Ці роздуми вивели мене на тему, що намагалася вже багато років достукатися з моєї підсвідомості. Адже я вже кілька років шукав вихід із своєї життєвої безвиході. Але шукав здебільшого в уяві, у своїх фантазіях. А тепер вихід напрохувався сам: вихід не з ситуації, а з самого життя. Для самогубця я був занадто життєлюбний, але для жертви те, що треба. Чудовий приклад несправедливості долі: розумний чоловік у розквіті сил і здібностей, та й ще убитий на чиєсь замовлення! Репутація жертви замовленого вбивства залоскотала мені нерви. Я уявив собі, як будуть здивовані мої численні знайомі, відразу вирішивши, що вони про мене, власне, нічого не знали, адже той я, що був їм знайомий, з яким вони пили вино і каву, не міг і не мав бути замішаний у справи, через які виникають порахунки чи замовні убивства. Я уявив собі, як усіх їх вираховуватиме карний розшук, допитувати, загадуючи десятки «крутих» питань. «У нього були вороги?», «Чим він займався?», «Хто міг бути зацікавлений у його смерті?» тощо. Залишалося знайти недорогого кілера, гроші на його гонорар; відтак сплановане мною ідеальне убивство стане черговою нерозвязаною загадкою. Ефектний кінець безглуздого життя мене приваблював. А загадкові вбивства мають ще одну привабливу рису: про них часто згадують і в газетах, і в книжках, згадують з подробицями і з імям жертви, тож я матиму реальний шанс залишитися в памяті людей якщо не на століття, то принаймні надовго.
3
Осінь забарилася. Або природі забракло грошей на червоні й жовті фарби: ніби вона копіювала прикрий фінансовий стан країни. Щоправда, стало прохолодніше, і ввечері трохи дощило. Але яскравої картини завядання природи не виходило. Натомість люди вянули на очах, а сам я на власних очах у дзеркалі. Друзі дзвонили, щоб повідомити, як їм погано. Я у відповідь мовчав, виношуючи, але ховаючи від усіх, свою дорогоцінну ідею ідеального виходу з життєвої безвиході.
Дружина почала пізніше, ніж звичайно, повертатися додому, іноді за північ. Роздягалася вона в темряві і лягала на свій край канапи під свою ковдру. Кожен її прихід будив мене і дратував. А якщо й не будив, то ще дужче дратував. Від неї не було ніякого тепла, і сама думка про жінку, що не дає тепла, мене злостила, особливо коли я думав конкретно про неї, про ту жінку, що була поруч.
Увечері в середу я сам вирішив затриматися в центрі. У мене було трохи грошей і конкретне рішення, як їм дати раду. Простіше кажучи, кортіло випити. Але не соло, а принаймні дуетом. Ідеальна свята цифра «3» ще більше потішила б мене, якби, звичайно, усі троє були близькими знайомими. Випадкових попутників до станції «випивка» я не любив. На сьому я приїхав на Контрактову площу, де в одній комерційній крамничці бачив пару разів через скло свого колишнього однокласника Дмитра Самородина. Не бачилися ми з ним зі школи, та й тоді, коли я бачив його через вітрину крамнички, мене він не бачив, обслуговуючи чергових покупців. Тому здавалося мені, що він зрадіє раптовій зустрічі, тим більше, що в школі ми ладнали, і ніщо так не єднає людей, як спільне минуле, чи то школа, чи вязниця.
Мої міркування підтвердилися. Щойно я зайшов до крамнички, як замислений покупець, він мене впізнав і гукнув. Водночас, обслуговуючи покупців реальних, він загадував мені силу питань про наших колишніх однокласників, цікавлячись, кого й коли я бачив востаннє, і хто що робить. Потішити його я особливо не міг. За всі роки я мав лишень пять-шість випадкових «транспортних» зустрічей із друзями дитинства, про що я йому й розповів.
Ти почекай півгодинки, попросив він. Шеф заїде по виторг, і тоді я закриюся, й зможемо тут посидіти
Я з радістю кивнув. Але чекати в крамничці не хотілося, і я вийшов прогулятися Подолом.
Яскраві вогні, неонові лінії й літери безглуздих назв кавярень і ресторацій розганяли вечірню темінь. Вийшовши зі світла зустрічних реклам і вогнів, я сів на лаві біля памятника першому українському буддистові Григорію Сковороді. На сусідніх лавах, користуючись неосвітленістю памятника, цілувалися щасливі силуети. Лише я ні з ким не цілувався біля памятника і через це відчув свою ущербність. Чим я гірший? Я ще молодий, симпатичний, не товстий. Мене ще можна вважати привабливим. Звичайно, винний я. Жодна жінка не підійде до мене перша з питанням: «Дозволите вас поцілувати?» Що зі мною? Адже ще років пять тому я сам полюбляв ошелешити жінок подібними питаннями. А тепер?