Нарешті стали з’являтися перші слова, з довгими, хвилинними, проміжками вирази невиразні, складаються з величезним зусиллям, немов би в боротьбі з заціпенінням розуму…
«…хаос… морок… сум’яття сну… далеко… сіре… світло… ох! як тяжко!.. як тяжко… вирватися… гидота! гидота!.. сіра маса… густа… смердюча… нарешті… я відірвався… я… єсьм…»
Потім настала довга, на кілька хвилин перерва, але стрічка продовжувала виповзати ледачою хвилею. Знову з’явилися знаки – тепер проставлені упевненіше, сміливіше:
«…Єсьм!.. Єсьм!.. Єсьм!.. Он… там… моя оболонка… лежить… на канапі… холодна, брр… розкладається… потроху… зсередини… Байдужа мені… надходять якісь хвилі… великі, ясні хвилі… вихор!.. Чуєш цей велетенський вихор!.. Ні!.. Ти його не можеш чути… І все переді мною теперішнє… все тепер… чудесна круговерть… підхоплює мене… з собою… понесло!.. Йду вже, йду!.. Прощай… Ром…»
Депеша раптово обірвалася, апарат став. Мабуть, саме тоді я захитався і впав на підлогу. Принаймні у такому вигляді застав мене помічник, що увійшов до контори близько трьох ранку, – я лежав на підлозі без пам’яті, з рукою, обмотаною телеграфною стрічкою.
Прокинувшись, я насамперед запитав про товарняк. Так і не прибув. Не барившись ні секунди, я скочив на дрезину і погнав її повним ходом крізь світанкову мряку.
Вже під’їжджаючи до Щитниськ, я помітив, що відбулося щось надзвичайне. Зазвичай спокійна і пустельна двірцева площа була забита натовпом, що облягав службову будівлю.
Скажено розштовхуючи людей, я прорвався в службове приміщення. Там я застав двох чоловіків, що схилилися над канапою, на якій із закритими очима лежав Йошт. Відштовхнувши одного з них, я схопив друга за руку. Але рука його закоцюбла і холодна, як мармур, вислизнула з моєї і безсило звісилася. Обличчя під шапкою буйного попелястого волосся, вже схоплене холодом смерті, застигло в трохи помітній ласкавій усмішці.
– Серцевий напад, – пояснив лікар, що стояв поряд. – Рівно опівночі.
Я відчув гострий, колючий біль з лівого боку грудей. Підняв очі на дзиґар, що висів над столом, – показував дванадцяту: стрілки завмерли в трагічну хвилину.
Я сів на канапу поряд з померлим.
– Він помер відразу? – запитав я у лікаря.
– На місці. Смерть настала рівно опівночі під час надавання телефонної депеші. Коли я прибув сюди десять хвилин на першу, отримавши вістку від залізничника, пан начальник уже не жив.
– Хто ж спілкувався зі мною телеграфом поміж другою і третьою ночі? – запитав я, вдивляючись в обличчя друга.
Присутні здивовано переглянулися.
– Ні, – відповів мені помічник Йошта, – це виключено. В цю кімнату я ввійшов близько першої ночі, щоб прийняти справи, і з того часу не покидав службового приміщення ні на хвилину. Ні, пане начальнику, ані я, ані хто інший зі співробітників не користувалися цієї ночі телеграфним апаратом.
– А проте, – впівголоса сказав я, – сьогодні вночі поміж другою і третьою я отримав депешу зі Щитниськ.
Запанувало глухе, кам’яне мовчання.
– Лист!
Я сягнув до кишені, розірвав конверта. Був адресований мені. Йошт писав:
«Ultіma Thule, 13 липня.
Дорогий Ромку!
Я повинен загинути – скоро, раптово. Людиною, яку я побачив сьогодні уночі в одному з вікон халупи, – був я сам. Може, небавом виконаю свою місію, а тебе виберу на посередники. Розкажеш людям, засвідчиш істину.
Може, тоді повірять, що існує і світ інший… Якщо встигну… Прощай! Ні! До побачення – колись потойбіч… Казимир».
ДЕМОН РУХУ
[10]
Блискавичний «Continental» щосили мчав уперед, дорогою від Парижа до Мадрида. Була пізня пора, якраз на опівніч, дощило і було дуже холодно. Мокрі батоги дощу хльостали по освітлених шибах та розбризкувалися по склі слізними вервечками крапель. Мокрі від зливи фюзеляжі вагонів виблискували від світла придорожніх ліхтарів. Від їхніх чорних тіл у просторі розчинявся глухий стогін, змішаний зі скреготом коліс, вібруючих бамперів і шин, які безжально крутяться. Ланцюг вагонів пробуджував у нічній тиші відлуння, підіймалися важкі, сонні повіки, з жаху широко розплющувалися очі, і так ціпеніли… А потяг мчав далі, у бурі вітру, в танці осіннього листя, волочачи за собою довжелезний шлейф диму, що чіплявся за дах, кіптю і сажі, мчав далі, без перепочинку, кидаючи за собою криваві іскри і залишки вугілля.
