Хоча улюблена наложниця перебувала під щедрою опікою Імператора, багато хто принижував її і прискіпувався з будь-якого приводу, тож вона, квола й безпорадна, з гіркотою в душі зізнавалася собі, що його прихильність швидше принесла їй горе, ніж радість. Жила вона в покої Кіріцубо.[8] Імператор потрапляв туди, минаючи покої інших наложниць, що, природно, дратувало їх. І коли вона прямувала до нього – а це траплялося також нерідко, – то тут, то там – на перекидних містках і переходах – вони вчиняли такі неподобства, що подоли помічниць, які супроводжували її туди й назад, бували забрудненими. А бувало не раз і так, що, змовившись, вони знущалися з неї, замикаючи її з обох боків в єдиному коридорі, яким вона могла дістатися до Імператора.[9]
Коли молодший син досяг трирічного віку,[10] Імператор наказав справити для нього церемонію одягання хакама[11] так само пишно, як для старшого сина, використовуючи запаси палацової скарбниці та рисових комор. І цього разу було чимало лихослів’я, та, підростаючи, хлопець ставав таким навдивовижу гарним і добрим, що заздрісники мимоволі вгамувалися. А досвідчені люди, що збагнули суть речей, неймовірно дивувалися: «Невже в цьому світі могла народитися така досконала людина?»
Влітку того ж року наложниця-мати з покоїв Кіріцубо, почуваючись трохи слабою, збиралася поїхати до батьківського дому, але Імператор ніяк на це не погоджувався. Оскільки він уже звик, що останнім часом вона постійно нездужала, то повторював: «Спробуй побути ще трохи, може…». Однак її здоров’я щоразу підупадало, й через якихось п’ять-шість днів вона зовсім ослабла, тож її мати слізно впросила його відпустити дочку. І навіть цього разу, побоюючись незаслужених образ від суперниць, вона вирішила поїхати додому потай, сама, залишивши сина в палаці.
Усе на світі має кінець, тож Імператор більше її не затримував, але невимовно жалів, що навіть не може провести її хоч би очима. Вона, ще недавно така чарівно-прекрасна, тепер страшенно схудла на обличчі й, глибоко засмучена, ледь ворушила губами, але нічого не могла сказати. Дивлячись, як вона, напівжива-напівмертва, насилу уривчасто дихає, він, не думаючи ні про минуле, ні про майбутнє, крізь сльози безперестанку присягався у любові, але відповіді не почув. Її погляд так потьмянів, а тіло на постелі настільки обм’якло, що Імператор занепокоївся: а що ж буде далі? І навіть коли вже розпорядився прислати для неї ручну двоколісну карету, все одно залишався з нею в покої, не бажаючи відпускати її додому.
«Хіба ми не обіцяли одне одному, що вирушимо разом в останню дорогу? Ти не можеш піти й залишити мене самого», – казав Імператор.
О, якби я знала, що так станеться…» – з глибоким сумом в очах відповіла вона й, ледве дихаючи, начебто хотіла ще щось сказати, але нарешті сили залишили її, тож Імператор вирішив: «Нехай буде що буде…» – але в цю мить прибіг гонець від її матері з повідомленням, що увечері мають розпочатися молитви й замовляння видатних монахів, і йому хоч-не-хоч довелося відпустити кохану додому.
З важким тягарем на серці, не засипаючи ні на мить, Імператор насилу дочекався досвітку. Послав гінця й занурився у зловісні передчуття, а коли той, страшно приголомшений, повернувся з дому наложниці, де серед плачу й крику дізнався, що після півночі вона померла, то, охоплений сум’яттям, ні про що інше не думаючи, замкнувся у своїх покоях.
Хоча й тепер він прагнув бачити свого молодшого сина, та оскільки зазвичай у такому випадку дітей у палаці не залишали, то вирішив відіслати його в дім матері. Хлопець не розумів, що сталося, і вкрай дивувався, чому це материна прислуга ридма ридає та й батько весь час плаче. Розлучатися їм завжди було важко, та цього разу їхнього суму не можна описати словами.
Усьому на світі настає кінець, тож, як вимагав звичай, нещасну поховали. Хіба можна уявити собі, що діялося від горя в душі її матері – мовляв, і сама хотіла б разом з нею спопеліти й піднятися з димом у небо, – коли вона, вслід за доччиною прислугою, сіла в карету й прибула в Отаґі[12] на урочисту прощальну церемонію?
