– Названої вами станції немає!
– Як це – немає? – трохи не в розпачі вигукнув я. – Мусить бути!
– О, Господи! – вирвалося в касирки. – Не дотягну я до пенсії. Ти йому кажеш, що на всьому слідуванні поїзда Дніпропетровськ – Ленінград ніякої Семенівки немає, а він затявся: давай йому в Семенівку!..
Здоровенна черга, що неспокійно нуртувала за мною, почала ремствувати:
– Та він не знає, куди йому їхати!
– Добрих п’ять хвилин морочить касирці голову якоюсь Семенівкою!
– Вона б уже двох обслужила!
Чергу можна зрозуміти: через годину пересувна каса зніметься з місця і – лови тоді журавля в небі! Нікому не хотілося через непорозуміння з якоюсь там Семенівкою повертатися ні з чим.
Але ж і Семенівка не могла провалитися крізь землю зі своєю станцією і рейками. І взагалі… Що та касирка змолола? Як це немає Семенівки, коли – це я запам’ятав з енциклопедії – вона розташована в західній частині Полтавської області на річці Крива Руда за 134 кілометри від Полтави. Спершу наприкінці XVII століття на Ромоданівському тракті виникло невелике поселення, яке спочатку було кіннопоштовою станцією. До кінця 1781 року Семенівка входила до Хорольської сотні Миргородського полку, потім – до Хорольського повіту Київського намісництва. 1787 року в Семенівці проживало 254 особи чоловічої статі – колезького асесора Родзянки. Свою назву населений пункт дістав після розподілу земель О. С. Родзянком між трьома синами. Ось звідтоді село, яке дісталося Семену, і стало зватися Семенівкою. З 1796 року воно належало до Малоросійської, а з 1802-го – Полтавської губернії. З 1836 року Семенівка – містечко. Волосний центр. Наприкінці XIX століття споруджено залізницю Кременчук – Ромни, що пролягла через Семенівку. Щодо району, то він утворився в березні 1923 року з Семенівської, Зубанівської та Зайчинської (Заїчинської) волостей Хорольського повіту в складі Кременчуцького округу. З лютого 1932 року по вересень 1937-го був у складі Харківської області, а з вересня 1937-го – Полтавської. З грудня 1962 року входила в Хорольський район. У січні 1965-го знову утворено Семенівський район.
І ось… «Семенівки немає». Казна-що таке! Чи в тієї касирки не всі дома?
Я мав надто розгублений вигляд, і касирка, зжалівшись наді мною, почала гортати ще два якісь грубезні довідники. А дорогоцінні хвилини спливали у безвість, а черга вже відкрито і голосно почала обурюватись і ладна була мене розтерзати на шмаття… Нарешті касирка таки знайшла Семенівку. Та не одну, а відразу аж дві: одну десь у Білорусії, біля Гомеля, і другу в Чернігівській області. Все. Полтавська Семенівка як крізь землю провалилася!
Я відійшов від каси, все ще нічого не тямлячи. Куди це так негадано і коли провалилася моя Семенівка, що й сліду на полтавській землі не лишила?.. Та я ж тільки минулого року їздив туди і позаминулого… і поза… поза… Автобусом Дніпропетровськ – Миргород до автостанції Семенівка… Автобусом до автостанції Семенівка… І тут мене, як кажуть в таких випадках, осінило.
Кидаюсь знову до каси.
– Он той знову зі своєю Семенівкою! – обурливо закричали в черзі. – Не пускайте його, бо він зовсім замакітрить касирці голову!
Але я вже дістався до каси і закричав у віконечко:
– Пробачте, будь ласка!.. Семенівкою зветься лише автостанція. Це, якщо їхати автобусом. І райцентр Семенівка. І селище теж. А щодо залізничної станції в Семенівці, то вона називається Веселий Поділ. Станція Веселий Поділ – оце і є моя полтавська Семенівка!
Посміхнувшись, касирка простягла мені два квитки до Веселого Подолу, до моєї Семенівки. Це все залізниця винувата, – уперто називає станцію в Семенівці Веселим Подолом!
Родзянки – український рід, що походив з козацької старшини (започаткувався десь у XVIII столітті). Та якщо один з Родзянок був хорольським сотником, другий – гадяцьким полковником, то вже Аркадій Гаврилович Родзянко (1793–1846) був просто українським поміщиком. І – поетом. Принаймні писав вірші. На цьому ґрунті – поетичному – він і познайомився з Тарасом Григоровичем Шевченком та запросив його до себе на гостину в село Веселий Поділ, у власний маєток.