У одному з переділів першого класу, втиснутий у кут між стіною і подушкою, дрімав сорокарічний чоловік міцної статури. Тьмяне світло лампи, що поволі цідилося крізь затягнену занавіску, освічувало старанно виголене подовгасте обличчя, з гримасою затятості довкола вузьких вуст. Він був сам, і ніхто не стояв на заваді його сонних роздумів. Тишу зачиненого купе перекреслював стукіт коліс під підлогою і мерехтіння газу в пальнику. Червоний колір оксамитових подушок навіював сонливість і діяв мов наркоз. М’який, податливий під пальцями пушок матерії приглушав відголоси, тлумив гуркіт шин, вгинався слухняною хвилею під натиском тягаря. Купе здавалося зануреним в глибокий сон; дрімали затягнуті на кілечках фіранки, похитувалися зелені сітки, розіпнуті під стелею. Заколисаний рухом вагону, мандрівник перехилив утомлену голову на узголів’я і заснув. Випущена з рук книжка зісковзнула з колін і впала на підлогу; на оправі з делікатної, темно-шафранової палітурки виднівся заголовок: «Хвилясті лінії», поруч – викарбуване прізвище власника: Тадеуш Шиґонь….
У якийсь момент подорожній нервово смикнувся, розплющив очі і озирнув усе, що його оточувало: на якийсь момент на його обличчі з’явилося здивування і спроба зорієнтуватися, мандрівник мовби не міг зрозуміти, де і чому тут опинився, але в ту ж мить на губах з’явилася поблажлива усмішка, і він вдруге поринув у сон.
На коридорі було чутно чиїсь кроки; двері рвонули, відсунули, і до купе зайшов кондуктор:
– Попрошу квиток.
Шиґонь навіть не здригнувся. Кондуктор підійшов і узяв його за плече:
– Вибачте – прошу пред’явити квиток.
Мандрівник спантеличено поглянув на непрошеного гостя.
– Квиток? – перепитав недбало позіхнувши. – А у мене його ще нема.
– А чому Ви не купили його на станції?
– Я не знаю.
– За це мусите заплатити штраф.
– Штра-а-аф? Так, я заплачу.
– Звідки ви їдете? Певне, з Парижа?
– Я не знаю.
Кондуктор обурився:
– Як то не знаєте? Ви що, насміхаєтеся наді мною? Хто ж повинен знати?
– Менше з тим. Допустимо, я сів у Парижі.
– Куди я маю виставити квиток?
– Подалі звідси.
Кондуктор уважно глянув на пасажира:
– Я можу дати квиток тільки до Мадрида; там собі можете пересісти в довільному для вас напрямку.
– Мені однаково, – байдуже змахнув рукою. – Тільки б їхати.
– Квиток я віддам трохи пізніше. Я мушу спершу розрахувати ціну разом зі штрафом.
– Добре, добре.
Увагу Шиґоня прикували лацкани кондукторового коміра із залізничними відзнаками: пара відірваних крил, уплетених в коло. Коли кондуктор з іронічною посмішкою рушив до виходу, Шиґоньові враз здалося, що це обличчя, скривлене знайомою гримасою, він уже бачив не раз. Якийсь дідько підірвав його з місця і на прощання Шиґонь його застеріг:
– Вважайте на протяг!
– Спокійно, я зачиняю двері.
– Вважайте на протяг, – вперто повторив Шиґонь, – часом можна і карк скрутити.
Але кондуктор вже був на коридорі:
– Вар’ят або п’яний, – зауважив собі впівголоса, і пройшов до сусіднього вагону.
Шиґонь залишився сам…
Він перебував на стадії однієї зі своїх відомих «втеч». Якогось дня, ні з того ні з сього, ця дивна людина могла опинитися за кількасот миль від рідної Варшави, десь на другому краєчку Європи, в Парижі, в Лондоні або в якомусь глухому містечку в Італії. Він міг на свій подив прокинутися в готелі, який бачив уперше в житті. Яким чином він опинявся несподівано для себе у чужому середовищі, йому ніколи не вдавалося з’ясувати. Працівники готелю, у яких він намагався щось випитати, міряли іронічним поглядом цього високого чоловіка в жовтому плащі, й інформували Шиґоня про те, що він прибув учора вечірнім або вранішнім потягом, повечеряв і зажадав ночівлі. Раз якийсь дотепник поцікавився, чи не варто Шиґоньові нагадати його прізвище. Це підступне запитання, зрештою, було цілком обґрунтованим: людина, яка забула, що вона робила попереднього дня, може не знати, як зветься. В кожному разі в тих імпровізованих мандрівках Тадеуша Шиґоня була деяка таємнича і незрозуміла риса; їхня безцільність, повне забуття минулих випадків, дивна амнезія, яка охоплювала все від моменту виїзду аж до моменту прибуття в незнану місцину.