Уранці Віктор заїхав до редакції «Столичної», щоб одержати від головного редактора кілька практичних порад.
– Як відбирати героїв? – запитав Віктор.
– Простісінько. Подивіться, про кого пишуть газети. Можете й самі шукати і вибирати – адже вітчизна не знає усіх своїх героїв, багатьом подобається залишатися інкогніто…
Увечері, прикупивши усіляких газет, Віктор повернувся додому й вмостився біля кухонного столу.
Перші ж газети дали йому поживу для роздумів, і він, підкресливши у них прізвища Дуже Важливих Персон (ДВП), заходився переписувати їх для роботи до загального зошита. Роботи випадало багато: вже з кількох газет він виписав близько шістдесятьох прізвищ.
Потім пив чай і знову думав, наразі – про самий жанр. Йому здавалося, він уже бачить, як перетворити цей жанр на щось жваве і водночас сентиментальне, аби й простому колгоспникові, який прочитає про незнайомого небіжчика, набігла сльоза.
Уранці Віктор намітив собі героя першого «хрестика». Залишалося тільки попросити благословення в «головного».
5
О пів на десяту ранку, після «благословення» Ігоря Львовича, чашечки кави й урочистого одержання кореспондентського посвідчення, Віктор купив у кіоску пляшку «Фінляндії» і рушив до приймальні колишнього письменника, а тепер депутата парламенту Олександра Якорницького.
Депутат, почувши, що з ним хоче зустрітися кореспондент «Столичної», зрадів. Він відразу попросив секретарку скасувати подальший прийом і більше нікого до нього не пускати.
Зручно розташувавшись, Віктор поставив на стіл пляшку фінської горілки і диктофон. Депутат так само хутко поставив зобіч пляшки дві кришталеві чарки.
Говорив депутат легко, не чекаючи на питання. І про своє депутатство, і про дитинство, і про те, як був комсоргом курсу в університеті. А коли у пляшці засвітилося денце, він похвалився своїми поїздками до Чорнобиля. При цьому, схоже, Чорнобиль позитивно вплинув на його потенцію, що могли у випадку сумнівів підтвердити його дружина – учителька приватної школи, і коханка – співачка Національної опери.
Почоломкавшись на прощання, вони розійшлися. Враження депутат-письменник залишив у Віктора дуже живе, може бути навіть занадто живе для некролога. Але в цьому й штука: усякий небіжчик щойно був живий і рядки некролога мають ще берегти його зникоме тепло. Вони не повинні бути безнадійно чорними.
Удома Віктор швидко написав некролог – поставив «хрестик» на депутаті – дві сторінки теплої розповіді про живого і грішного. Навіть не знадобилося прослухувати диктофонний запис – занадто свіжий був спогад.
Ігор Львович, прочитавши уранці текст, зрадів.
– Вищий пілотаж! – сказав він. – Аби лишень чоловік цієї оперної співачки промовчав… «За ним може тужити сьогодні багато жінок, але ми, пам’ятаючи про них, усе ж віддамо наше співчуття дружині та ще одній жінці, чий голос, линучи попід склепіння Національної опери, звучав для нього, сягаючи слуху кожного». Гарно! Ну ж бо! Вперед!
– Ігоре Львовичу, – звернувся до нього Віктор, насмілившись. – Мені трохи бракує інформації, а якщо я в кожного сам братиму інтерв’ю – піде багато часу. Може, у нас у газеті є якась картотека…
«Головний» посміхнувся.
– Звичайно, є, – сказав він. – Я й сам хотів тобі запропонувати. У відділі криміналістики. Я скажу Федорові, щоб ти мав доступ!
6
Життя Віктора самоорганізувалося, прилаштувавшись до роботи. Він докладав усіх зусиль. Добре, що Федір з відділу криміналістики ділився з Віктором усім, що мав. А було в нього багато чого – від імен коханців і коханок Дуже Важливих Персон до конкретних гріхопадінь цих же персон та інших подій з їхнього життя. Коротше, саме в нього Віктор брав відсутні деталі їхніх життєписів, що, як гарні індійські прянощі, перетворювали «хрестик» із констатації сумного факту на страву для гурманів.
