– Номер – це виступ, – пояснив Стар. – Коли Джорджі Джесел[70] говорить про «Гетісбурзький номер Лінкольна», то він має на увазі саме виступ.[71]
Кеті піднесла надутий пакет до рота напоготові. Майк став до неї спиною.
– Увага! – оголосила Кеті і хлопнула пакет рукою.
Тієї ж миті Майк ухопився, наче підстрелений, за сідниці, підскочив, послизнувся однією ногою, потім – іншою, при цьому залишаючись на місці, двічі змахнув руками, наче птах («Подвійний мах», – кивнув Стар), – і кулею вилетів крізь сітчасті двері, що їх своєчасно розчахнув кур’єр, та зник з очей, промайнувши у балконних дверях.
– Містере Стар, – втрутилася міс Дулан, – містер Генсон. Телефонує з Нью-Йорка.
За десять хвилин по тому він клацнув вмикачем диктографа, запрошуючи міс Дулан, яка повідомила, що в приймальні чекає на зустріч зі Старом зірка чоловічої статі.
– Скажіть йому, що я вийшов через балкон, – наказав Стар.
– Добре. Але ж він приходить на цьому тижні вже вчетверте. І виглядає якось занепокоєно.
– Чи він хоча б не натякнув, що йому треба? Може, йому з цим до містера Брейді?
– Він нічого не казав. Нагадую, у вас зараз – нарада. Міс Мелоні та містер Вайт чекають у приймальні. Містер де Брока – по сусідству, у кабінеті містера Рієнмунда.
– Запросіть —,[72] підвівся Стар, – тільки скажіть, що в нього – рівно одна хвилина.
Коли красень-актор зайшов, Стар залишався стояти.
– І що ж там таке, що не може зачекати? – спитав він з усією люб’язністю.
Актор обачливо чекав, поки міс Дулан не зачинила за собою двері.
– Монро, я – кінчена людина, – почав він, – я мав тебе побачити.
– Кінчена?! – вигукнув Стар. – Ти хоч бачив «Вераєти»?[73] Твоя картина не сходить з чартів «Роксі» і в одному Чикаго за тиждень принесла тридцять сім штук.
– У тому-то й вся штука. Це – трагедія. У мене є все, чого я хочу. І тепер це – нічого не варте.
– Ну, тоді поясни.
– Між мною й Естер нічого більше немає. І вже не може бути.
– Що? Сварка?
– Гірше того… Не хочу про це говорити. Але ж голова моя як у тумані. Ходжу сам не свій. Граю роль, як уві сні.
– Щось не помічав, – здивувався Стар. – Якраз учора бачив кадри з тобою – ти був красень.
– Невже? Це й доводить те, що ніхто нічого не помічає.
– Ти що, натякаєш на те, що ви з Естер розлучаєтеся?
– Все йде до того. Неминуче.
– Та що ж трапилося? – спитав Стар вже нетерпляче. – Вона що, увійшла не постукавши і застукала?
– Та нікого у мене немає. Вся справа в мені. Зі мною кінчено.
Стара раптом осінило.
– Звідки ти взяв?
– Бо це вже півтора місяця.
– Облиш. Все в твоїй уяві, – сказав Стар. – Ти був у лікаря?
Актор кивнув.
– Перепробував геть усе. Навіть у відчаї з’їздив… до Кларіс. Безнадійно. Не сталося.
Стар відчув шкодливу спокусу послати його з усім цим до Брейді. Бо саме Брейді відповідав за зв’язки з громадськістю. Чи це був випадок інтимних зв’язків. Він на якусь мить відвернувся, щоб надати обличчю належний ситуації вигляд.
– У Пета Брейді я вже був, – сказав актор, наче вгадавши думки Стара. – Він дав мені купу нічого не вартих порад, я їх усі перепробував, та все без пуття. Як сидимо з Естер за вечерею, одне навпроти одного, я почуваюся не в своїй тарілці, мені соромно підвести очі. Вона до цього ставиться з розумінням. Але ж мені все одно соромно. Соромно цілий-цілісінький день. Думаю собі, «Дощовий день» приніс в Де-Мойні тисяч десь двадцять п’ять, побив всі рекорди зборів у Сент-Луїсі, в Канзас-Сіті зібрав двадцять сім штук; шанувальниці прямо засипають мене листами, а я боюся ввечері їхати додому, бо сама думка про ліжко мене лякає…
Стар почав теж відчувати себе не в своїй тарілці. Спочатку, як актор увійшов, він хотів було запросити того на коктейль, та тепер запрошення здавалося навряд чи слушним. Хіба до коктейлів тому, кого пече така журба? Стар подумки уявив, як актор, наче привид, тиняється від гостя до гостя з келихом у руці, з розмовами про збори до 28 штук та думками, від зборів далекими.
– От і прийшов до тебе, Монро. Не пам’ятаю становища, якому б ти не дав ради. Кажу собі: йду до Монро, якщо він порадить застрелитися, то так тому й бути.
