Настала осінь. Заклопотаний власними сердечними турботами, Ґендзі рідко коли навідувався у садибу Лівого міністра й тим самим викликав там невдоволення.
Щодо особи з Шостої лінії, то сталося ось що: після того як Ґендзі подолав її опір, він раптом почав ставитися до неї, на жаль, так само, як до будь-якої іншої жінки. Дехто навіть дивувався, куди дівся той запал, з яким він колись до неї залицявся. Вона, людина з тонкою й чутливою душею, впадала в сумні роздуми, знаючи, що стала об’єктом людських пересудів через те, що була старшою за нього. Тому останнім часом на самоті щораз частіше прокидалася серед ночі й, охоплена відчаєм, не могла до ранку заснути.
Одного туманного ранку, коли заспаний Ґендзі, якого ледве розбудили, вийшов з кімнати, сумно зітхаючи, служниця Цюдзьо підняла ґратчасте вікно й, ніби кажучи: «Проведіть хоч би поглядом», – відсунула переносну ширму, а її господиня, підвівши голову, глянула назовні. Картина того, як Ґендзі, зупинившись посеред саду, не відривав погляду від барвистого безладу квітів, не мала собі рівних. Потім він попрямував до галереї, а Цюдзьо за ним. У світло-бузковій одежі із синьою підкладкою, відповідно до цієї пори року, і тонкому мо,[84] прив’язаному яскравими стрічками, вона вражала своєю граціозністю й чарівністю. Оглянувшись на неї, Ґендзі затримав її на хвильку біля поруччя в кутку галереї. Її стримана поведінка, повисле уздовж щік волосся здавалися йому дивовижними.
запитав він, взявши її руку, а Цюдзьо відповіла зі звичним поспіхом, удавши, ніби йшлося про її господиню:
Те, як вродливий хлопчик, ошатно вдягнений, зайшов між квіти й, зірвавши «вранішнє лице», в мокрих від роси шароварах повертався до Ґендзі, хотілося перенести на картину.
Кожного приваблювала краса Ґендзі. Як суворий житель гір любить відпочити під розквітлим деревом, так кожен, кого осяяв його блиск, відповідно до свого становища, думав: «От би віддати йому на службу нашу любу дочку!», а інший, навіть найнижчого звання, хотів прилаштувати до нього свою хоч трохи миловиду сестру. А що вже казати про людей, які мали нагоду з ним листуватися або зблизька споглядати його прекрасне обличчя? Принаймні про тих, хто здатен проникати в душу речей. Вони, охоплені неспокоєм, напевне, жалкували, що не можуть завжди бути поруч з ним.
До речі, одного дня Кореміцу нарешті доповів Ґендзі про те, що за його дорученням вивідав про мешканців убогої сусідньої оселі: «Дізнатися, хто ця жінка, мені так і не вдалося. Здається, наче вона від когось ховається. Іноді знічев’я її молоді товаришки виходять на південну галерею з ґратчастими вікнами й, зачувши стукіт карети, визирають надвір. Час від часу до них несміливо приєднується начебто їхня пані. Її обличчя я не зовсім добре розгледів, але, здається, вона досить миловида. Одного дня, побачивши, як вулицею проїжджала карета з передовим ескортом, молоді служниці квапливо закричали: «Гей, пані Укон, подивіться! Це ж пан То-но цюдзьо проїжджає мимо». На крик вийшла трохи старша статечна служниця й замахала на них руками: «Тихіше, тихіше! Звідки ви взяли, що це він? Зараз сама погляну». З цими словами вона заквапилася на галерею через перекидний місток. Рухалася швидко і, зачепившись за щось подолом одежі, спіткнулась і мало не впала з мостика. «О, таке міг зробити лише бог Кадзуракі![85]» – сердито сказала вона й одразу перехотіла дивитися на вулицю. Служниці казали, що на власникові карети було носі, й називали імена його супутників, які належали охоронцям і челядникам То-но цюдзьо. Значить, проїжджав справді він», – підсумував Кореміцу.
«О, якби я сам побачив ту карету!» – сказав Ґендзі й подумав: «А що, коли це та сама жінка, яку То-но цюдзьо не може забути?» Помітивши зацікавленість Ґендзі, Кореміцу вів далі: «Я зблизився з однією тамтешньою служницею і завдяки їй довідався про мешканок будинку все до найменших подробиць. Моя знайома переконувала мене, ніби всі вони рівні й немає серед них господині, а я вдавав, що повірив їй. Вона впевнена, що їхня таємниця нікому не відкриється, та коли одна з наймолодших ненароком обмовляється і звертається до господині шанобливо, то всі раптом починають метушитися, щоб відвернути мою увагу й змусити мене повірити, що, крім них, звичайних служниць, у будинку нікого іншого немає!» – закінчив Кореміцу, сміючись.
