«В арабів білий колір вважається жалобним», подумав він, наближаючись пальцями до клавіатури з тастрами.
«Все живе на землі має власний голос. Голос це ознака життя, ознака щастя або горя. Він може посилюватися, уриватися, зриватися, переходити на ледь чутний шепіт. У хорі нашого життя важко виокремити голоси, але коли вони раптом замовкають, виникає відчуття скінченності будь-якого звука, будь-якого життя. Чимало людей любили голос, що нам більше не випаде почути Він увірвався зненацька і передчасно. У світі стало набагато тихіше, але це не та тиша, яку шукають аматори спокою. Ця запала тиша, як чорна діра у всесвіті, лише підкреслює скінченність будь-якого звуку і безкраїсть минулих і майбутніх втрат»
Віктор підвівся, запарив собі чаю і з повною чашкою повернувся до столу. «Голос Юлії Пархоменко замовк. Але доки стоїть стіна Маріїнського палацу, доки позолота підбання відбиває пишноту Національної опери, вона залишиться серед нас, розчинившись золотим пилом у повітрі, яким ми дихаємо. Її голос стане позолотою тиші, яку лишила вона після себе».
Забагато золота, подумав Віктор, зупинившись. Знову взяв аркуш із текстом, укотре перебіг очима підкреслені рукописні рядки.
Як же сюди вставити цього Якорницького? міркував він. Кохання? Кохання
Він замислився, ковтнув чаю. Прочитав уже написаний текст. Продовжив.
«Нещодавно сама Юлія зазнала важкої втрати. Пропав голос її коханої людини. Замовк раптово, зірвавшись криком униз, у безодню, куди за законами тяжіння смерті падає усе, що віджило, відборолося або ж просто програло»
Тут Віктор знову відвернувся і взяв до рук програмку, переглянув її уважніше і ледь помітно посміхнувся.
«Нещодавно, виконуючи партію Тоски в опері Пуччині, вона сама зіграла, проспівала всю свою трагедію, всю до останнього її стрибка з муру фортеці. Байдуже, як вона померла. Хай вона померла по-іншому, але у нас, тих, кому її життя було чутне, тепер нелегко буде звикнути до тиші і відшукати в цій тиші золоті порошини її минулої присутності. Помовчімо ж усі разом, щоб легше було нам почути посеред тиші її голос, почути, запамятати і зберегти в нашій памяті надовго, доти, поки наші голоси змішаються з тишею і вічністю»
Віктор випростав спину, відсапнув, немов щойно пробіг стометрівку, а не клацав літери й слова на друкмашинці. Потер пальцями скроні, проганяючи напругу, що зявилася через це термінове нічне завдання. Але наразі завдання виконане.
Узяв до рук готовий текст. Прочитав і самому стало шкода невідомо як загиблу або померлу оперну співачку.
Визирнув у вікно внизу стояла машина, чекала.
Віктор підвівся, повернувся і відразу завмер від несподіванки: з порогу дверей на нього уважно дивився пінгвін. Він стояв нерухомо, і тільки вічка його горіли живим вогнем, але не виказували ніяких бажань. Він просто стежив за хазяїном. Безпристрасно і безпричинно.
Віктор, тяжко зітхнувши, протиснувся між пінгвіном і дверми в коридор, накинув на халат дублянку і, стискаючи в руці текст, вийшов на сходову площадку.
Курєр спав, опустивши голову на кермо. Віктор постукав по склу дверцят. Чоловік протер очі. Ні слова не мовлячи, відчинив дверцята, узяв з рук Віктора аркуш із текстом і, завівши машину, рушив.
Віктор повернувся до себе. Ніч була розбита. Спати не хотілося, у тілі народжувалася непотрібна бадьорість.
Віктор знайшов в аптечці снодійне, ковтнув дві пігулки, запив ще теплою водою з чайника і пішов до відпочивальні.
22
Наступного ранку о десятій годині знову зателефонував головний. Він був задоволений «хрестиком». Перепросив ще раз за те, що порушив нічний сон. Сказав, що за пару днів уже можна буде заходити до редакції, але головне при цьому не забувати вдома кореспондентську «кірочку», бо тепер на всіх поверхах і на вході чергує ЗМОП.
На вулиці тривала зима з тріскучим морозом. Було досить тихо.
Стоячи з джезвою біля плитки, Віктор міркував: чим би заповнити новий день. З одного боку, з огляду на робочу ніч, він міг би цілком улаштувати собі вихідний. Але вихідний ще більше потребував заповнення чимось цікавим, ніж день звичайний. І тому Віктор вирішив після кави піти до кіоску по газети, а вже відтак вирішити, що робити далі.
Другу чашечку кави він пив уже з газетами підруч. Передусім прочитав свою нічну працю, надруковану півмільйонним накладом на передостанній сторінці газети. Всі слова були на місці, редактор тексту не чіпав. Хоча тут Віктор збагнув, що редактор радше не спав уночі, коли текст «виставляли» на шпальту перед тим, як запрацював друкарський верстат. Повернувшись до першої шпальти газети, Віктор прочитав довгу, на всю шпальту передову: «Війна не скінчилася, настало перемиря». Упереміж з фотографіями, що нагадували фотографії часів штурму Грозного, на сторінці по-воєнному шикувалися колонки тексту. Віктор машинально втягся у читання статті. Чим більше він читав, тим більше вона його затягувала. Виявилося, поки Віктор жив нормальним життям, у Києві точилися майже справжні бої розбирання «двох мафіозних кланів». Принаймні саме так твердилося в статті. Сімнадцятеро вбитих, девять поранених, пять вибухів. Серед загиблих водій головного редактора, три міліціонери, якийсь арабський бізнесмен, кілька людей, особистість яких не вдалося встановити, і солістка Національної опери.