– Це швидше належить до галузі метафізики, – сказав слуга Божий нудьгуюче. – Певна річ, у цьому випадку він цілив у Ґвінна. Але річ у тім, що судді там не було, отже, вистрелити в нього вбивця ніяк не міг. Він був у передпокої сам.
Священик замовк на мить, потім він продовжив незворушно:
– Ось у мене перед очима дзеркало, те саме, що висіло тоді в кутку, ще цілісіньке, а над ним – довголиста пальма. Навколо напівтемрява, в дзеркалі відображаються сірі, одноманітні стіни, і цілком може здатися, що там коридор. І ще може привидітися, ніби людина, відбита в дзеркалі, виходить із внутрішніх кімнат. Цілком може також примаритися, ніби це – господар будинку, якщо тільки відображення мало з ним хоча б найвіддаленішу схожість.
– Зачекайте! – закрив собі рота Беґшоу. – Я, здається, починаю…
– Ви починаєте все розуміти й самі, – погодився патер Браун. – Ви починаєте тямити, чому всі підозрювані в цьому вбивстві апріорі невинні. Жоден із них за жодних обставин не міг прийняти своє відображення за Ґвіннове. Орм одразу впізнав би свою шапку жовтого волосся, яку ніяк не сплутаєш з лисиною. Флуд побачив би руду шевелюру, а Ґрін – червону жилетку. До того ж усі троє низького зросту й одягнені скромно, а тому жоден із них не вважав би своє відображення за високого, худорлявого, літнього пана у фраку. Тут треба шукати когось іншого, такого ж високого та худорлявого. Тому я й сказав, що мені відома зовнішність убивці.
– І що ж ви хочете цим довести? – спитав Беґшоу, пильно дивлячись на нього.
Священик уривчасто, хриплувато реготнув, що різко відрізнялося від його звичного м’якого голосу.
– Я хочу довести, що ваше припущення сміховинне і просто немислиме, – відповідав він.
– Що ви маєте на увазі?
– Я маю намір збудувати захист обвинуваченого, – сказав патер Браун, – на тому факті, що прокурор лисий.
– Боже милий! – тихо промовив нишпорка і встав, озираючись на всі боки.
А священик поновив свою промову незворушним тоном:
– Ви простежили дії багатьох людей, причетних до цієї справи. Ви, поліціянти, дуже пильно цікавилися вчинками поета, лакея та журналіста з Ірландії. Але ви зовсім забули про вчинки жертви. Тим часом його лакей був щиро здивований, коли дізнався, що господар повернувся настільки несподівано. Адже суддя поїхав на врочистий обід, який не міг швидко скінчитися, бо там були присутні всі світила юриспруденції, а Ґвінн раптово повернувся звідтіля додому. Він аж ніяк не занедужав, бо не просив викликати лікаря. Можна бути абсолютно впевненим, що він посварився там із кимось із тих видатних юристів. Серед цих правників нам і варто було б передусім шукати його ворога. Отже, суддя хутко повернувся додому і подався у власний флігель, де зберігав всі свої особисті папери, що стосувалися тієї державної зради. Але дуже відомий юрист, котрий знав, що в цих паперах містяться якісь докази проти нього, здогадався слідувати за суддею, котрий мав намір його викрити. Він також був у фраку, тільки у нього в кишені вже лежав револьвер. Ось і вся сумна історія: ніхто навіть не запідозрив би істини, якби не було розбите дзеркало.
Якусь мить він задумливо вдивлявся в далечінь, а потім зробив висновок:
– Дивна це штука – дзеркало: рама, як у звичайної картини, а тим часом у ній можна побачити сотні інших різноманітних картин, причому дуже живих і таких, що миттєво зникають навіки. Саме так, було щось дивне в цьому дзеркалі, що висіло наприкінці коридора з сірими стінами, під зеленою пальмою. Можна сказати, це було чарівне свічадо, адже у нього – зовсім особлива доля, бо відображення, які в ньому з’являлися, пережили їх і витали десь у повітрі серед сутінків, які заповнювали будинок, немов примари, або, принаймні, залишилися, ніби якась така собі абстрактна схема, немов основа для доказів. Врешті-решт, ми могли б, ніби позірно вдаючись до заклинань, викликати з небуття те, що побачив сер Артур Трейверз. До речі, в словах, які ви сказали про нього, була й певна частка істини.
