Минали дні й місяці, й от нарешті юний принц вернувся до палацу. Він виріс таким вродливим, що здавався людиною з іншого світу, й мимоволі викликав в Імператора страх.[26] Наступної весни, коли настав час призначити принца-спадкоємця, Імператор у душі хотів обійти старшого сина на користь молодшого, та оскільки той не мав за собою впливового покровителя з материного боку, а придворні загалом, напевне, не схвалили б порушення порядку успадкування трону, то йому довелось мовчки примиритися, щоб не нашкодити останньому. «Навряд чи Його Величність пішов би так далеко, – перешіптувалися придворні, – навіть якщо настільки сильно любить молодшого сина». Нарешті ньоґо Кокіден заспокоїлася.
Що ж стосується матері покійної наложниці, то вона поринула в невтішну тугу, повсякчас прагнула з’єднатися з дочкою на тому світі й, мабуть, через це, на превеликий жаль Імператора, врешті померла. Юному принцу сповнилося шість років, і він, уже добре розуміючи ціну втрати, гірко плакав. Останнім часом бабуся, яка дбайливо його вирощувала не один рік і місяць, раз у раз казала, як їй тяжко з ним розлучатися.
Відтоді юний принц став жити лише в палаці. Коли йому сповнилося сім років, його вперше, на церемонії, прилучили до читання ієрогліфічних текстів, і він показав такі високі, невідомі у світі, розумові здібності, що Імператор дивився на нього з деяким острахом.
«Тепер, гадаю, вже ніхто не зможе ненавидіти його. Хоча б тому, що в нього немає матері, вони мали б його любити», – казав Імператор і всюди, навіть у покої ньоґо Кокіден, за ширми, водив його із собою. І суворий воїн, і лютий ворог, побачивши принца, всміхнулися б, тож навіть вона не могла явно відштовхувати хлопця. Крім старшого сина, вона народила Імператорові ще двох дочок, але вони аж ніяк не могли затьмарити улюбленця. Інші наложниці також не ховали перед ним свого обличчя за віялом або ширмою, бо вже в такому юному віці він був настільки благородно-привабливим, що всі вони вважали його загадковим і цікавим учасником їхніх розваг.
Ясна річ, він не тільки успішно вивчав обов’язкові заморські науки,[27] але й дивував придворних чарівними звуками кото[28] і флейти, що відлунювали в Імператорському палаці. Якщо ж розповідати про все, в чому він був неперевершеним, то це здаватиметься неприємно-надмірним перебільшенням.
Одного разу Імператор довідався, що в складі корейської делегації, яка прибула до столиці, є відомий віщун, та оскільки запросити його до палацу забороняла настанова імператора Уда своїм наступникам, то він потай послав свого молодшого сина до будинку Корокан, в якому приймали іноземних послів і делегації. Повів хлопця туди як свого сина Удайбен, його опікун. Придивляючись до його обличчя, вражений віщун раз у раз кивав головою.
«Обличчя цього юнака показує, що йому призначено стати Батьком країни, досягнути посади Верховного правителя, але у такому разі в країні настануть чвари й народ зазнає страждань. А можливо, йому судилося бути опорним стовпом Імператорського двору й цілої держави, та, жаль, я в цьому до кінця не впевнений», – підсумував він.
Удайбен також був вельми освіченою людиною, і його розмова з гостем виявилася дуже цікавою. Вони обмінялися віршами китайською мовою, і при цьому віщун висловив і свою радість від того, що перед самим від’їздом на батьківщину зустрів такого незвичайного юнака, і смуток від розлуки з ним, на що хлопець відповів своїм зворушливим віршем. Зачарований його поетичним талантом, гість наділив його дорогими подарунками. З Імператорського палацу, у свою чергу, надійшла щедра винагорода гостеві.
Чутка про таке пророцтво розійшлася сама собою, і хоча Імператор зберігав його при собі, Правий міністр, дід принца-спадкоємця, разом із ріднею занепокоївся: «Власне, що це могло б означати?»
