– А ще тут принц з Данії, – сказала Кетрін Дулан. – Він дуже привабливий, – підмивало її чомусь додати, – як для свого немалого зросту.
– Дякую, – відповів Стар. – Дякую вам, Кетрін. Я зворушений тим, що в ваших очах залишаюся найпривабливішим з тих, хто зростом не вийшов. Хай високого гостя поки поводять по зйомках, а йому передайте, що о першій ми з ним обідаємо разом.
– І на вас чекає містер Бокслі, закопилив губи, як справжній британець.
– Я приділю йому десять хвилин. – І коли вона вже виходила, запитав: – Робі не телефонував?
– Ні.
– Зателефонуйте на комутатор і, якщо від нього щось було, подзвоніть йому і запитайте наступне. Запитайте ось про що: чи не чув він ім’я тієї жінки вчора ввечері. Будь-якої з тих жінок. Або що-небудь, аби їх можна було розшукати.
– Ще щось?
– Ні, але скажіть йому, що це важливо, поки він не забув. Хто вони? Я маю на увазі, що вони за люди… запитайте і це в нього. Я маю на увазі, чи вони…
Вона строчила його слова в блокноті, не піднімаючи голови; зачекала, доки він продовжить.
– Гм… чи вони… не сумнівні особи? Чи не акторки? А-а, не має значення… пропустіть це. Спитайте лише, чи він знає, як їх знайти.
Поліцейський, Мелоун, не знав нічого. Так, були дві дамочки, і він їх швиденько витурив зі студії. Ще б пак! Одна з них була невдоволена. Котра? Одна з них. У них була машина, шеві,[63] він ще хотів записати номер. То була… гарненька, яка дратувалася? Одна з них.
Котра з них – він нічого такого не помітив. Навіть на студії вже встигли забути Мінну. За якихось три роки. От і все.
Епізод 8
Містера Джорджа Бокслі Стар зустрів посмішкою. Доброю батьківською посмішкою, яку він розвинув шляхом заміни синівської посмішки тих часів, коли молодою людиною вибився на високі посади. Спершу то була посмішка пошани до своїх старших, та потому, як його власні рішення скоро заступили їхні, ця посмішка призначалася для того, щоб вони цього не відчували, аж врешті-решт, виникла ця, теперішня люб’язна посмішка, часом дещо поспішна та втомлена, та неодмінно адресована всякому, хто протягом останньої години не накликав на свою голову його гніву. Чи всякому, кого він не збирався відкрито та брутально образити.
У відповідь містер Бокслі навіть не посміхнувся. Та й зайшов він з виглядом, неначе його сюди затягнули силоміць, хоча, само собою, ніхто його й пальцем не торкнувся. Він став перед кріслом, і знову склалося враження, буцімто два невидимих конвойника всадовили його примусом. Та й опинившись у кріслі, усім своїм виглядом він виказував невдоволення. І навіть коли на пропозицію Стара він запалив сигарету, то здавалося, що сірник до сигарети піднесли зовнішні сили, яким він кориться, але ж із почуттям власної гідності.
Стар подивився на нього з усією можливою люб’язністю:
– Щось іде не так, містере Бокслі?
Романіст відповів мовчанням, яке не віщувало нічого доброго.
– Вашого листа я прочитав, – повідомив Стар, облишивши привітний тон директора приватної школи. Тепер він говорив як з рівнею, але з натяком на обопільногостре відношення.
– Не можу добитися, щоб те, що пишу, увійшло в сценарій, – вибухнув одразу ж Бокслі. – Ви тут усі поводитесь, наче порядні люди, але ж це – якась змова. Ті два борзописці, що ви поставили до мене, слухають, що кажу, але все перекручують так, що не впізнати… Здається, у них словниковий запас не перевищує й сотні слів.
– А чому вам не писати самому? – запитав Стар.
– Писав. І посилав вам частину.
– Але ж там була лише одна розмова, куди не глянь, – зауважив Стар беззлобно. – Розмова, може, й цікава, та не більше.
Тепер два невидимі конвойники ледве утримали Бокслі в глибині крісла. Він спробував піднятися; вичавив із себе один глухий «цявк», який можна було віднести до сміху, але аж ніяк не веселого, і сказав:
– Здається, у вас тут взагалі ніхто нічого не читає. Позаяк під час розмови чоловіки встигають ще й битися. А в кінці один з них падає в криницю, і його доводиться піднімати в цебрі.
Він ще раз цявкнув і вщух.
– А ви б написали таке у вашій власній книжці, містере Бокслі?
– Що? Звісно, ні!
– Вважали б це надто дешевим.
– В кіно інші засади, – сказав Бокслі ухильно.