– Приємно це чути, – відгукнувся Беґшоу дещо похмуро, але доброзичливо. – Що саме я сказав?
– Ви сказали, – пояснив священик, – що у сера Артура, ймовірно, є вагомі причини спробувати відправити Орма на шибеницю.
Через тиждень священик знову зустрівся з нишпоркою і дізнався, що відповідна установа вже почала нове дізнання, але воно було перервано сенсаційною подією.
– Сер Артур Трейверз… – почав патер Браун.
– Сер Артур Трейверз мертвий, – коротко сказав Беґшоу.
– Он як! – виголосив священик тремтячим голосом. – Отже, він…
– Авжеж, – підтвердив Беґшоу, – він знову вистрелив у того ж чоловіка, тільки вже не відбитого в дзеркалі.
Три знаряддя смерті
За характером своєї діяльності та за переконаннями патер Браун краще за інших знав, що будь-яку людину найбільше вшановують, коли та вже мертва. Але навіть він був вражений, коли на світанку його підняли з ліжка і повідомили, що сера Аарона Армстронґа вбили. Було щось безглузде і ганебне в злочині, скоєному проти такої чарівної та славетної особи. Адже сер Аарон був чарівний до смішного, а слава його стала майже легендарною. Новина справила таке враження, ніби раптом Сонячний Джим повісився, або пан Піквік помер у Генвеллі.[2] Хоча й сер Аарон був філантропом, отже, стикався з темними сторонами суспільства, він пишався тим, що контактує з ними в дусі найщирішого добра, яке тільки можливе. Його промови на політичні та суспільні теми були каскадом жартів і гомеричного реготу. Його здоров’я було квітучим, його моральність ґрунтувалася на невичерпному оптимізмі. Згадуючи проблему пияцтва (це була улюблена його тема), він виявляв нев’янучу і навіть дещо одноманітну веселість, настільки часто притаманну людині, котра навіть не торгається і не відчуває ні найменшого потягу хильнути.
Відому історію його навернення в непитущі постійно згадували з усіх пуританських трибун і кафедр, розповідаючи, як він ще в ранньому дитинстві був відлучений від шотландського богослов’я пристрастю до шотландського віскі, як він вознісся понад цим і став (як він сам скромно казав) тим, ким він є. Правда, дивлячись на його пишну сиву бороду, обличчя херувима й окуляри, що виблискують на незліченних обідах і засіданнях, де він незмінно був присутній, важко було повірити, що він міг колись бути чимось настільки нудотним, як у міру випиваюча людина або ревний кальвініст. Одразу ж відчувалося, що це найсерйозніший веселун із усіх представників роду людського.
Він жив у тихому передмісті Гемстед, у гарному будиночку, високому, але дуже тісному, на вигляд схожому на вежу, цілком сучасну і нічим не примітну. Найвужча з усіх вузьких стін цієї оселі виходила прямо на крутий, порослий дерном залізничний насип і здригалася щоразу, коли повз прошмигали потяги. Сер Аарон Армстронґ, як у запалі запевняв він сам, був чоловіком, зовсім позбавленим нервів. Але якщо минаючий потяг часто мотлошив будинок, то цього ранку все було навпаки, – будинок заподіяв лиха потягу.
Локомотив уповільнив ходу і зупинився в тому місці, де ріг будинку зависав над крутим трав’янистим схилом. Зупинити цю найбездушнішу з мертвих машин вдається далеко не відразу. Нежива душа, колишня причина зупинки, діяла напрочуд стрімко. Один чоловік, одягнений у все чорне, аж до (як запам’ятали очевидці) такої дрібниці, як зловісні чорні рукавички, виринув немов з-під землі біля краю залізничного полотна і замахав чорними руками, немов якийсь моторошний млин. Самі по собі такі дії навряд чи змогли б зупинити потяг навіть на малій ході. Але при цьому чоловік зойкнув так, що згодом це описували як щось зовсім дике та нелюдське. Волання це було з тих звуків, які ледь виразні, навіть якщо вони чутні цілком чітко. В цьому випадку почулося лиш одне слово: «Вбивство!»