І він регулярно клав на стіл «головному» чергову порцію текстів. Усе було чудово. У кишені шелестіли гроші – не дуже великі, але достатні для цілком скромних запитів Віктора. Єдине, що йому вряди-годи допікало, – це брак слави, нехай навіть анонімної. Занадто життєспроможними були герої його жанру. З-понад сотні описаних «до кінця» ДВП, ніхто не тільки не вмирав, але навіть і не хворів. Але ці міркування не псували Вікторові робочого ритму. Він працьовито гортав газети, виписував прізвища, занурювався у біографії цих людей. Вітчизна має знати своїх героїв – торочив він собі.
Був листопадовий вечір. За вікном падав дощ. Пінгвін Мишко знову приймав холодну ванну. А Віктор саме міркував про живучість своїх героїв. І раптом задзвонив телефон.
– Я від Ігоря Львовича, – сказав хрипкий чоловічий голос. – Треба б поговорити, є одна справа.
Почувши ім’я рідного редактора, Віктор охоче погодився на зустріч. За півгодини він зустрічав удома гостя – чоловіка років сорока п’ятьох, підтягнутого, вбраного зі смаком. Гість прийшов з пляшкою віскі, й вони відразу сіли до кухонного столу.
– Мишко! – відрекомендувався гість, а Віктор усміхнувся і відразу зніяковів.
– Пробачте, так звуть мого пінгвіна, – сказав він.
– У мене є давній друг, дуже хворий… – почав гість. – Ми однолітки і дружимо з дитинства. Звуть його Сергій Чекалін. Я хочу замовити вам його некролог… Візьметеся?
– Звичайно, – відповів Віктор. – Але мені потрібні факти з його життя, бажано щось особисте.
– Нема проблем, – сказав Мишко. – Я знаю про нього все чисто. Можу розповісти…
– Будь ласка.
– Він – син слюсаря і виховательки дитсадка. Змалку мріяв про мотоцикл і після закінчення школи нарешті купив собі «Мінськ», але для цього йому довелося трохи позлодіювати… Зараз він дуже соромиться свого минулого. Щоправда, його теперішнє не краще. Ми з ним колеги, займаємося відкриттям і закриттям трастів, тільки в мене це виходить, а в нього – ні. Нещодавно від нього пішла дружина і він залишився сам. У нього навіть коханки ніколи не було.
– Як звали дружину?
– Олена… Загалом, справи в нього кепські, плюс здоров’я…
– А що зі здоров’ям?
– Підозра на рак шлунку і вічний простатит.
– Ну, а що для нього головне у житті? – запитав Віктор.
– Головне? Сріблистий «лінкольн», якого в нього ніколи не буде…
Розмову вони запивали віскі, і через цей коктейль зі слів і спиртного при столі поруч з ними ніби сидів третій, Сергій Чекалін, покинутий дружиною невдаха, слабий та наодинці зі своєю нездійсненною мрією – сріблистим «лінкольном».
– Коли заїхати? – запитав наприкінці Мишко.
– Можна завтра.
Коли Мишко вийшов, Віктор почув з вулиці звук заведеної машини. Визирнув і побачив, як від його парадного від’їжджає той самий «лінкольн» срібного кольору – довгий і поважний.
Віктор нагодував пінгвіна Мишка свіжомороженою камбалою, налив йому холодної води у ванну і повернувся до кухні, де заходився писати свіжозамовлений некролог. Віконце між ванною і кухнею дозволяло чути плескіт води, і він усміхався, готуючи чернетку «хрестика» і думаючи про пінгвіна, що так любить чисту холодну воду.
7
Осінь – найкращий час для написання некрологів. Час зав’ядання, журби, пошуків минулого. Зима гарна для життя – вона радісна сама по собі: бадьорлива приморозь, яскріє на сонці сніг. Але до зими залишалося ще кілька тижнів і за цей час можна було чимало напрацювати на майбутній рік. Праці нині не бракувало.
За вікном знову падав дощ, коли до нього зайшов Мишко-непінгвін. Прочитавши замовлений некролог, він залишився дуже задоволений. Дістав гаманець і запитав: «Скільки?»
Хазяїн квартири стенув плечима – досі йому сплачували за місяць.
– Слухай-но, – сказав Мишко. – Гарна робота має добре оплачуватися.
З цим твердженням важко було не погодитися, і Віктор кивнув.
Мишко замислився.
– Принаймні ти маєш одержувати удвічі більше за найдорожчу повію… П’ятсот баксів вистачить?