Ми довго їхали вздовж пласких полів: фари вихоплювали то поодиноке дерево чи дерево з халупою під ним, а далі, доки сягало світло, лише дорога і поля, аж раптом дорога різко повернула в ліс. Навіть у темряві я відчула, як війнуло справжніми зеленими деревами… і це дуже відрізнялося від курного темно-оливкового присмаку Каліфорнії. Десь по дорозі нас спіткала зустріч з негром, який гнав перед собою трьох корів, що невдоволено мукали, коли він, ляскаючи батогом, завертав їх на узбіччя. То були справжні корови, з теплими свіжими шовковистими боками, а за ними й негр поволі виступив з пітьми, справжній негр з великими карими очима, що вп’явся в нас настільки зблизька до авта, що Вайлі не втримався й дав йому квортер.[18] Негр сказав: «Дякую-дякую» і зостався стояти, поки його корови мукали нам услід.
Мені раптом згадалися овечки, коли я їх вперше побачила – їх було сотні, і як наша машина в’їхала в отару на задвірках студії старого Лемлі.[19] Зніматися в картині вівцям не подобалося, та картина з вівцями дуже подобалася чоловікам, що сиділи з нами в машині.
– Кльово? – вигукували вони.
– Це те, що тобі треба, Діку?
– Аж дух захоплює.
І чоловік, до якого вони зверталися як Дік, стояв у повний зріст у відкритій машині, викапаний Кортес[20] чи Бальбоа,[21] що озирає безбережні баранці сірого моря. Навіть якщо я колись і знала назву тієї картини, то давно вже геть забула.
Ми їхали вже годину. Переїхали через річечку по старому гримучому залізному мосту з дерев’яним настилом. Вже кукурікали півні. Всякого разу, як ми проїжджали повз ферми, нашу путь супроводжували синьо-зелені тіні.
– Я ж казав, що скоро світає, – кинув Вайлі. – Я тут неподалік народився. Єдиний син геть зубожілих злидарів з Півдня. Сімейний дім зараз – сарай чи нужник. І було в нашому домі аж четверо слуг: батько, мати та дві сестри. До їхньої гільдії я вступати відмовився, а натомість подався до Мемфіса зробити власну кар’єру, яка зараз зайшла в глухий кут.
На цих словах його рука обійняла мене.
– Сесиліє, виходьте за мене заміж, і буде в мене свій пай у статках Брейді.
Він був настільки обеззброююче щирим, що я опустила голову йому на плече.
– До речі, чим ви займаєтесь, Силіє? Ходите до школи?
– Навчаюсь в Бенінґтоні. Перейшла на третій курс.
– О-о, тоді перепрошую. Мав би й сам здогадатися. Я ж бо не мав такого щастя навчатися в коледжі. А тут – аж третій курс! Я от листав «Есквайр»,[22] Сесиліє, так вони стверджують, що на третьому курсі навчатися вже нічому.
– Чому всі думають, що у коледжі дівчата тільки й…
– Тільки не вибачайтеся. Знання – то сила.
– А знаєте, судячи з ваших слів, ви тільки Голлівудом і живете, – сказала я. – А він відстав, і відстав на багато років.
Він удав, що ошелешений.
– Це ви до того, що дівчата на Сході не мають особистого життя?
– Та навпаки, якраз мають. І взагалі, ви дошкуляєте мені своїми питаннями. До речі, відпустіть мене.
– Не можу. Бо зайвий рух – і ми розбудимо Шварце. А в бідолахи, здається, це перший сон за тиждень, якщо не більше. Послухайте, Сесиліє, колись у мене був роман з дружиною продюсера. Навіть не роман, а так – інтрижка. Так от, коли він закінчився, вона мені сказала тоном, який не терпить заперечень, і сказала от що: «Навіть і не думай хоч кому-небудь обмовитися словом, інакше я зроблю так, що тебе викинуть з Голлівуду, так що й дорогу сюди забудеш. Мій чоловік має тут більшу вагу, ніж ти».
Його відвертість мені знову сподобалась. Незабаром таксі завернуло на довгу алею із запаморочливим запахом живоплоту та нарцисів і зупинилося біля великого, сірого в світанкових сутінках громаддя особняка Ендрю Джексона. Водій обернувся, щоб щось нам пояснити, та Вайлі цикнув на нього, показавши на Шварце, і ми навшпиньки вилізли з авта.
– Зараз всередину не потрапити, – люб’язно пояснив таксист.
Ми з Вайлі вийшли та сіли під широкими колонами.
