Гостював Тарас Григорович в Аркадія Родзянки недовго і відразу ж втік до його брата Платона Гавриловича – хорольського повітового предводителя дворянства, і син А. Родзянки напише у спогадах, що причиною втечі Шевченка був ляпас, якого в його присутності дав дворецький хлопчиковіслузі. Будучи сам у такому віці панським слугою (козачком), Тарас Григорович не міг знести того видива.
Але чому ж Т. Шевченко двічі на протязі одного запису називає веселоподільського поміщика-поета автором «грязнейших и глупейших стихов»? Виявляється, Аркадій Гаврилович писав еротичні вірші, балансував, як кажуть, на грані порнографії. (А втім, були в нього й порнографічні речі!) Олександр Пушкін, котрий був знайомий з А. Родзянком, називав його у віршах дещо інакше – «намесником Феба и Приапа». Якщо заглянемо до міфологічного словника, то дізнаємось, що Феб – це одне з найменувань Аполлона, бога муз. Що ж до Пріапа, то це – грецький бог садів, полів, захисник стад кіз та овечих отар, покровитель виноробства тощо. Пізніше він став ще й богом чуттєвих насолод, любострастя. Алегорично Пріап – це любострастя, хіть, любовні пристрасті, жага кохання.
Про Баркова можна дізнатися з московської «БСЭ» (т. 4, стор. 249), що Іван Семенович (або Степанович) Барков (1731 чи 1722–1768) – російський поет і перекладач. Сучасники цінували його віршовані переклади сатир Горація і байок Федра. Але знаний він був ще й своїми непристойними віршами, що розходилися у списках.
Так звані сороміцькі вірші у всі часи в різних народів завжди були популярними, й Україна тут ніколи не була винятком. Їх складали здебільшого безіменні поети, це те, що ми сьогодні називаємо описовим терміном – народна творчість. Образні й дотепні, повні життєвого сороміцтва, солонуваті, а то й відверто похабні, здебільшого нецензурні, які, як колись казали, не для витончених вух чи вишуканого товариства, вони все одно знаходили своїх слухачів (і читачів) і користувалися незмінним успіхом та популярністю в більшої частини населення. В чоловічих компаніях їх читали під загальний регіт, вони легко переходили з уст в уста. Згадаймо, як нині популярні на теренах Західної України численні сороміцькі коломийки – теж вельми дотепні, їх охоче співають в компаніях і навіть у змішаних – серед жінок і чоловіків. Вони, як і круті слівця, мовби їх і немає, а вони є, і кожне нове покоління заново відкриває їх для себе.
Українські сороміцькі вірші любив і Микола Гоголь, великий знавець нашої народної творчості у всіх її жанрах.
Український еротичний журнал «Лель» (у міфології західних і східних слов’ян – це бог шлюбу й любові, син Лади. Одне з дуже давніх поганських божеств) у третьому числі за 1994 рік вперше видрукував низку сороміцьких пісень (до речі, вельми відвертих, дотепних і, безперечно, талановитих) у записах М. Гоголя. До публікації вміщена й передмова, яку тут варто хоч частково зацитувати:
«В одному з листів до М. О. Максимовича М. В. Гоголь писав: «Вы не можете представить, как мне помогают в истории песни. Даже не исторические, даже похабные; они все дают по новой черте в мою историю, все разоблачают яснее и яснее, увы, прошедшую жизнь и, увы, прошедших людей…» Одну з таких «похабних» пісень – «Наварила сочевиці…» М. Гоголь надіслав Максимовичу в листі, датованому 20 грудня 1833 року.
І далі редакція популярного «Леля» цілком справедливо зазначає, що «ставитись до цих пісеньок, звичайно ж, треба без пуританської упередженості, не забуваючи, що подібні до них інколи перетворювалися на епізоди неповторної соковитої гоголівської прози, як, приміром, пісня «Що ти маєш під намистом» у «Ночі перед Різдвом» (побачення Солохи і дяка Осипа Никифоровича), окремі ж так і залишилися зразком дотепності й неповторності народного гумору».