– А ви в кіно ходите?
– Ні. Майже ніколи.
– А чи не тому, що люди там завжди б’ються і падають у колодязі?
– Авжеж… а ще корчать страшні гримаси та виголошують неприродні й неправдоподібні діалоги.
– Облишмо на хвилину діалоги, – сказав Стар. – Само собою, ваші куди вишуканіші за ті, що їх здатні породити, як ви висловилися, борзописці… саме тому ми вас сюди і запросили. Та уявімо собі дещо інше, поза поганими діалогами та гасанням по колодязях. Скажіть, у вашому кабінеті є грубка, яка запалюється сірниками?
– Здається, є, – сказав Бокслі насторожено, – та я нею не користуюся.
– Припустімо, що ви сидите в своєму кабінеті. Ви цілий день з кимось билися або щось писали, і тепер надто втомилися, щоб далі битися чи писати. От і сидите собі, втупившись у порожнечу… нудитесь, як всі ми, часом буває. Аж тут у кімнату заходить гарненька стенографістка, яку ви вже бачили до того, і ви спостерігаєте за нею… знічев’я. Вона вас не помічає, хоча ви зовсім поруч. Знімає чорні рукавички, відкриває сумочку й вивалює її вміст на стіл… – Стар піднявся, жбурнувши кільце з ключами на письмовий стіл. – У неї всього-на-всього два дайми[64] та один нікель[65]… та картонна коробка сірників. Вона залишає нікель на столі, а дайми кладе в сумочку, підносить чорні рукавички до грубки, відкриває дверцята й кидає рукавички всередину. В коробці лише один сірник, і дівчина, опустившись на коліна, збирається запалити вогонь. І раптом ви відчуваєте, що з вікна дуже тягне… і саме тут дзвонить телефон. Дівчина знімає слухавку, говорить «алло!», слухає і кидає у відповідь: «В житті не мала чорних рукавичок». Вішає слухавку, знову стає на коліна і як тільки чиркає сірником, ви несподівано оглядаєтеся довкола й помічаєте, що в кімнаті є ще один чоловік, який спостерігає за кожним рухом дівчини…
Стар замовк. Він підібрав ключі, сховав їх у кишеню.
– Продовжуйте, – мовив Бокслі посміхаючись. – Що було далі?
– Не знаю, – відповів Стар. – Я просто малював вам кіно.
Бокслі відчував, що його підштовхують визнати свою неправоту.
– Це просто мелодрама, – буркнув він.
– Не обов’язково, – зауважив Стар. – Та як би там не було, ніхто взагалі не носився, як навіжений, не промовляв дешеві діалоги, не корчив дурних гримас. Був лише один поганий рядок, та такий письменник, як ви, запросто міг би його поліпшити. Та все ж ви були зацікавлені.
– А для чого ж нікель? – запитав уникливо Бокслі.
– Не знаю, – знизав плечима Стар. І раптом розсміявся. – Ах, так, нікель[66] – то на кіно.
Невидимі конвойники, видно, відпустили Бокслі. Він розслабився, відкинувся на спинку крісла і засміявся:
– За що ж ви мені, чорт би вас узяв, платите? – запитав він. – Я ж нічого не розумію у цій вашій чортівні.
– Нічого, зрозумієте, – мовив Стар посміхаючись. – Інакше ви б не спитали про той нікель.
У приймальні чекав смаглявий чолов’яга з очима, наче ті чайні блюдця.
– Містер Бокслі. Це – містер Майк Ван Дайк, – відрекомендував того Стар. – Чого тобі Майку?
– Нічого, – махнув рукою той. – Ось заскочив упевнитися в твоєму існуванні.
– А чого тут вештатися? – не зрозумів Стар. – Переглянув останні плівки – ані посмішки не викликали.
– Та я вже на грані нервового зриву.
– Треба тримати себе в формі, друже, – зауважив Стар. – Давай так: кожен займається своїм ділом. – Він обернувся до Бокслі. – Майк у нас ґеґмен.[67] Він у цьому ділі ще з тих пір, як мене у колисці колисали. Майку, чи не покажеш містеру Бокслі «подвійний мах, хват, брик і чос».
– Тут? – здивувався Майк.
– Тут.
– Тут місця замало, не розвернутися. Я, власне, хотів попросити тебе…
– Тут місця більше ніж досить.
– Та-а-ак, – приміряючись, він окинув оком присутніх, – стрілятимеш ти.
Кеті, помічниця міс Дулан, надула паперовий пакет.
– Це – номер, – пояснив Майк Бокслі, – ще з кістоунських[68] часів. – Він обернувся до Стара. – Чи він знає, що таке у нас номер?[69]