– А цей Шварце? – запитала я. – Він хто?
– Та ну його, цього Шварце. Колись очолював якесь кінооб’єднання. Чи то колишній «Ферст Нешнл», чи то «Парамаунт», а може, й «Юнайтед Артистс». Та зараз він на бобах. Хоча, він такий, що викараскається. Зворотного шляху до Голлівуду нема тільки пропащим наркоманам та п’яницям.
– Бачу, ви не високої думки про Голлівуд, – припустила я.
– Та ні, чому ж! Та хіба про це треба теревенити на світанку на сходах дому Ендрю Джексона?
– А мені Голлівуд подобається, – наполягала я.
– А як же інакше! Це – як золота рудня посеред казкового краю лотосів.[23] А хто це сказав? Ах, так, я. Для битого жака кращого місця не знайти. Але я ж то приїхав до Голлівуду з Саванни, що в Джорджії. Першого ж дня там я потрапив на звану вечірку в садку. Господар потис мені руку і відійшов собі геть. А там було все, як і має бути: басейн, зелений мох по два долари за дюйм, гарненькі киці з веселощами та напоями… І ніхто до мене жодним словом… Жодна душа. Я намагався перекинутись хоч словом з півдюжиною гостей, та всі вони – ані пари з вуст. Так тривало годину-дві, а тоді я скочив з місця, де сидів, і припустив підтюпцем, неначе навіжений. Я не відчував себе особистістю, яка має власне ім’я, аж доки не добіг до готелю, де клерк вручив мені листа. Листа на моє ім’я.
Природно, що я ніколи не мала такого досвіду, та згадуючи вечірки, на які мене запрошували, я припустила, що таке цілком могло статися. Що ж, чужаків у Голлівуді з розпростертими обіймами не зустрічають, хіба що на ньому написано, що він камінь за пазухою тримає не про вас. І це безперечно. І що на вашу голову той камінь не впаде. Іншими словами, якщо вони не знаменитості. Та й ті завжди були насторожі.
– Слід бути вище цього, – сказала я не без пафосу. – Коли люди хлопають дверима перед вашим носом, то не з того, що вони такі брутальні, і не тому, що завинили саме ви, а тому, що двері вони захлопують перед тими, з ким зустрічалися раніше.
– Ти диви, таке гарне дівчисько – і каже такі розумні речі.
Почало займатися на світ, і Вайлі тепер міг більш-менш мене розгледіти: худорлява, та й з лиця нічого, за модою слідкує, хіба що мізки – як у немовляти, що тільки-но сукає ніжками в утробі. Втім, інколи хотілось би знати, як я виглядала насправді п’ять років тому, тоді на світанні… либонь, скуйовджена, бліднувата, як на мій теперішній погляд, але ще в тому юному віці, коли в тобі живе ілюзія, що всі пригоди закінчуються добре. Ось тільки треба прийняти душ і перевдягнутися.
Вайлі дивився на мене зі справжнім захопленням, і це мені лестило, аж раптом з’ясувалося, що ми не одні. Наше ідилічне усамітнення порушив містер Шварце, який забрів до нас з повинною головою.
– Закуняв от… і вдарився об велику металеву ручку, – сказав він, торкаючись пальцями куточка ока.
Вайлі підхопився.
– І дуже вчасно, містере Шварце. Екскурсія саме починається. Родове гніздо Старого гікорі,[24] десятого американського президента, переможця при Новому Орлеані, ліквідатора Національного банку та винахідника «системи поділу політичної здобичі».[25]
Шварце поглянув на мене, наче прокурор на журі присяжних.
– Ось вам, дивіться: письменник, сценарист! Знає все і водночас нічого.
– Як це? – вибухнув обурено Вайлі.
Так я почала здогадуватися, що він, здається, письменник. І хоча проти письменників я нічого не маю, бо в них хоч що спитай – вони завжди знайдуть відповідь, все ж Вайлі дещо втратив у моїх очах. Бо як на мене, письменники – то не зовсім люди, у тому сенсі, що не зовсім повноцінні люди. А якщо навіть то визнаний письменник, то це не одна людина, а купа різних, які з усіх потуг пнуться зійтися в одну. Це як з акторами: ті силкуються не дивитися на себе в дзеркало і навіть не помічають, до чого жалюгідно-кумедні. Відхилиться воно від дзеркала, а само розглядає своє відображення, віддзеркалене в канделябрах.
– Хіба ж письменники не такі, Селіє? – наполягав Шварце. – Я – не письменник, мені бракує слів. Та знаю одне – це щира правда.