Безсумнівно, що впродовж усіх тих подорожей Шиґонь мусив перебувати у стані напівсвідомості. Але після повернення з кожної такої авантюрної подорожі все йшло узвичаєним темпом – він відвідував казино, грав у бридж і робив великі ставки під час кінних перегонів. Все було по-старому, звично і буденно… Але якогось ранку Шиґонь міг зірватися, і безслідно зникнути.
Причина тих втеч залишилася невідомою. На думку деяких джерел, відповідь потрібно було шукати в атавістичній стихії, що корениться в природі, бо у венах Шиґоня пливла циганська кров. Він успадкував її від своїх буйних мандрівних предків, які залишили йому вічну тугу за волоцюжництвом і спрагу вражень. Як виявилось, Шиґонь ніколи не міг довго витримати на одному місці, тому безперервно змінював помешкання, переїжджаючи із однієї дільниці в другу. Цей дивак схилявся до романтичних подорожей без певно вираженої мети – він сам цього не схвалював після повернення. Минав якийсь час після таємничого зникнення, і він несподівано повертався назад, злий, виснажений і незадоволений. Але кілька наступних днів він не виходив з хати, уникаючи людей, перед якими відчував сором і заклопотаність.
Якась темна сила виривала його з дому, несла на двірець, пхала до вагону – якийсь непереборний наказ змушував його покинути все, не раз глибокої ночі якась сила вела його мов приреченого лабіринтом вулиць, минаючи тисячі перешкод, і ця сила впихала його до купе і відправляла в широкий світ. Потім мандрівка вперед, наосліп, навмання, кілька автобусних зупинок, зміна потягів у невизначеному напрямку, нарешті, зупинка в місті, містечку чи селі, в чужій країні, під якимсь небом і, нарешті, це жахливе пробудження в незнайомому місці, серед чужих людей… Шиґонь ніколи не приїжджав на те саме місце: потяг завжди викидав його деінде. І в цей момент він був у стані, наближеному до трансу. Потяг, який його віз, виїхав учора зранку із Парижа. Чи він сів у нього в столиці Франції, чи на якій станції по дорозі – не знав. Виїхав звідкись і їхав кудись – ото усе, що можна було у цій справі сказати…
Розімлівши на подушках, Шиґонь випростав ноги і запалив сигару. Мав почуття несмаку, майже огиди. Таке враження у нього викликав вигляд кондуктора або взагалі будь-кого із залізничників. Ці люди стали уособленням недосконалості, яку він вбачав в будові потяга і залізничному русі.
Тому зневажав цих людей, і навіть ненавидів їх. Часом ця ненависть зумовлювала повторювання цих дивних «втеч», яких він соромився не тільки через їхню безцільність, а радше через те, що вони були настільки примітивними.
Його навіть збуджувала нагода влаштувати дрібний конфлікт чи суперечку з керівництвом залізниці, на деяких лініях його вже добре знали, тому він неодноразово ловив на льоту іронічну посмішку носія чи кондуктора.
Кондуктор, що обслуговував його вагон, видався Шиґоню добре знайомим. Вже не раз промигнуло йому перед очима, задивленими в простір, те худорляве, побите віспою обличчя, осяяне іронічною посмішкою при зустрічі з Шиґонем. Принаймні так йому здавалося…
Особливо його дратували залізничні оголошення, реклами і мундири. Особливо ті крилаті кола на шапках і лацканах урядників. Ото розмах! Ото фантазія!
На самий вигляд цих відзнак у Шиґоня неодноразово виникало диявольське бажання здерти їх і замінити зображенням собаки, що кружляє за власним хвостом…
Сигара повільно жевріла, заволікаючи купе блакитним туманом. Пальці, що злегка її тримали, ослабли, пахуча сигара упала й закотилася під бамбетль, прискаючи дрібними іскрами: курець задрімав…
Гаряча пара, яку щойно пустили рурами, тихо зашипіла під ногами і розлила по купе хатнє тепло. Якийсь спізнений комар наспівав непоказну мелодію, зробив кілька кіл і сховався між випуклинами оксамитових подушок. І знову тільки тихий шепіт пальника і розмірений гуркіт коліс…
За якийсь час Шиґонь прокинувся. Потер чоло, розправив плечі і роззирнувся по вагону. Він неприємно здивувався, зауваживши, що у нього з’явився супутник. Навпроти, зручно витягнувшись на подушках, сидів якийсь залізничний чиновник і курив цигарки, нахабно пускаючи дим в його бік. З-під недбало розіпнутої службової блюзки виглядала оксамитова камізелька, така сама, як у того начальника станції, з яким Шиґонь колись мав неприємну пригоду. Натомість, під тугим коміром із трьома зірочками і парою крилатих кіл, обгортала шию червона, як кров, хустка, далебі так, як у безсоромного кондуктора, який дражнив його своєю усмішкою.
