Ярослав Мудрий у цьому творі постає персонажем української історії. Грушевський загалом стримано ставився до особи цього князя, даючи йому таку характеристику: «Для князювання, що тяглося без малого 40 років (рахуючи від смерти Володимира), що було останнім «єдиновлаством» на Руси, і полишило справді важні сліди в житю східно-словянських земель, се, безперечно, не бога-то. Сама фіґура Ярослава виступає досить слабо; індивідуальних прикмет його в нашій традиції ми не маємо майже зовсім. Очевидно, в його особі, в характері не було прикмет визначних, незвичайних, що могло б зворушити фантазію сучасників, відбитися в памяти суспільности і викликати перекази, лєґенди, анекдоти, як то було з Володимиром. Воно й зрозуміло, що зручний, обережний політик, любитель книжного почитания і монашого жития – Ярослав і не мав чим заінтересувати суспільність…»34
М. С. Грушевський
З такою характеристикою патріарха української історіографії можна посперечатися. По-перше, дивно звучить, що майже сорок років перебування на княжому столі – це небагато. І в ті часи, і в наступні – то немалий строк для правителя. За цей час змінюється майже два покоління. По-друге, дивно також читати, що в характеристиці Ярослава Мудрого в творах давніх авторів не зустрічаємо «індивідуальних прикмет». Вони є! І про них ми далі будемо вести мову. Було б лише бажання їх пошукати.
На адресу Ярослава Мудрого Грушевський висловив чимало претензій. Були це й претензії специфічні, викликані тими умовами, в яких довелося жити й діяти історику. Наприклад, він закидав київському князеві те, що той допомагав польському князю Казимиру Відновителю, зокрема посприяв у завоюванні Мазовії. «Сим Ярослав, – писав історик, – дуже сильно поміг Казимирови в відбудуванню Польщі і тим, розуміється, зробив тим лиху прислугу своїй державі на пізніше»35. У цих міркуваннях маємо відверту проекцію сучасної для історика ситуації на події давно минулих днів. Грушевський, коли писав ці слова, працював професором у Львівському університеті, викладаючи українську історію. У той час і в університеті, і на Галичині було засилля польської шляхти, яка утискала українців. Тому українці, зокрема представники українського національного руху, до якого належав Грушевський, вбачали в поляках своїх ворогів.
Казимир I Відновитель
Грушевський, як відомо, належав до народницького напрямку в українській історіографії. І від нього годі було чекати високої оцінки Ярослава Мудрого як державного діяча (цей момент мало цікавив історика).
Дещо інакше до оцінки постаті Ярослава Мудрого підходили прихильники державницької школи в українській історіографії. Один із найбільш яскравих її представників Дмитро Дорошенко (1882—1951) відзначав, що Ярослав «заокруглив межі своєї держави», повернувши не лише втрачені після смерті князя Володимира землі, а й підпорядкував низку фінських племен36. Говорив він також про те, що «сформування й об’єднання такої держави було ділом не тільки щасливих походів, але й зручної дипломатії»37. Звертав увагу і на династичні зв’язки князя.
При цьому Дорошенко вів мову також про слабкі сторони держави Ярослава. Вона «не була така сконсолідована й сильна всередині, як це могло здаватися. Партикуляризм окремих східнослов’янських племен, опертий на різні умови географічно-етнографічного характеру, помалу почав переходити в сепаратизм окремих земель. Цей сепаратизм знову ж знайшов собі опору в стремлінні княжої династії до якнайбільшої децентралізації й вироблення собі якнайбільшого обсягу влади, в ролі намісників великого князя Київського. Власне, цьому сприяла сама система управління, яка полягала в тому, що князь-батько роздавав своїм синам окремі землі в управу. Коли помер в 1054 р. Ярослав, то бачимо, що його держава була поділена на сім частин в руках його синів, котрі негайно почали змагатися за київський престол»38.
«Пропольська» діяльність Ярослава Мудрого сприймалася Грушевським як явище негативне. При цьому не особливо враховувалися реалії далекого ХІ століття. Зрештою, історик чомусь «забув» «антипольські заслуги» Ярослава Мудрого – адже цей князь здійснював походи на терени Польщі, завдаючи полякам відчутних ударів.