Я довгий час розшукував сороміцькі пісні Аркадія Родзянка (звичайно ж, в поетичності вони значно поступаються українським сороміцьким пісням), але так і не знайшов їх. Виходив навіть на шевченкознавців (а кому, як не їм знати оточення Кобзаря і тих людей, які з ним контактували) і все марно. І лише Анатоль Ілліч Костенко, критик і літературознавець, автор ряду книжок про Т. Г. Шевченка, розповів мені (йому тоді йшов 86-й рік), що до Другої світової війни ходили в рукописах сороміцькі вірші А. Родзянка, їх охоче цитували в певних компаніях і переписували. Будучи репресованим за тоталітарного режиму, Анатоль Ілліч багато років провів у сталінських концтаборах, і там, як він розповідав, один зек жив з того, що наспівував співкамерникам нецензурні пісні Аркадія Родзянка, і за це зеки його годували. Це свідчить, що вірші веселоподільського поміщика, писані бозна-коли, були популярними у різні століття. І зараз їх багато хто знає напам’ять. Та й сам Тарас Шевченко, як розповідав мені Анатоль Ілліч, не цурався подібної усної творчості, в його листах можна подибати і сороміцькі фрази в народному дусі, в архіві збереглися подібного ж змісту малюнки жінок. Та й сороміцькі віршовані рядки він теж складав – у всьому він був чоловіком, а не іконою. А ось гнівна фраза про «глупейшие и грязнейшие вирши» Родзянка в поета вихопилась, певно, або під дратівливий настрій, або тут зіграв свою роль соціальний мотив (Шевченко в минулому кріпак, а Родзянко – поміщик). Отож, Тарас Григорович ніколи не був пуританином чи, не доведи Господи, святошею – тому й залишив сороміцькі малюнки жінок. Він у всьому був справжнім чоловіком, і все чоловіче було йому властиве, як взагалі, ніщо людське не було йому чужим. Це перше. І – друге. Сороміцькі вірші Аркадія Родзянка і через сто та двісті років ходять по руках, виконуються в компаніях, виходить, вони комусь-таки потрібні? І боротися з ними (звичайно, від дітей їх треба ховати) – то безнадійна справа. І такі твори треба знати, бо й така творчість є і несе якусь інформацію про минуле, про народний характер, звичаї тощо. І нічого тут викличного немає – народна творчість знає і не такі приклади.
Але повернімось до поїздки Тараса Григоровича до Веселого Подолу восени 1845 року. Недовго погостювавши в Родзянок, Т. Шевченко «утік» від них і вже з Миргорода написав ввічливого листа Аркадію Григоровичу Родзянці та дружині його Надії Якимівні, називаючи їх «добрими» – швидше всього, з ввічливості (лист від 23 жовтня).
У тому ж листі Кобзар пише: «Коли увидите Фанни Ивановну и Осипа Ивановича, то пожелайте им от меня того, чего они сами себе желают».
На якусь там Фаїну Іванівну й Осипа Івановича я й уваги не звернув, якби не примітка до того листа: «Мова йде про сусідів Родзянок – подружжя Дрекслерів, які жили недалеко від Веселого Подолу в с. Заїчинцях».
Я був у захопленні. Виявляється… Це ж треба, га? В моєму селі мешкало якесь подружжя, котре було знайоме з самим Кобзарем! Хто вони – Фаїна Іванівна і Йосип Іванович? Чому я нічого про них не чув у селі? А втім, що тепер почуєш, як стільки років звідтоді минуло, на землі змінилося не одне покоління з тих часів. То хто вони? Поміщики? Але поміщиків у моєму селі не було. Виходить, інтелігенти. Знайомі чи, може, й друзі Родзянка?
Скільки я не розпитував у селі старих людей (ніяких архівів, ясна річ, не збереглося) – чи не пам’ятають вони про Фаїну Іванівну та її чоловіка Йосипа Івановича Дрекслерів, котрі більш як сто років тому жили в Заїчинцях і приїздили у Веселий Поділ на зустріч з Тарасом Шевченком, ніхто нічого певного мені так і не міг відповісти.
Але якось перечитуючи дослідження Дмитра Косарика «Життя і діяльність Т. Шевченка. Літературна хроніка» («Радянський письменник», 1955 р.), я на сторінці шостій, де йдеться про 1845 рік, прочитав таке: «Липня 22 Шевченко виїхав ромоданівським шляхом з Ромен у с. Веселий Поділ.