Щиро дбаючи про долю свого молодшого сина, вже раніше Імператор звертався до послуг вітчизняних ворожбитів і тому досі не надав йому навіть звання принца крові – міко. Але тепер, переконавшись, що корейський віщун справді з великим розумом, вирішив: «Не годиться пускати його по хвилях життя принцом без рангу, який не має впливового покровителя з материного боку. Оскільки й моє правління недовговічне, то краще, щоб він залишився простим підданим, що візьме на себе турботу про державне правління і тим самим забезпечить собі надійне майбуття», – і заради цього спонукав його якомога наполегливіше вивчати різноманітні науки й мистецтва. Жаль було залишати такого обдарованого юнака звичайним підданим, але визнання його принцом крові викликало б підозру серед придворних, а тому, порадившись з астрологами, які підтвердили попередні пророцтва, Імператор постановив назвати його Ґендзі, тобто прилучити до роду Мінамото.
Минали місяці й роки, а Імператор ні на мить не забував про Кіріцубо, покійну наложницю-матір. Щоб хоч якось розвіяти журбу, запрошував до себе начебто достойних привабливих жінок, але щоразу розчаровано запитував себе: «Невже в цьому світі немає нікого, хто міг би зрівнятися з нею?» Та згодом почув від Найсі-но суке, придворної з власної прислуги, про нечувану красу Четвертої дочки попереднього імператора, яку дбайливо оберігає її мати-імператриця. Найсі-но суке раніше служила у попереднього імператора, добре знала принцесу від самого малечку й навіть тепер з нею іноді зустрічалася.
«Я служила у трьох імператорів, але досі не бачила жінки, схожої на покійну. І тільки дочка попередньої матері-імператриці виросла геть-чисто до неї подібною. Ніде на світі не знайти такої красуні!» – доповіла Найсі-но суке, і в Імператора забилося серце: «Невже?…»
Він увічливо попросив матір віддати дочку до себе на службу, і вона завагалася – мовляв, буде лихо, бо мати принца-спадкоємця вже показала зловісний приклад, коли грубо знущалася з Кіріцубо, – але, так і не приставши на його прохання, несподівано вмерла.
Коли принцеса осиротіла, Імператор настійно домагався її згоди, обіцяючи, що ставитиметься до неї наче до власної доньки. Її прислуга, опікуни й старший брат, принц Хьобукьо, вирішивши, що їй краще жити в палаці, ніж залишатися самотньою, що так вона трохи заспокоїться після материної смерті, порадили переїхати туди.
Називали її Фудзіцубо.[29] Обличчям і поставою вона справді напрочуд була схожою на покійну Кіріцубо, а високе походження робило її ще чарівнішою в очах придворних. Ніхто не дивився на неї зверхньо, а вона поводилася так, як її душа бажала. Імператор кохав покійну всупереч осуду оточення і не забував про неї тепер, але само собою привертався до нової принцеси й глибоко відчув, що вона, як ніхто інший, начебто заспокоїла його душу.
Юний Ґендзі супроводжував Імператора повсюди, й особа, до якої той найчастіше навідувався, не могла від нього сором’язливо сховатися. Усі вважали себе не гіршими за інших і справді були гарними, але немолодими, тоді як принцеса Фудзіцубо була юною і чарівною, тож, природно, юнаку крадькома вдавалося її побачити, хоча вона старанно ховала обличчя за віялом або ширмою.
Образ матері не зберігся в його пам’яті навіть невиразною тінню, але зі слів Найсі-но суке він знав, що принцеса дуже схожа на неї, тож в його юному серці зародилася ніжність до неї і щире бажання часто бачити її та зблизитися з нею.
Імператор, який обох безмежно любив, просив принцесу:
«Не стороніться хлопця. Не знаю чому, але мені здається, що ви дуже схожі на його матір. Не вважайте, що він невихований, коли бачите, що він до вас горнеться, постарайтеся його полюбити. Обличчям й очима ви обоє такі схожі, що вас, природно, можна вважати матір’ю і сином».