Із служниці Мімбу часто насміхалися через її високий зріст. Подумавши, що Коґімі вийшов саме з нею, стара сказала: «Скоро, зовсім скоро, і ви зрівняєтеся з нею своїм зростом», – і також вийшла за двері.
Опинившись у скрутному становищі, Ґендзі ж бо не міг заштовхати стару в будинок, а тому, відступивши до входу на перехідну галерею, став там так, щоб місячне сяйво не падало йому на обличчя. Наблизившись до нього, стара сказала: «І ви сьогодні ввечері побували в нашої пані? А у мене вже з передучора нестерпно болить живіт, тож я хотіла переночувати в нижчих покоях, але пані покликала мене до себе – мовляв, у будинку надто мало людей. От я звечора сюди й перейшла, хоча біль замучив», – поскаржилась вона й, не чекаючи відповіді, скрикнула: «Ой, знову живіт!.. Поговоримо пізніше…» Нарешті Ґендзі мав нагоду піти звідти. Лише тепер він, напевне, зрозумів, наскільки небезпечними є його легковажні пригоди.
Посадивши K°ґімі ззаду в карету, Ґендзі вирушив у свою садибу на Другій лінії. Розповідаючи хлопцеві про події минулої ночі, він зневажливо бурчав: «А все-таки ти зовсім ще малий», – і гнівно ляскав пальцями. Жаліючи його, Коґімі навіть не посмів виправдовуватися.
«Твоя сестра так мене ненавидить, що я сам став собі осоружним. Чого вона сторониться мене й не відповідає люб’язно на мій лист? Звичайно, мені далеко до Ійо-но суке, але все-таки…» – ображено казав Ґендзі, однак, лягаючи спати, спочатку накрився її одежею, а поверх неї своєю. Коґімі поклав поруч, щоб вилити на нього своє невдоволення й поговорити.
«Ти дуже милий, але твоя спорідненість з цією безсердечною особою не сприятиме нашій дружбі», – сказав Ґендзі суворим тоном, і Коґімі геть-чисто занепав духом.
Якийсь час Ґендзі лежав, але не міг заснути. Потім, звелівши принести туш, узявся писати не листа, а скоріше вправу з каліграфії…
так написав він, а Коґімі сховав аркуш паперу за пазуху й поніс сестрі.
«А та, друга, про що вона думає?» – жалів Ґендзі, але, добре поміркувавши, вирішив не посилати їй доречного в такому випадку листа. Тонку ж одежу, що зберегла пахощі любої йому особи, поклав біля себе і раз у раз милувався нею.
Коли K°ґімі повернувся додому, сестра вже чекала на нього, щоб прочитати йому сувору нотацію: «З ганебної вчорашньої історії я все-таки виплуталась і втекла, але ж позбутися того, що подумають люди, неможливо. Просто жах!.. А яку думку матиме про тебе твій пан, який побачив твій чисто дитячий розум?» – соромила вона брата. Відчуваючи нестерпні докори з обох боків, Коґімі все-таки витягнув з-за пазухи складений аркуш паперу. А сестра, незважаючи на обурення, взяла його і стала читати. «Напевне, ця шкаралупка цикади просякла сіллю, як одежа рибачки з Ісе»,[72] – думала вона й не могла заспокоїтися.
А пані Західних покоїв,[73] вкрай розгублена, повернулася до себе. Ніхто з прислуги нічого не знав про те, що сталося, а вона, крадькома зітхаючи, щоразу завмирала, коли повз проходив Коґімі, але, на жаль, листа не приносив. Про обман вона не здогадалася, а тому, колись життєрадісна, ставала щораз сумнішою. А та, безсердечна, насилу зберігала спокій і, згадуючи начебто щиру прихильність Ґендзі до себе, думала: «От якби все це відбувалося тоді, коли я ще не була заміжня!» Та, на жаль, повернути минуле назад вона не могла й, не витримавши туги, написала на краю присланого листа:
Вечірнє лице
Головні персонажі:
Ґендзі, – 17 років
Пані з Шостої лінії – (наложниця-мати Рокудзьо), 24 роки, кохана Ґендзі
Дайні, – годувальниця Ґендзі
Кореміцу, – син годувальниці Дайні, прибічник Ґендзі
Монах Адзарі, – син годувальниці Дайні
Сьосьо, – дочка годувальниці Дайні
Уцусемі, – дружина Ійо-но суке
Ійо-но суке, – чоловік Уцусемі, батько Кії-но камі і Нокіба-но оґі
Коґімі, – брат Уцусемі
Аої, – 21 рік, дочка Лівого міністра, дружина Ґендзі
То-но цюдзьо, – син Лівого міністра, брат Аої, першої дружини Ґендзі
Юґао («Вечірнє лице»), – 19 років, кохана То-но цюдзьо, потім Ґендзі
Укон, – служниця Юґао
Куродо-но бен, – син Лівого міністра, молодший брат То-но цюдзьо та Аої
Імператор Кіріцубо, – батько Ґендзі
Лівий міністр, – тесть Ґендзі
У той час, коли Ґендзі таємно відвідував одну особу з Шостої лінії,[74] одного разу по дорозі з палацу вирішив навідатися на П’ятій лінії до своєї годувальниці Дайні, яка, тяжко занедужавши, постриглася в монахині.
