Не знаю, як я набрався сміливості перервати ці розгублені пояснення і підійти до нього. Але раптом я обома руками взяв руку старої чужої мені людини. Я нічого не сказав. Я лише взяв його холодну схудлу руку, що мимовільно здригнулася, і міцно стиснув її. Він здивовано поглянув на мене, і за блискучими скельцями окулярів я бачив його невпевнений погляд, що несміливо шукав зустрічі з моїм. Я боявся, що він зараз щось скаже. Але він мовчав; лише чорні зіниці ставали дедалі більшими, ніби хотіли збільшитися до безкінечності. Я відчув, як мене переповнює якесь нове, невідоме хвилювання, і, щоб його уникнути, я поспішно вклонився і вийшов.
У передпокої слуга допоміг мені одягнути шинель. Несподівано спиною я відчув протяг. Навіть не обертаючись, я вже знав, що це старий вийшов услід за мною, щоб подякувати мені, і тепер стоїть у дверях. Але я не хотів потрапити у незручне становище. Тому я вдав, ніби не помітив, що він стоїть за мною. Поспіхом, із калатаючим серцем, я покинув цей нещасливий будинок.
Наступного ранку, коли легкий туман ще висить над будинками, і віконниці зачинені, оберігаючи міцний сон містян, наш ескадрон, як завжди, вирушає на навчальний плац. Спочатку трюхикаємо по незручній бруківці; мої улани, ще заспані та незадоволені, з рівними спинами похитуються в сідлах. Ми лишаємо позаду чотири-п’ять провулків, на шосе переходимо на рись, а потім беремо вправо – на луки. Я віддаю наказ своєму взводу: «Чва-лом!» – і коні, форкнувши, рвучко кидаються вперед. Вони вже знають це чудове, м’яке і широке поле, розумні тварини; їх не потрібно підганяти, можна послабити повіддя: заледве відчувши доторк шенкелів, вони щодуху пускаються у біг. Їм теж відома радість напруження та розрядження.
Я мчу попереду. Я пристрасно люблю їздити верхи. Я відчуваю, як кров рвучкими поштовхами піднімається від стегон, живлющим теплом розливається сонним тілом, а холодний вітер обвіває щоки та лоб. Дивовижне ранкове повітря, ще сповнене пахощами нічної роси, подихом зораної землі, ароматом квітучих полів, і разом з тим тебе оповиває тепла, приємна пара з ніздрів коня. Мене захоплює цей перший ранковий чвал, він так приємно бадьорить задерев’яніле, заспане тіло, що млявість одразу зникає, ніби задушливий туман під поривом вітру; від відчуття легкості мимовільно ширшають груди, і я п’ю повітря, що свистить довкола мене, відкритим ротом. «Чвалом! Чвалом!» Відчуваю, як світлішає погляд, відчуття загострюються, а за спиною чується ритмічний дзенькіт шабель, шумне дихання коней, м’який скрип сідел і рівний дріб копит. Величезним кентавром видається ця група людей і коней, що злилася в єдиному пориві. Вперед, уперед, уперед, учвал, учвал, учвал! Так би й скакати аж на край світу! З потаємною гордістю повелителя й творця цієї насолоди я час від часу обертаюся, щоб глянути на своїх людей. І раптом помічаю, що у моїх славних уланів уже зовсім інші обличчя. Важка гуцульська пригніченість, отупілість, невиспаність – все змите з їхніх облич, ніби кіптява. Відчувши, що на них дивляться, вони випрямляють спини і відповідають усмішками на мій радісний погляд. Я бачу, що навіть ці забиті селянські хлопці у захваті стрімкого руху – ось-ось злетять! Вони, як і я, захоплені цією тваринною радістю – відчувати свою молодість і сили, що рвуться назовні.
І раптом я наказую: «Сті-і-ій! Ри-ис-сю!» Усі разом здивовано натягують повіддя. Увесь взвод, різко – ніби автомобіль – пригальмувавши, переходить на важкий алюр. Трохи спантеличено вони скоса поглядають на мене, адже зазвичай – вони мене добре знають, а також мою неприборкану пристрасть до верхової їзди – ми скачемо луками учвал аж до самого навчального плацу. Але цього разу немов чужа рука рвонула мої поводи – я раптово щось згадав. Мабуть, я несвідомо побачив на горизонті білий квадрат огорожі маєтку, дерева парку, башту, і мене вразило, ніби кулею: «Можливо, хтось дивиться на тебе звідти? Хтось, кого ти образив своєю любов’ю до танців, а тепер знову ображаєш пристрастю до їзди верхи? Хтось зі скутими паралічем ногами, кому, напевне, заздрісно дивитися, як ти птахом летиш полями?» Так чи інакше, але я раптово засоромився цієї гонитви, такої здорової, нестримної та п’янкої, засоромився цієї відвертої фізичної радості, немов якогось незаслуженого привілею. Розчаровано, повільною важкою риссю трюхикають позаду мої хлопці. Даремно очікують вони – я відчуваю це спиною – на наказ, котрий поверне їм колишнє піднесення.
