«О!» – вигукнув Ґендзі, і служниця злякано виставила руки вперед, але, відчувши, що повітря, напоєне надзвичайними пахощами, здавалось, обкурило її обличчя, про все здогадалася, тож, приголомшена, завмерла, нездатна вимовити жодного слова. Якби перед нею була звичайна людина, вона грубо її виштовхнула б. Але й тоді не обійшлося б без людських пересудів. Тому, не тямлячись від хвилювання, вона пішла за Ґендзі, а він, пройшовши за перегородку в глибині покоїв, наказав: «Прийдіть на світанку». У цю мить жінка була готова провалитися крізь землю від самої гадки: «Що подумає про мене Цюдзьо?» – й обливалася холодним потом. Жаліючи її, нещасну, Ґендзі бозна-звідки за своїм звичаєм добував ніжні, співчутливі слова, але вона сумно сказала: «О ні, я не думаю, що це правда. Мене, людину низького стану, ви, як видно, зневажаєте, тож хіба я можу легко повірити щирості ваших почуттів? Бо в житті кожному своє…»
Прикро вражений її опором, Ґендзі щиро пожалів її і відчув сором.
«Про те, що люди належать до різних станів, я знаю дуже мало через юначу недосвідченість. Мені прикро, що ви вважаєте мене звичайним джиґуном. Мабуть, ви чули про мене й знаєте, що я не схильний до свавільного любострастя. А сюди, очевидно, привела мене сама доля. Я просто дивуюся, що моя природна зачарованість відштовхує вас від мене…» – серйозно й багатослівно вмовляв Ґендзі, але його незвичайна краса тільки збільшувала її опір. «Нехай йому здається, що я черства, нетовариська й груба», – думала вона й не піддавалася його словам. Зазвичай лагідна й м’яка, вона виявила твердість, як бамбукова гілка, що покірно гнеться, але не ламається. Вкрай роздратована, нездатна спекатися завзятості Ґендзі, жінка дала волю сльозам. Хоча її горе було глибоким, Ґендзі подумав: «А хіба було б краще, якби я не знав її?»
«Чого ви сторонитесь мене? – дорікнув він, відчувши, що нездатний заспокоїти її. – Звикніть до думки, що наша несподівана зустріч наперед визначена долею. Не вдавайте, що ви нічого не розумієте в житейських справах. Я в це не повірю».
«О, коли б ваше серце відкрилося мені раніше, коли ще не визначилася моя злощасна доля! – відповіла жінка. – Тоді, можливо, я тішила б себе самовпевненими надіями, що побачимося ще не один раз. Але тепер сама думка про цю скороминущу зустріч доводить мене до відчаю. Тож прошу вас, «хто б не питав – нікому не кажи!».[63]
Видно, що вона страждала. Напевне, Ґендзі не пошкодував ласкавих слів і палких клятв, щоб заспокоїти її.
Та ось заспівав півень, і люди в будинку прокинулися. Було чути голоси супутників Ґендзі: «О, ми сьогодні добряче заспали! Пора готувати карету». З’явився і Кії-но камі:
«Ви так квапитеся, ніби у вашого пана любовне побачення. Хіба не бачите, що зовсім ще темно?»
«На жаль, такого випадку більше не буде, а просто так прийти до неї я не зможу. І навіть переслати їй листа мені не вдасться, – думав Ґендзі, й серце його защеміло від болю. Коли із внутрішніх покоїв вийшла Цюдзьо з розгубленим виразом обличчя, він уже збирався відпустити жінку, але в останню мить затримав її. «Як мені до вас писати? І ваша нечувана холодність, і моя палкість залишиться назавжди в нашій пам’яті як щось неймовірно дивовижне», – сказав він, а його обличчя у сльозах стало ще чарівнішим. Знову заспівав півень, і Ґендзі квапливо вимовив:
Але жінка вважала себе негідною уваги такої знатної особи, тож ніякі слова Ґендзі вже не сприймала. Перед її очима стояла постать завжди суворого ненависного Ійо-но суке, і вона тремтіла від самої думки, що буде, якщо хоча б уві сні йому відкриється її таємниця.
відповіла вона.
Швидко розвидніло, й Ґендзі провів жінку до дверей покою. У будинку і на подвір’ї вже шуміли люди, коли він, попрощавшись з нею, засунув двері. На душі в нього було так тяжко, ніби їх розділила гірська застава після довгожданої зустрічі.