Веселий Поділ для мене, малого заїчинця, завжди звучав, як дивна магія. Ве-се-ли-ий По-оді-іл!.. Поділ – ясно, що це таке – низина. На подолі, значить, у низині. Але чому веселий? Що там – усі тільки те й роблять, що сміються? Лише згодом я почав здогадуватись, що веселий – означає гарний, життєрадісний, добрий. Подолом ще називали ділянку землі, виділену в користування комусь… От і Веселий Поділ – то комусь виділена низина, гарна і мальовнича… Але це я втямив значно пізніше, а тоді, малим, думав, що у Веселому Подолі тільки те й роблять, що сміються. Бо там завжди весело. От би побувати в такому селі… А побувати мені, заїчинцю, у Веселому Подолі було просто, адже село з такою симпатичною назвою було на півдорозі до Семенівки. І коли я вперше побував школярем у Веселому Подолі, то був трохи аж розчарований – нічого веселого у Веселому Подолі не виявилося. Це я так визначив, коли їхав через Веселий Поділ колгоспною машиною в Семенівку.
І разом з тим це було найнезвичніше село, бо саме в ньому, у Веселому Подолі, гостював Тарас Григорович Шевченко (як ще раніше Олександр Пушкін). З усіх сіл Семенівського району – Худоліївка, Наріжжя, Пузирі, Новий Калкаїв, Жовтневе, Богданівка, Горошине, Тукали, Калинівка, Великі Липняги, Оболонь, Новоселиця, Заїчинці, Біляки, Погребняки, Товсте, Василівка, Брусове, Очеретувате, Устимівка, Вербки, Крива Руда, Степанівка, Іванівка, Дем’янівка, – лише Веселому Подолу пощастило зустрічати Кобзаря. Та ще – моєму селу. Але про це далі.
Восени 1845 року Тарас Григорович познайомився з поміщиком Аркадієм Родзянкою в Ромнах на Ільїнському ярмарку і разом з ним виїхав до Веселого Подолу, де пробув кілька днів і, зокрема, намалював портрет сина Родзянки Гаврила. В коментарях до листування Шевченка зазначено, що Аркадій Родзянко сьогодні «маловідомий поет». Сам Тарас Григорович через тринадцять років, уже будучи в засланні на березі Каспійського моря, на півострові Мангишлак у Новопетровському укріпленні, в щоденнику (запис від 9 липня 1857 року) охарактеризував Аркадія Родзянку, як автора «малороссийских грязнейших и глупейших стихов». Не вельми приваблива оцінка.
Ось повністю цей запис:
«В продолжение ночи я не мог заснуть: меня грызла и гоняла, как на корде, вокруг огорода самая свирепая тоска. На рассвете я пошел к морю, выкупался и тут же на песке заснул. Видел во сне покойника Аркадия Родзянку в его Веселом Подоле, близ Хорола. Показывал он мне свой чересчур затейливый сад. Толковал о возвышенной простоте и идеале в искусствах вообще и в литературе в особенности. Ругал наповал грязного циника Гоголя, и в особенности «Мертвые души» казнил немилосердно, потом потчевал какими-то герметически закупоренными кильками и своими грязнейшими малороссийскими виршами вроде Баркова. Отвратительный старичишка. (На час їхнього знайомства «старичишке» виповнилося п’ятдесят три роки. До речі, він свого часу дружив з Анною Керн, героїнею знаменитого пушкінського вірша «Я помню чудное мгновенье…» – В. Ч.) Разбудил меня мелкий тихий дождик, и я прибежал на огород мокрой курицей».
І далі:
«Говорят, о чем наяву думаешь, то и во сне пригрезится. Это не всегда так. Я, например, Аркадия Родзянку видел всего один раз, и то случайно, в 1845 году, в его деревне Веселый Подол, и он мне в несколько часов так надоел своей глупою эстетикой и малороссийскими грязнейшими и глупейшими стихами, что я убежал к его брату Платону, к его ближайшему соседу и, как водится, злейшему врагу. Я забыл даже, что я виделся когда-то с этим сальным стихоплетом, а он мне сегодня пригрезился…»