Щоправда, у ту саму мить, коли мене охоплює це дивне заціпеніння, я усвідомлюю, що подібне самокатування дурне й марне. Я знаю, що немає жодного сенсу в тому, щоб позбавляти себе задоволення через те, що інші його позбавлені, відмовлятися від щастя тому, що хтось інший нещасливий. Я знаю, що в ту хвилину, коли ми сміємося над банальними жартами, у когось виривається передсмертний хрип, що за тисячами вікон ховаються злидні та голодують люди, що існують лікарні, каменярні та вугільні копальні, що на фабриках, у конторах, у в’язницях незліченна кількість людей постійно тягне лямку підневільної праці, і жодному зі знедолених не полегшає, якщо хтось інший почне безцільно страждати. Варто лише (це мені зрозуміло) на мить уявити усі нещастя на цій землі, і ти втратиш сон, а сміх застрягне в горлі. Але не вигадані, не уявні страждання тривожать і журять душу – насправді вразити її може лише те, що вона сама бачила своїм співчутливим оком. У розпалі гонитви близько й осяжно постало переді мною, ніби видіння, бліде, скривлене обличчя Едіт, те, як вона шкутильгає кімнатою на милицях, і тут-таки мені вчувся їхній стукіт і грюкіт разом із дзенькотом і скрипом прихованих пристроїв на її гомілках. Тоді від страху, несвідомо, не обдумуючи, я натяг повіддя. Я повторював собі: «Кому стало краще від того, що ти із захопливого, хвилюючого чвалу перейшов на дурну важку рись?» – але це не допомагало. Неочікуваний удар вразив ту частину серця, яка знаходиться поруч із сумлінням; у мене не вистачає духу і далі вільно та природно насолоджуватися радісним відчуттям бадьорості та здоров’я. Млявою, повільною риссю дістаємося ми до lisiére,[10] крізь яке дорога веде до навчального плацу; і лише коли маєток ховається з виду, я отямлююсь і кажу собі: «Що за дурня! Викинь із голови ці дурні сантименти!» І наказую: «Чва-а-лом!»
Із цього несподіваного ривка повіддя все й почалося. Це був перший симптом незвичайного отруєння співчуттям. Спочатку з’явилося лише неясне відчуття – приблизно так, як захворівши, прокидаєшся з важкою головою, – що зі мною щось сталося чи стається. До цього часу я бездумно жив у своєму обмеженому маленькому світі. Я переймався лише тим, що здавалося важливим і цікавим моїм товаришам та моїм начальникам, але ніколи ні про кого не хвилювався, так само, як не хвилювалися і про мене. Я не знав справжніх душевних потрясінь. Стосунки з сім’єю були налагоджені, професія та кар’єра окреслені та регламентовані, і така відсутність відповідальності (я зрозумів це лише зараз) зробила моє серце легковажним. І ось несподівано щось трапилося, щось сталося зі мною, щоправда, ніби нічого такого значного, що проявлялося б зовні. А проте від того гнівного погляду ображеної дівчини, в якому я пізнав невідому мені досі глибину людського страждання, ніби гребля впала в душі, і назовні ринув нестримний потік палкого співчуття, що викликало легку лихоманку, котра для мене самого залишилася незрозумілою, як для будь-якого хворого є незрозумілою його хвороба. Спочатку я лише зрозумів, що перейшов межу замкнутого кола, де моє колишнє життя протікало легко і просто, й увійшов у сферу, яка, як усе нове, хвилювала і тривожила; вперше переді мною розкрилася безодня почуттів. Незбагненно, але мене вабило кинутися в неї і звідати до кінця. Водночас інстинкт застерігав мене, що піддаватися такому зухвалому потягу небезпечно. Він закликав: «Досить! Ти вже вибачився. Ти залагодив цю дурну історію». Але інший голос мені нашіптував: «Сходи туди! Відчуй ще раз цей дрож, що пробирає по спині, ці мурашки по шкірі від страху та напруженого очікування!» І знову застереження: «Облиш. Не нав’язуйся, не вплутуйся! Ти – юний простодушний хлопець, не витримаєш такого випробування і наробиш ще більше дурниць, ніж уперше».