Опинившись у кареті перед замкненими ворітьми її дому, Ґендзі велів своїм супутникам покликати Кореміцу, її сина, а сам тим часом взявся оглядати убогу, безладно забудовану вулицю. Поруч з оселею годувальниці за новим кипарисовим парканом стояв невеликий будиночок. Кілька верхніх половинок ґратчастих вікон на ньому було піднято, й крізь білясті, наче прохолодні, бамбукові завіси видніли привабливі жіночі голівки, що визирали надвір. Стежачи за їхнім безперервним рухом, Ґендзі мимоволі зробив висновок, що жінки дуже високі на зріст. «Цікаво, хто ж там зібрався?» – дивувався він.
Приїхавши в дуже скромній кареті й навіть без передового ескорту, Ґендзі був упевнений, що ніхто його тут не впізнає, а тому крадькома визирнув з карети. Ворота до будиночку були підняті, як віконниці, й перед Ґендзі відкрилося настільки тісне і бідне житло, що йому стало сумно. «Який мені притулок…»[75] – подумав він. А втім, і дорогоцінний палац не кращий. Штахети зручно обвивала якась яскраво-зелена повзуча рослина, з якої, гордовито всміхаючись, визирали білі квіти. «Спитав би я, якби спитати міг…»[76] – мимоволі вирвалося у Ґендзі, й один з його супутників, шанобливо схилившись, відповів:
«Цю білу пишну квітку називають «вечірнє лице».[77] З таким, як у людей, іменем, а зацвіла на зовсім непривабливій огорожі».
Поглядаючи на навколишні справді маленькі будиночки, розташовані безладно тут і там, з перехнябленими стінами і зотлілими стріхами, по яких повзли такі ж квіти, Ґендзі сказав: «Яка жалюгідна доля випала цим квітам! Зірвіть мені одну». Хтось із супутників зайшов за підняті ворота й зірвав квітку. І саме тоді з простих, але зручних пересувних дверей вийшла чарівна дівчина-служниця у довгих хакама з жовтого шовку-сирцю поманила його, простягнула напахчене біле віяло і сказала:
«Будь ласка, віднесіть її на віялі. Стебло в неї, здається, не дуже гарне».
Саме в цю мить з’явився Кореміцу, щоб відкрити ворота материного двору, і взяв квітку для Ґендзі.
«От біда, забув ключі! Вибачте, що спізнився. Щоправда, ніхто з місцевих вас не впізнає, але змусити вас чекати на цій брудній вулиці…» – виправдовувався він.
Карету затягли у двір, і Ґендзі зійшов на землю. Біля постелі хворої зібралися: старший брат Кореміцу, монах Адзарі,[78] зять – Мікава-но камі й дочка. Всі вони радо, уклінно, зустріли прихід високого гостя. Навіть хвора підвелася на постелі.
«Ні, я зовсім не дорожу життям, але досі не могла розлучитися з цим світом лише тому, що в такому разі, ставши монахинею, не була б, як от зараз, з вами й не відчувала б на собі вашого доброго погляду, а тому й зволікала. Однак тепер, коли я прийняла священний сан, хвороба відступила, а ви вшанували мене своїми відвідинами, зі спокійною душею чекатиму, коли зійде на мене світло будди Аміди[79]», – сказала вона і, знесилена, заплакала.
«Останнім часом я не переставав журитися тим, що ваше здоров’я не поліпшується. Я з жалем дізнався про ваше зречення світу. Але все ж таки живіть довго, щоб побачити, якого високого становища я досягну. Після того ви безперешкодно відродитеся на верхньому, дев’ятому, колі Чистої землі. Кажуть, що негоже йти з цього світу, коли хоч щось прив’язує до нього», – сказав Ґендзі, пустивши сльозу.
Будь-яка годувальниця вважає свого вихованця, навіть найнікчемнішого, надзвичайно розумним. Тим паче годувальниця Ґендзі, яка вважала для себе високою честю, що мала право прислуговувати йому, а тому від зворушення плакала. Її діти, штовхаючи одне одного ліктями, несхвально переглядалися – мовляв, заплаканим обличчям їхня мати хоче показати, як їй важко розлучатися зі світом, від якого відреклася. А Ґендзі, глибоко схвильований, сказав: