Ми всі ніяковіємо від її гарячковості. Я підводжуся з неприємним відчуттям, що затримався. Але вона прикрикує на мене так само безцеремонно, як і на слугу.
– Ні, залиштеся! Тут немає про що говорити.
Власне, її наказовий тон свідчить про невихованість. Батько, очевидно, теж почувається неприємно, бо з безпорадним і стурбованим обличчям вмовляє її:
– Але ж, Едіт…
І ось, чи то побачивши переляк батька, чи то – мою розгубленість, вона раптом і сама відчуває, що втратила контроль над собою, та неочікувано звертається до мене:
– Вибачте мені, але Йозеф дійсно міг би зачекати і не вдиратися сюди. Нічого надзвичайного, просто щоденні тортури: масажист, що займається зі мною гімнастикою. Чистісіньке безглуздя – раз-два, раз-два, вгору, вниз, униз, угору – і одного прекрасного дня все буде добре. Найновіше відкриття нашого нового лікаря, а насправді нікому не потрібні доскіпування. Марно, як і все інше…
Вона виклично дивиться на батька, ніби звинувачує його. Старий зніяковіло (йому соромно переді мною) нахиляється до неї:
– Але, дитино моя… ти справді думаєш, що доктор Кондор…
Він одразу ж замовкає, адже губи Едіт починають тремтіти, тонкі ніздрі тріпочуть. Тоді її губи теж так тремтіли, згадую я, і вже боюся нового нападу, але вона раптово червоніє і зговірливо бурмоче:
– Ну, добре, я піду. Хоча все це ні до чого, абсолютно ні до чого… Вибачте, пане лейтенанте, сподіваюся, ви скоро знову завітаєте до нас.
Я вклоняюся і збираюся попрощатися. Але вона вже знову передумала.
– Ні, залиштеся з татом, доки я відмарширую.
Вона наголошує на слові «відмарширую» так різко й уривчасто, ніби це погроза. Потім вона бере зі столу маленький бронзовий дзвіночок і дзвонить; лише пізніше я помітив, що в цьому домі на всіх столах були під рукою такі дзвіночки, щоб вона будь-якої миті могла кого-небудь покликати. Дзвоник дзвенить різко й пронизливо. Зразу ж з’являється слуга, який непомітно вийшов під час спалаху її гніву.
– Допоможи мені! – наказує вона і відкидає хутряну ковдру. Ілона нахиляється до неї і щось шепоче, але Едіт роздратовано перебиває подругу: – Ні, Йозеф допоможе мені лише підвестися. Я сама піду.
Те, що відбувається потім, жахливо. Слуга нахиляється і добре завченим рухом бере під пахви легке тіло і піднімає його. Тепер, коли вона стоїть прямо, тримаючись за спинку крісла, вона задирливо дивиться на кожного з нас по черзі, потім хапає милиці, що лежали під ковдрою, спирається на них і – цок-цок, тут-тук – йде хитаючись, кидаючи тіло вперед, перекошено, як відьма, в той час як слуга, широко розставивши руки, іде за нею слідом, щомиті готовий підхопити її, якщо вона послизнеться чи передумає. Тут-тук, цок-цок, ще один крок, і ще один, і щоразу щось стиха бряжчить та скрипить, як метал та натягнута шкіра: напевне, – я не наважуюся подивитися на її бідолашні ноги – у неї на гомілках якесь спеціальне підтримуюче приладдя. Ніби лещатами мені здавлює груди, доки я спостерігаю за цим «форсованим маршем», – я одразу зрозумів, що вона спеціально не дозволила допомогти їй чи відвезти у кріслі: вона забажала продемонструвати мені, особливо мені, вона захотіла нам усім показати, що вона каліка. Через якусь незрозумілу жагу помсти, породжену розпачем, їй хочеться завдати нам болю, щоб і ми гризлися її мукою; вона жадає звинуватити у своєму нещасті нас, здорових, а не Бога. Але саме зараз, дивлячись на цей жахливий виклик, я відчуваю – у тисячу разів гостріше, ніж тоді, під час вибуху розпачу через моє запрошення до танцю, – як безмежно страждає вона від своєї безпорадності. Нарешті – минула ціла вічність, – з величезними зусиллями перекидаючи весь тягар свого слабкого, змученого, худенького тіла з однієї милиці на іншу, вона прошкутильгала кілька кроків до дверей. Мені не вистачає мужності бодай один-єдиний раз прямо глянути на неї. Адже безжальний сухий стукіт милиць, оце «цок-цок», що супроводжує кожен її крок, скрип та скрегіт механізмів, важке уривчасте дихання вражають мене так сильно, що мені здається, серце вискочило з грудей і б’ється прямісінько під тканиною уніформи. Вона вже вийшла з кімнати, а я, ледве дихаючи, все ще напружено дослухаюся, як за зачиненими дверима поступово віддаляються ці страшні звуки і нарешті зовсім стихають.
