– У літаку я слухаюся тільки пілота.
Я відразу ж розпізнала той різновид блазнювання, яким вирізняється Голлівуд, у відношеннях між тими, хто при владі, та їх оточенням.
– Тихіше, – утихомирила його стюардеса. – Пасажири сплять!
Я помітила, що інший чоловік, сусід Вайлі, середнього віку єврей, також був на ногах і з безсоромністю корисливого інтересу уп’явся поглядом услід тому чоловіку, який щойно прослизнув мимо. Чи краще сказати, в спину тому, хто, не обертаючись, помахав рукою, буцімто на прощання, і зник з моїх очей.
– Він що? Другий пілот? – запитала я у стюардеси.
Вона вже розстібала наш пасок, збираючись полишити мене на Вайлі Вайта.
– Е, ні! Це – містер Сміт. У нього окрема кабіна, вона називається «весільна», от тільки він займає її один. Що ж до другого пілота – то він завжди ходить у формі. – Вона звелася на ноги. – Піду з’ясую, чи нас посадять в Нешвіллі.
– Чого це раптом? – приголомшено спитав Вайлі.
– У долині Міссісіпі – гроза.
– І що ж – нам тут всю ніч кукукати?
– А це вже як погода підкаже.
Підказала раптова повітряна яма. Вайлі Вайта жбурнуло на сидіння напроти мене, стюардесу як вітром здуло у напрямку кабіни пілота, а єврея – посадило на місце. Після того, як без вшанування будь-якого слуху залунали вигуки незадоволення, які мали б виразити поточні почуття шанувальників авіаційних перельотів, всі, врешті-решт, перевели дух. Прийшла черга познайомитися:
– Міс Брейді – містер Шварце, – відрекомендував Вайлі Вайт. – Він, як і я, добрий приятель вашого батька.
Містер Шварце із великим завзяттям закивав головою, та так, що я майже почула: «Щира правда. Бог тому свідок! Щира правда!».
Не знаю, чи казав він коли-небудь ці слова вголос, та цілком міг, але зараз, і без всяких слів, було зрозуміло, що з ним щось трапилося. Дивитися на нього було все одно, що стрінути давнього друга, який щойно вийшов з кулачної бійки чи вижив у автомобільній аварії. І те, що йому непереливки, кидається просто у вічі. Витріщаєшся на нього, випитуєш: «Що ж трапилось?» А він крізь щербаті зуби та розквашені губи щось таке шамкає, а що шамкає – не розбереш, бо він, бач, і розказати не в змозі.
Втім, жодних тілесних ушкоджень містер Шварце не мав; його, так би мовити, видатний перський ніс та мигдалеподібний розріз очей були безпомилковим свідченням його походження, так само як і кирпатий ніс та вроджене почервоніння навколо ніздрів указували на ірландське коріння мого батька.
– Нешвілл! – скрикнув Вайлі Вайт. – Виходить, нам випадає ніч у готелі. І в Лос-Анджелес ми не потрапимо до завтрашнього вечора, і це ще у найкращому випадку. Господи! Знову Нешвілл – я ж у ньому народився!
– Гадаю, ви б мали радіти – знову побачити його.
– Нізащо! Добрих п’ятнадцять років я, як міг, оминав це місце. І сподіваюсь, що більше не побачу.
Та побачити все ж довелось… бо літак, поза всяким сумнівом, почав знижатися, опускаючись усе нижче й нижче, неначе Аліса у кролячу нірку.[11] Склавши долоню човником, я припала до ілюмінатора: далеко внизу зліва розмитими вогниками проступало місто. Напис «Пристебнути паски» та «Не палити» на зеленому тлі світився ще з того часу, як ми влетіли в грозу.
– Ти чув, що вона сказала? – зненацька вихопилося у містера Шварце, так що чути було через прохід.
– Ти чув – що? – спитав Вайлі.
– Чув, як він назвався, – пояснив Шварце, – містер Сміт!
– Ну то й що? – перепитав Вайлі.
– А нічого, – роздратовано відрубав Шварце. – Просто подумав, це – смішно. Сміт.[12] – Ніколи не чула сміху безрадіснішого за цей. – Сміт!