На столі у Стара задзижчав зумер; він увімкнув диктограф і почув голос міс Дулан:
– Містер Стар, п’ять хвилин пройшло.
– Перепрошую, – обізвався Стар. – Ще пару хвилин.
– П’ять сотень школярок колоною прийшли зі школи до мого дому, – понуро продовжував актор, – а я знай тільки стою і дивлюся на них з-за штори. Не смію показатися їм на очі.
– Та ти сідай, – порадив Стар. – Обмізкуємо без поспіху.
У приймальні вже хвилин десять на початок наради чекали двоє її учасників: Вайлі Вайт і Роуз Мелоні. Остання була такою собі сухорлявою білявочкою років п’ятдесяти, про яку в Голлівуді можна було почути п’ятдесят різних і дуже суперечливих думок: «сентиментальна дурепа», «найкращий майстер сюжету в Голлівуді», «стара гвардія», «стара партачка», «найсвітліша голова на студії», «найспритніша плагіаторка на все кіно». І це лише в доповнення до «німфоманки», «старої діви», «хвойди», «лесбіянки» та «зразкової дружини». Втім, ніякою старою дівою Роуз не була, але у неї, як і в більшості жінок, що власними силами уторували собі шлях нагору, було від старої діви чимало. А були в неї виразка шлунка і річний оклад понад сто тисяч. Про те, чи варта вона цих грошей, чи ще більших, чи взагалі нічого не варта, можна було б написати вчений трактат. Цінність її, однак, полягала в таких пересічних чеснотах, як те, що вона була жінкою і легко до всього припасовувалася, швидко метикувала і заслуговувала на довіру, «знала правила гри» і не страждала на фанаберію. Вона була доброю подругою Мінни, і за минулі роки Стару вдалося придушити в собі неприязнь, що колись доходила до гострої фізичної відрази.
Роуз і Вайлі чекали, між собою не розмовляючи, і лише зрідка обмінювалися стислими репліками з міс Дулан. Час від часу дзвонив помічник продюсера Рієнмунд, який чекав у себе в кабінеті разом з Брока, режисером. Аж ось хвилин за десять задзижчав зумер від Стара, і міс Дулан зателефонувала Рієнмунду і Брока; тієї ж миті з кабінету нарешті вийшли Стар з бідолашним актором, причому Стар приязно підтримував того під руку. Актор був до того збуджений, що варто було Вайту запитати, як воно, як той тут же розкрив рота, щоб все йому викласти просто тут і негайно.
– Ой, зовсім кепсько, – почав було актор, проте Стар одразу перебив його:
– Це ще не кепсько. Іди і грай роль, як я сказав…
– Дякую тобі, Монро.
Роуз Мелоні подивилася услід акторові, не сказавши тому ні слова.
– Хтось на ньому ловив мух? – запитала вона, натякаючи на голлівудський вислів про те, що хтось намагається привернути до себе увагу за чужий рахунок.
– Вибачте, що змусив чекати, – мовив Стар. – Прошу до кабінету.
Епізод 9
Був уже полудень, і учасники наради мали право рівно на годину часу Стара. Не менше, бо перервати таку нараду міг тільки режисер, у якого щось не складалося на зйомках; часом і набагато більше, бо кожні вісім днів компанія мала випускати картину, настільки ж складну й дорогу, як Рейнгардтове «Чудо».[74]
Траплялося, хоча і не так часто, як років п’ять тому, що Стар працював над одним фільмом протягом цілої ночі. Однак після такого спалаху діяльності він почувався потім кілька днів зле. Якщо ж він міг перекидатися з однієї справи на іншу, то з кожною переміною неначе відчував приплив свіжої енергії. І як ті «соньки», що можуть прокидатися за своїм внутрішнім будильником, Стар завів свій, щоб той «задзвонив» за годину.
До складу учасників наради, крім сценаристів, входили Рієнмунд, помічник продюсера, якому Стар благоволив, і Джон Брока, режисер фільму.
Зовні Брока виглядав машиністом локомотива: кремезний, спокійний, наче без нервів, рішучий без зайвих слів, з тих, хто одразу ж викликає довіру. А от в кіно він був профан: Стар вряди-годи ловив його на тому, що зі стрічки у стрічку той переносив одні й ті ж самі сцени; однією з таких був епізод з вродливою і багатою дівчиною – з тим же самим перебігом подій, у тій же послідовності. До кімнати з радісним гавкотом вбігає добра зграя собацюр і плигає навколо дівчини. Потім та сама дівчина прямує до стайні й плескає жеребця по крупу. Пояснення цьому, мабуть, годі шукати у Фрейда. Вірогідніше, в якусь невеселу хвилину юності Брока заглянув через паркан і побачив гарну дівчину з собаками та кіньми. І це назавжди закарбувалося у нього в мозку, як товарний знак шикарного життя.