«Дозволь і мені заглянути крізь огорожу, коли наступного разу приїду відвідати твою матір», – попросив Ґендзі. «Мабуть, ця жінка оселилася там тимчасово, – думав він, – але судячи з цього, вона, напевне, належить до найнижчого стану, зневаженого тієї дощової ночі. А що, як несподівано вона все-таки виявиться справжньою чарівною знахідкою?»
Кореміцу, який не міг противитися навіть найменшим забаганкам Ґендзі, будучи людиною, не менш обізнаною з любовними справами, примудрився, щоправда, з великими труднощами, звести його з цією загадковою жінкою. Розповідь про це була б надто довгою, і я за своїм звичаєм її опускаю.
Ґендзі особливо не розпитував, хто вона, але й не відкривав їй свого імені. Вирушав до неї в надзвичайно простому одягу і, як ніколи раніше, не на кареті, а пішки. Вважаючи, що так робити не годиться, Кореміцу віддавав йому свого коня, а сам біг поряд. Мовляв, було б дуже прикро, якби побачили, що такий коханець іде на побачення пішки. Заради того, щоб ніхто не дізнався про його таємницю, Ґендзі брав із собою лише того помічника, який колись зірвав для нього квітку «вечірнє лице», і нікому невідомого хлопчика-слугу. Щоб ніхто ні про що не здогадався, Ґендзі навіть не заходив на перепочинок у сусідній будинок годувальниці.
Тим часом і жінка, нічого не розуміючи, мучилася підозрами й крадькома посилала слугу за посланцем Ґендзі, який приносив листа, або доручала йому вивідати, куди вертається коханий вранці після ночі з нею, та дарма – слід того губився. Ґендзі все більше прихилявся до неї, не міг обійтися без неї жодного дня, і хоча дорікав собі за недоречну легковажність, часто її відвідував. У такій справі втрачають голову і цілком статечні люди, так і Ґендзі, який досі тримав себе під контролем і не допускав осудливих вчинків, зазнавав таких пристрасних переживань, що не міг, розлучившись з коханою вранці, дочекатися вечора упродовж цілого дня. Водночас, як тільки міг, охолоджував свій запал словами: «Не треба так нестямно закохуватися!» Жінка була лагідною і спокійною, але, здається, їй бракувало жвавого розуму і впевненості в собі. Вона здавалася зовсім юною, хоча й недосвідченою в життєвих справах також не була. Та й до знатного роду, напевне, не належала. «Тож чим же вона мене так вабить?» – безупинно дивувався Ґендзі.
На побачення з жінкою він вирушав навмисне у старанно зміненому вигляді, в каріґіну,[86] й, приховуючи обличчя, відвідував її вночі, коли всі в будинку спали, тому в неї закрадалася зловісна підозра, чи він часом не є перевертнем, як це бувало в старовину? Та оскільки навіть легкий дотик до його одежі свідчив, що це непроста людина, то вона запідозрила: «Напевне, все це затіяв молодий сусід-гульвіса». Але той, здавалось, до всього байдужий, ніби нічого не помічаючи, як і раніше, відвідував їхній будинок, шукаючи власних розваг, тож вона, нічого не розуміючи, поринула у глибоку тривогу: «Що ж усе це означає?»
Не мав спокою також Ґендзі: «А що, як вона своєю піддатливістю приспить мою пильність і раптом кудись сховається, то де я тоді її шукатиму? Цей будинок, здається, лише тимчасовий притулок, з якого вона може переїхати будь-куди і будь-коли…» Звичайно, якби вона втекла, а він не знайшов її, то примирився б з тим, що розвага так швидко минула, але про це й думати не хотів. Ті ночі, коли, уникаючи людської уваги, він відмовлявся від її відвідування, здавалися йому нестерпно тяжкими, тож він подумав: «А чи не перевезти її таємно в садибу на Другій лінії? Якщо люди почнуть пліткувати й виникнуть неприємності, то можна сказати, що так зроду судилося. Що поєднало нас, якщо досі ні одна жінка мене так не вабила?»