Лише тепер, коли стає зовсім тихо, я насмілююся підвести очі. Старий (я помітив це не відразу) відійшов до вікна і стоїть, уважно вдивляючись у далечінь, – надто уважно він туди вдивляється. Проти світла видно лише силует, але я все-таки можу розгледіти, як здригаються похилі плечі. І він, батько, котрий щодня бачить страждання своєї доньки, розчавлений цим видовищем так само, як і я.
Повітря в кімнаті застигло. Через кілька хвилин темна фігура нарешті повертається і, невпевненою ходою, ніби на слизькому льоду, тихо підходить до мене.
– Будь ласка, не ображайтеся на дівчинку, пане лейтенанте, якщо вона була трохи безцеремонною, але… ви ж не знаєте, скільки вона натерпілася за всі ці роки… Кожного разу щось нове, а справа просувається повільно, вона втрачає терпіння, я розумію її. Але що ж поробиш? Адже треба все перепробувати, треба…
Старий зупинився біля чайного столика. Він говорив, не дивлячись на мене, його очі, напівприкриті сірими повіками, нерухомо втупилися у стіл. Немов у забутті, він бере відкриту цукорницю, дістає звідти квадратик цукру, крутить між пальцями, бездумно дивлячись на нього, і кладе назад; він схожий на п’яного. Він все ще не може відірвати погляд від столика, ніби щось особливе прикувало там його увагу. Несвідомо бере ложку, піднімає її, потім знову кладе і говорить, ніби звертаючись до неї:
– Якби ви знали, якою була дівчинка раніше! Цілими днями вона бігала вгору й вниз сходами, носилася по всьому дому так, що ми аж тривожилися. В одинадцять років вона пускала свого поні чвалом на луках, ніхто не міг її наздогнати. Ми, моя покійна дружина та я, часто боялися за неї – такою одчайдушною вона була, такою бешкетною, непосидючою, так легко їй все вдавалося… Нам завжди здавалося: варто їй лише розкинути руки, і вона злетить… і ось саме з нею повинно було статися таке, саме з нею…
Його потилиця між сивим рідким волоссям опускалася все нижче над столом. Нервові пальці все ще тривожно нишпорять по розкиданих предметах; замість ложки тепер вони схопили щипці для цукру і вимальовують ними якісь округлі дивовижні руни (я знаю: це сором, сум’яття, він просто боїться подивитися мені в очі).
– А проте як легко навіть тепер її звеселити! Найменша дрібничка може порадувати її, як дитину. Вона може сміятися з найдурнішого жарту і захоплюватися якоюсь книжкою. Якби ви бачили, в якому захваті вона була, коли принесли ваші квіти, і її страх, що вона образила вас, пройшов… Ви навіть не уявляєте, як тонко вона все відчуває… вона сприймає все набагато гостріше, ніж ми з вами. Я точно знаю: зараз ніхто не переживає сильніше за неї від того, що вона була такою нестриманою… Але як можна… як можна безкінечно стримуватися… звідки дитині набратися терпіння, якщо все йде так повільно! Як може вона залишатися спокійною, якщо Бог такий несправедливий до неї, адже вона не зробила нічого поганого… нікому нічого не заподіяла…
Він все ще пильно дивиться на уявні фігури, котрі намалювала його тремтяча рука щипцями для цукру. І раптом, ніби злякавшись чогось, кидає їх на стіл. Здається, він ніби прокинувся і усвідомив, що розмовляє не з самим собою, а з абсолютно сторонньою людиною. Зовсім іншим голосом, жвавим, але приглушеним, він ніяково вибачається переді мною:
– Вибачте, пане лейтенанте… як могло статися, що я почав обтяжувати вас своїми клопотами! Це все тому… просто щось найшло на мене… і я лише збирався пояснити вам… Мені б не хотілося, щоб ви погано думали про неї… щоб ви…