Гадаю, що нічого подібного аеропортам у країні не було з часів поштових станцій, де зупинялися диліжанси… настільки ж розміщені на відлюдді, наскільки ж невідрадні й тихі. Будівлі залізничних станцій з червоної цегли, що зараз виглядають старовинними, зводилися вже в самих містечках, назви яких вони й несли на своїх вивісках, та на цих полустанках люди не сходили, якщо, звісно, не жили в цій глушині. А ось аеропорти – ті наштовхують на історичні порівняння з оазами на великих торговельних шляхах. Вид авіапасажирів, які неквапливо по одному чи по двоє простують до опівнічного аеропорту, щоночі збирає невелику юрбу, яка не розходиться аж до другої години. Місцева молодь видивляється на літаки, а старші прискіпливо обмацують очима пасажирів. Ми, пасажири з трансконтинентальних рейсів, були для них багатіями з узбережжя, котрі буденно спускаються із захмарних небес посеред провінційної Америки. А коли на голови місцевих падала кінозірка, то для них це була вже неабияка подія. Та бувало це вкрай рідко. Мені ж палко хотілося, щоб ми виглядали цікавіше, ніж виглядали насправді, скажімо, так, як я – на кінопрем’єрах, коли шанувальники дивляться на тебе із зневажливим докором, бо ти – не зірка.
Опинившись на землі, ми з Вайлі несподівано відчули себе приятелями, адже він простягнув мені руку підтримки, коли я сходила трапом. Після цього він вирішив взяти мене під своє крило… проти чого я заперечувати не стала. Ну а коли ми ввійшли в будівлю аеропорту, стало ясно, раз уже нас «викинуло на берег», то викинуло на берег разом. (Це було не так, як того разу в фермерському будиночку в ново-англійському стилі неподалік від Бенінґтона, коли у мене відбили хлопця. Він тоді сів до рояля разом з дівчиною на ім’я Рейні, і я під кінець усвідомила, що я «третя зайва». По радіо саме передавали «Циліндр»[13] та «Щока до щоки»[14] у виконанні оркестру Ґая Ломбарда,[15] і вона награвала йому ці мелодії. Клавіші опускалися негучно, наче падолист; показуючи йому акорд з діезом, вона, наче ненароком, накрила його пальці своїми. Я тоді була ще першокурсницею.)
Коли ми заходили до аеропорту, містер Шварце був поруч з нами, та був, так би мовити, як уві сні. Поки ми намагалися з’ясувати, що й до чого у чергового по аеропорту, він увесь час озирався на двері, що вели до льотного поля, ніби побоювався, що літак злетить без нього. Потім я відлучилася на декілька хвилин, а коли повернулася, то зрозуміла, що без мене щось трапилось. Зараз Вайт і Шварце стояли лицем до лиця, майже впритул. При цьому Вайт щось казав, а Шварце виглядав так, ніби здоровенна вантажівка, здаючи назад, наїхала на нього, тільки вдвічі гірше. У бік льотного поля він більше не дивився. Ненароком я почула завершення фрази:
– Я ж казав тобі стулити пельку. Тож так тобі й треба…
– Я ж тільки…
Побачивши мене, Шварце обірвав себе на півслові і спитав лише, які новини. Було вже пів на третю ночі.
– Небагато, – зауважив Вайлі Вайт. – У найближчі три години нічого обнадійливого не обіцяють, тому деякі слабаки збираються до готелю. Натомість я пропоную звозити вас до Ермітажу,[16] будинку Ендрю Джексона.
– І як же ми його побачимо в темряві? – в’їдливо поцікавився Шварце.
– До біса. Схід сонця – за дві години.
– Їдьте вдвох, – відрізав Шварце.
– Гаразд. А ти ще встигнеш на автобус до готелю. До речі, «він» теж їде. – У голосі Вайлі чулася насмішка. – Може, так буде й краще.
– Ні. Я їду з вами, – похапливо передумав Шварце.
У раптовій темряві поруч з аеропортом ми спіймали таксі, і Шварце, здавалось, навіть піднісся духом. Він підбадьорливо поплескав мене по колінку.
– Маю їхати, – мовив. – Вам просто потрібен шаперон.[17] Давним-давно, коли я був при великих грошах, то була в мене донька… Не донька, а просто красуня…
Він сказав це так, неначе вона була нерухомим майном, яким довелося поступитися кредиторам.
– Нічого. В тебе ще буде, – запевнив його Вайлі. – Ти все ще повернеш. Колесо фортуни ще обернеться назад і занесе тебе туди, де зараз перебуває батько Сесилії. Правда, Сесиліє?
– Де цей ваш «Ермітаж»? – після тривалої паузи спитав Шварце. – На тому кінці шляху, що веде в нікуди? Це ви, щоб не встигнути на літак?
– Забудь про літак, – відповів Вайлі. – Треба було прихопити для тебе стюардесу. От тільки не кажи, що вона тобі не сподобалась. Як на мене, та ще краля.