Зодягнутий у носі, Ґендзі підійшов до південного поруччя і якийсь час милувався садом. Із західного боку гучно піднялось ґратчасте вікно – напевно, за ним стежили легковажні молоді служниці, захоплені красою його особи, що невиразно видніла над невисокою ширмою посередині галереї.
На світанковому небі ще був помітний місяць, і хоча його сяйво зблякло, його обриси вимальовувалися досить чітко. В такий час і байдуже небо залежно від настрою людини може здаватися або чарівно-привабливим, або сумним. Залишаючи будинок Кії-но камі, Ґендзі раз у раз озирався, а його груди стискав біль від самої думки про те, що не зможе з нею навіть листуватися.
Повернувшись у садибу Лівого міністра, Ґендзі не міг спокійно відпочити. Розпачливо думав про те, що навряд чи побачить жінку вдруге, а ще про те, що в неї зараз на душі. «Хоча нічим особливим вона не вирізняється, але гідна того, щоб віднести її до середнього стану відповідно до міркувань обізнаного з жіночими серцями Сама-но камі», – дійшов він висновку.
Останнім часом Ґендзі здебільшого перебував у садибі Лівого міністра. Із сумом згадував дружину Ійо-но суке і тривожився здогадами: «Що вона подумає, якщо не отримає від мене жодної звістки?» – аж поки нарешті, геть-чисто змучений, не викликав до себе Кії-но камі.
«Ви не могли б прислати до мене того хлопця, сина Емон-но камі? – спитав Ґендзі. – Він мені сподобався, і я спочатку візьму його до себе. А потім спробую влаштувати на придворну службу».
Серце Ґендзі від радості калатало, але він питав далі: «Ота його сестра вже привела вам молодшого брата?» – «Поки що ні. Минуло вже два роки, як вийшла заміж за Ійо-но суке, й усе нарікає, що пішла всупереч батьківському заповіту, який хотів бачити її на придворній службі. Кажуть, що незадоволена таким становищем». – «От, бідолаха! А про неї колись прихильно відгукувалися. Вона справді гарна?» – питав Ґендзі. «Можливо, і непогана. Ми живемо окремо, а тому, як вимагають звичаї, залишаємося одне одному чужими».
Так от, минуло ще п’ять чи шість днів, і Кії-но камі привів хлопця. Той не був вродливим, але привертав до себе увагу благородною поведінкою. Підкликавши його до себе, Ґендзі почав по-дружньому з ним розмовляти. Хлопець почувався на сьомому небі. Ґендзі докладно розпитував його про сестру, але той відповідав стисло, ніяковіючи, тож розговорити його було досить важко. Проте Ґендзі таки вдалося йому пояснити, про що йдеться.
«Он воно що…» – подумав вражений хлопець, але своїм дитячим розумом не до кінця все збагнув, а тому подався до сестри. Побачивши його з листом, дружина Ійо-но суке від несподіванки заплакала. Збентежена тим, що може подумати хлопець, вона все-таки розгорнула лист, прикриваючи ним своє обличчя. Лист виявився досить довгим і закінчувався віршем:
Лист був настільки блискучим, що в неї аж сльози затьмарили зір. Усю ніч вона пролежала в роздумах над своєю незбагненною долею, яка їй випала. Наступного дня Ґендзі покликав Коґімі, щоб той зайшов до сестри по відповідь.
«Передай своєму панові, що в нас нема кому читати його листа», – сказала вона, а він, усміхнувшись, відповів: «Мені ж велено, щоб я не помилився. То що я йому скажу?»
Почувши це, дружина Ійо-но суке невдоволено, у великому розпачі, подумала: «Мабуть, він усе йому розповів».
«Ти ще не настільки дорослий, щоб говорити про такі речі. Краще взагалі до нього не ходи», – сердито наказала вона братові. «Але ж пан прислав по мене, то хіба я можу не послухатися?» – відповів той і пішов.
До речі, Кії-но камі був охочим до жінок, зокрема, не міг обійти увагою також свою мачуху, а тому, щоб їй сподобатися, піклувався її братом і всюди брав його із собою.
Покликавши до себе хлопця, Ґендзі дорікнув йому: «Вчора я чекав тебе весь день, а ти, видно, забув про мене…» – і той аж почервонів. «То де ж відповідь?» – запитав Ґендзі, і слово за словом хлопець розповів, що сталося. «Як тобі не соромно? А я так на тебе сподівався!» – сказав Ґендзі й передав йому нового листа.