«Що за дідько?! – подумав, уважно придивившись до фізіономії непрошеного гостя. – Але ж то вочевидь найогидніша кондукторська мармиза! Ці самі запалі щоки, ці самі сліди віспи. Але звідки знову цей ранг і мундир начальника»?
Тим часом непрошений «гість», зауваживши інтерес попутника, випустив трохи диму, легко струшуючи попіл з рукава, приклав руку до навісу шапки і з солодкою посмішкою промовив:
– Добрий вечір!
– Добрий вечір, – сухо відповів Шиґонь.
– Ви здалеку їдете?
– Знаєте, в цей момент я не налаштований з вами спілкуватись. І взагалі хочу подорожувати мовчки. Тому зазвичай я обираю порожнє купе і плачу за це щедрі чайові.
Не звернувши уваги на тверду відмову, залізничник улесливо посміхнувся і далі промовив незворушним тоном:
– Нічого страшного. Поволі самі наберете розмаху. Питання лише у вправності і навику. Самотність, як відомо, поганий товариш, бо ж людина є суспільною худобиною – zoon politikon – чи не так?
– Якщо ви добровільно зараховуєте себе до категорії худоби – я особисто не маю нічого проти. А я є тільки людиною.
– All right! – кивнув чиновник. – А бачите, як вам вже язик розв’язався. Не все так погано, як на перший погляд здавалося. Бачу, що у вас є великий талант спілкування, особливо стосовно парирування питань. Ну-ну – піде якось, піде… – зверхньо докинув попутник.
Шиґонь підозріло примружив очі і через шпари між повіками вивчав попутника.
– Якщо я не помиляюся, ми з вами – старі знайомі, бачилися кілька разів у житті, – після хвилини мовчання знову зав’язав розмову невтомний залізничник.
Опір Шиґоня повільно танув. Нахабність цього чоловіка, який дозволяв безкарно себе зневажати, роззброювала. Йому навіть стало цікаво, з ким він має справу.
– Можливо, – відкашлявся Шиґонь. – Тільки мені здається, що донедавна ви носили інший мундир.
В образі залізничника в цей момент щось перемінилося. Кудись миттєво зникла чиновницька блузка, що ряхтіла золотими зірочками, зникла червона шапка, і замість ввічливо усміхненого «начальника» навпроти сидів згорблений, пом’ятий і глумливий кондуктор вагону в потертому плащі, з ліхтариком, пришпиленим до грудей.
Шиґонь протер очі, мимоволі сахнувшись:
– Господи! Що за диво? Тьху! Чари чи дійсність?! – Але з протилежного боку тепер до нього нахилявся ввічливий «начальник», вбраний у відповідний одяг. Кондуктор непомітно прослизнув у мундир свого начальника.
– О, так, – відповів так, ніби нічого й не було, – я отримав підвищення.
– Я вас вітаю, – схвильовано пробурмотів Шиґонь, витріщивши очі на цю переміну.
– Так, так, – продовжував той, – там, «нагорі» вміють цінувати енергію і гнучкість. Вони мене розпізнали, і я став начальником. Колія, знаєте, велика річ. Варто служити і викладатися. Це чинник цивілізації, посередник народів, обмін культур! Імпульс, коханий пане, напір і рух!
Шиґонь зневажливо надув губи.
– Ви, пане начальнику, – іронічно промовив Шиґонь, – жартуєте. Що за рух? У сьогоднішніх умовах, при вдосконаленій техніці, першокласний паротяг, так званий Express-Pacifique, в Америці розганяється до двохсот кілометрів на годину. Припустимо, з часом, в міру поступу буде двісті п’ятдесят кілометрів, а то й три сотні кілометрів – то й що? Давайте подивимося на кінцевий результат, врешті-решт, не заходячи надто далеко, навіть на міліметр за межі землі.