтвердження своєї рішучості ще раз кивнув.
4
За два дні ввечері я заникнув до Дмитра в магазинчик. Покупців не було. Мабуть, мряка, яка ще вдень зависла над Подолом і час від часу переходила в дощ, розігнала людей по будинках. Він сидів у яскраво освітленому акваріумі магазинчика за прилавком і читав книжку.
– Привіт! – гукнув я, заскочивши у відкриті настіж двері. – Що читаємо?
– А що читають у таку погоду? Звичайно, Чейза. Як ведеться? Зігрітися не хочеш?
Я кивнув.
Він витяг з-під прилавка почату пляшку цитринового «Кеглевича», поставив переді мною кришталеву чарочку і виповнив її. Налив і собі. Ми якось по-діловому гольгнули по дві. Горілка пішла напрочуд м’яко, немов у ній і ступнів не було.
– Для панночок! – вловивши мій вираз обличчя, пояснив Дмитро. – Почекай, я зачинюсь і тоді поговоримо.
Він зачинив двері, завісив вікна-вітрини.
– Все олрайт! – сівши на своє місце за прилавком, сповістив він мені. – У нього щойно дитина народилася… Він сам сказав, що наразі в серйозні справи лізти не хоче… Тож твій коханець саме до речі.
– І скільки? – запитав я.
– Хотів сімсот, але я з ним поторгувався… ну й обіцяв, що ти сам докладно усе підготуєш.
– Що підготую? – злякався я.
– Ну, відомості різні. Коли і де він буває. Може, фотку зробиш…
Я замислився про фото і раптом зміркував, що наразі дійсно думав про якогось абстрактного, ніколи не баченого коханця моєї дружини. «Господи! – подумки вигукнув я. – Адже йдеться про мене, про моє фото, про ті місця, де я буваю!..» Трохи заспокоївшись і списавши неквапність своєї думки на погану погоду і «дамського Кеглевича», я знову підключився до вигаданої мною самим гри.
– То як? – по павзі знову запитав Дмитро.
– Щодо відомостей?
– Так.
– Добре. І фото буде. То скільки разом вийшло?
– Чотириста п’ятдесят баксів. Ми спочатку на п’ятсот пристали, але я відчув, що можу ще трохи зігнати. Тож з тебе пляшка!
– А коли я з ним зустрінуся?
– Отакої! Нащо тобі з ним зустрічатися? Він тобі подзвонить завтра ввечері, а все необхідне якось перешлеш йому.
Після ділової розмови інша розмова вже якось не йшла, і ми, заповнюючи павзи між чарками, анекдотами, просиділи ще з півгодини, перш ніж розійтися.
Коли я повернувся додому, дружини ще не було. Я запарив собі чаю. Глянув на годинник: початок на першу. У будинку навпроти світилося лише кілька вікон. На вулиці панувала вогкість. У жовтих плямах вуличних ліхтарів блищав асфальт. Мені чомусь здалося спекотно на кухні, і я відкрив вікно. Висунув голову і дивився вниз. На пустельну вулицю. Дивився хвилин п’ять, поки перед нашим парадним не зупинилася старенька червона іномарка, з якої вийшла моя дружина і якийсь чолов’яга. Я вже перелякався, що вони зараз обоє зайдуть у парадне, але цього не сталося. Вони поцілувалися під ліхтарем, що освітлював вхід до парадного, і вона зайшла, а чолов’яга знову сів до іномарки й поїхав.