Якщо в російській та українській національних історіографіях було намагання привласнити спадок Київської Русі, зробити його своїм, то радянська історіографія спробувала тут знайти «компромісну» формулу. Радянським вченим, який обґрунтовував концепт давньоруської народності, був Володимир Мавродін (1908— 1987). Йому належить низка робіт, зокрема «Утворення Давньоруської держави та формування давньоруської народності», де він проводив ідею існування такого етносу39. Такий концепт відповідав «інтернаціональній формулі» радянської держави, котра трактувалася як «добровільний союз народів».
Представлення Київської Русі як «колиски» росіян, українців та білорусів збереглося і в постсталінський період40. Правда, в ньому акцент робився на «російськості» Русі. Дослідження давньоруського спадку було прерогативою переважно російських радянських істориків, які, відповідно, в проросійському дусі інтерпретували середньовічну історію. Через те в радянській історіографії Русь сприймалася передусім як Росія.
В історії цієї «русифікованої» Русі певне місце відводилося й князю Ярославу Мудрому. Він, щоправда, за часів СРСР не дочекався спеціального монографічного дослідження. А ставлення метрів радянської історіографії, які займалися проблемами Київської Русі, до нього було стримане. Наприклад, Борис Греков (1882— 1953) вважав, що об’єктивно боротьба Ярослава Мудрого відповідала інтересам єдності держави, але досягнення ним «самовладдя» не обійшлося без моральних втрат41. Приблизно таке ставлення зустрічаємо і в Бориса Рибакова (1908—2001). Хоча Ярослав Мудрий, на його думку, заслужив на урочистий запис про «успение царя нашего», зроблений у Софії Київській, проте в житті він не був прикладом бездоганного лицарства. Багато чого позитивного в образі цього князя, на думку історика, варто віднести на рахунок придворних літописців42. Не будемо дискутувати, наскільки така оцінка є справедливою. Відзначимо лише, що в радянській історіографії нерідко спостерігалося моралізаторство при оцінці діячів минулого.
Історики періоду сталінізму почали розглядати давню Русь як «колиску трьох братніх народів» – російського, українського та білоруського. Відповідно, вважалося, що існувала єдина давньоруська народність.
По-своєму цікавою є характеристика Ярослава Мудрого, подана у восьмитомному гранд-наративі української радянської історіографії «Історія Української РСР». Тут, безперечно, був представлений офіційний погляд. Україна в цій праці трактувалася передусім як УРСР, чи точніше – частина СРСР, а історія цього квазі-утворення «поширювалася» не лише на радянський період, а й «проектувалася» на події дорадянського минулого. Правда, цінність історії дорадянського періоду була «нижчої проби». Але навіть у цій «низькопробній історії» спостерігалося намагання знайти «ідеологічно правильні моменти». Наприклад, коли йшла мова про Ярослава Мудрого,то зверталася увага на те, що він забезпечив Київській Русі, начебто далекій предтечі радянської держави, авторитет у міжнародних стосунках. Там читаємо: «У галузі зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше покладався на дипломатію, ніж на зброю (у той час Радянський Союз вступив у т. зв. «період розрядки», коли його керівники прагнули зменшити протистояння із країнами Заходу й розв’язувати проблеми мирним шляхом. – П. К.)». Ярослав Мудрий, читаємо далі, «зумів забезпечити для Київської Русі визнання й високий авторитет на міжнародній арені. Міжнародне становище тої чи іншої країни в епоху Середньовіччя нерідко визначалося династичними зв’язками. Чим вище становище займала держава і чим більшим авторитетом користувався її володар, тим більше було бажаючих серед іноземних правителів поріднитися з ними. Королі майже всіх західних держав вважали за честь вступити у династичні зв’язки з Ярославом Володимировичем»43. В «Історії Української РСР» також звертається увага на широку будівельну діяльність Ярослава Мудрого, поширення ним християнства, його вклад у розвиток культури й права44.