«Дивлюся на її тлінні останки, і мені здається, начебто вона ще жива, та як тільки побачу, що вона перетвориться на попіл, справді повірю, що її вже нема на цьому світі», – цілком розсудливо казала мати, але невдовзі, охоплена відчаєм, як того й побоювалася прислуга, мало не випала з карети.
З Імператорського палацу прибув посланець. Коли він прочитав указ про присвоєння покійній третього рангу, присутніх на похороні охопив ще більший сум. Імператор гірко жалів, що не зважився за життя назвати її якщо не імператрицею, то хоч би ньоґо, а тому вирішив підняти її ранг принаймні на один ступінь. І навіть цього разу багато хто цим обурювався. А от інші, здатні глибоко зрозуміти суть речей, тепер згадали, якою вона була вродливою, лагідною і приємною – в усьому бездоганною. Та й придворні дами з оточення Імператора з любов’ю заговорили про її добре серце, хоча за життя страшно заздрили їй саме через його надмірну до неї прихильність. Мабуть, щось подібне описано в одному вірші такими словами: «А коли її не стало, полюбив…»
Безрадісно минали дні жалоби. Сім разів, через кожен тиждень, Імператор ретельно посилав гінця на поминки в рідний дім покійної, щоб висловити щире співчуття її матері. Час збігав, а Його Величність поринув у безпросвітній смуток, відмовився від нічних послуг інших наложниць і тільки безперервно плакав удень і вночі. Та й у придворних, які це бачили, промокали рукави – такою росистою була осінь. А ньоґо Кокіден і тепер немилосердно подумки докоряла: «Це ж як треба було любити її, щоб і після смерті вона тривожила людські душі!» Щоразу, коли Імператор бачив старшого сина, з любов’ю згадував про молодшого і посилав довірену прислугу або годувальницю, щоб дізнатись, як йому живеться в домі матері покійної.
Якось надвечір, коли раптово повіяв пронизливий холодний вітер, а Імператора сильніше, ніж завжди, обсідали спогади про покійну й молодшого сина, він послав туди придворну Юґеї-но мьобу.[13] Пославши її того чарівного місячного вечора з листом, Його Величність знову поринув у роздуми про кохану. Немов бачив її постать й обличчя перед собою – як такими вечорами, коли викликав розважати музикою, а вона своєю надзвичайно майстерною грою і невимушеними словами проймала душу сильніше за будь-кого, – але менш виразно, ніж «у пітьмі нічній».[14]
Як тільки пані Юґеї-но мьобу заїхала у двір, перед її очима постала зворушливо-сумна картина. Хоча мати була вдовою, але заради дочки сяк-так доглядала садибу, а от тепер, коли поринула в морок відчаю, увесь сад потонув у високих густих заростях трави, розбурханих осіннім вітром, крізь які пробивалося тільки місячне сяйво. Зустрівши гостю перед південним ґанком, мати спочатку не могла нічого сказати.
«Прикро, що я досі живу на цьому світі, а ще дуже соромно через те, що такій високій, як ви, особі доводиться продиратися крізь полинові зарості», – сказала вона нарешті й, не в змозі стримати почуттів, заплакала.
«Пані Найсі-но суке[15] доповіла Його Величності, що їй було страшно жаль вас, аж серце розривалося, коли вона сюди приїжджала, та й мені, не такій витонченій, як вона, особі, тяжко таке витримати, – сказала гостя і, зробивши паузу, передала такі слова Імператора: «Спочатку мені здавалося, що все це – сон, та коли я поволі заспокоївся, то зрозумів, що пробудження не буде, й мені стало ще тяжче, бо навіть нема з ким порадитися, що ж тепер робити. То чи не могли б ви потай прибути в палац?… Я дуже переймаюся долею сина, якому доводиться жити в атмосфері сліз і плачу. Якнайшвидше приїжджайте!..» – Його Величність не міг договорити й розплакався, тож я, щоб не бути свідком його слабкодухості, якої він, напевне, соромився, не дослухала його слів до кінця й поїхала», – й гостя передала матері листа від Імператора.