– Боюся, що це ніяк не могло зашкодити йому метати громи та блискавки, – заперечив Беґшоу. – Чи мислимо побудувати захист на тому факті, що обвинувач лисий, чи не так?
– Не зовсім так, – із гумором відгукнувся патер Браун. – Правду кажучи, я думав про те, як, по суті, мало люди одного кола знають про людей, котрі належать до зовсім іншого кола. Припустімо, я опинився б серед людей, котрі нічого не чули про Англію. Припустімо, я розповів би їм, що в моїй батьківщині живе чоловік, котрий навіть під страхом смерті не задасть жодного запитання, доки не начепить на голову купу з кінського волосся з дрібними косичками на потилиці та сивуватими кучериками по боках, як у літньої бабеги вікторіанських часів. Вони вважали б це безглуздою примхою. Але ж прокурор аж ніяк не схильний до примх, він усього лиш прихильний до світських умовностей. Але ті люди вважали б це примхою, оскільки жодного поняття не мають про англійських юристів і взагалі не знають навіть, що таке юрист. Ну, а юрист, насамперед, не знає, що таке поет. Він не тямить, що примха одного поета зовсім не видається іншим поетам примхою. Йому здається безглуздим, що Орм походжав по дивовижно гарному саду дві години, віддаючись цілковитому неробству. Рани Божі! Та поет прийме як належне, якщо дізнається, що хтось вештався по цьому саду навіть десять годин поспіль, пишучи вірш. Навіть захисник Орма нічогісінько тут не допетрав. Йому і на гадку не спало поставити обвинуваченому запитання, яке напрошується саме по собі.
– Що ж це за запитання? – зацікавився Беґшоу.
– Треба було спитати, який вірш він складав тієї ночі, – відповів патер Браун, втрачаючи терпець, – який саме рядок йому не вдавався, який епітет шукав, якої досконалості прагнув досягти. Якщо б у суді були люди освічені, здатні збагнути, що таке література, вони втямили б без зусиль, що Орм займався справжньою роботою. Фабриканта ви неодмінно спитали б, як ідуть справи у нього на фабриці. Але нікого не цікавлять, як створюються вірші. Складати вірші – це байдикувати.
– Це все дуже добре, – сказав нишпорка, – але навіщо ж тоді він ховався? Навіщо заліз гвинтовими сходами нагору і стирчав там, адже драбина ця нікуди не вела!
– Та тому, що вона нікуди й не вела! – розхвилювався патер Браун. – Якщо побачити галерею, що веде в опівнічну темряву, можна збагнути, що творчу душу потягне туди, як малу дитину.
Він замовк і стояв, моргаючи, в цілковитому мовчанні, а потім сказав перепрошуючи:
– Прошу мене вибачити, хоча мені здається дивним, що ніхто з присутніх не взяв до уваги настільки прості обставини справи. А була ще одна важлива обставина. Хіба ви не знаєте, що поет, як і художник, знаходить один-єдиний ракурс. Будь-яке дерево, або скажімо, корова, що пасеться, або хмарка, що пропливає над головою, у певному сенсі наповнені глибоким змістом, так само, як літери складають слово, тільки лише якщо їх поставити в строго визначеному порядку. Так ось, лише з тієї високої галереї можна було побачити сад у потрібному ракурсі. Вигляд, що відкривався звідти, так само неможливо уявити, як четвертий вимір. Це було щось на зразок чаклунської перспективи, на кшталт погляду на небо згори вниз, коли зірки немов ростуть на деревах, а ставок світиться, як місяць, що впав на землю, як у чарівній казці – з тих, що розповідають дітям перед сном. Орм міг би споглядати все це безконечно. Якщо ви скажете йому, що шлях цей нікуди не веде, поет відповів би, що він уже привів його на край світу. Тож невже ви вважаєте, що він міг би розповісти таке, коли давав свідчення? І якби навіть у нього язик повернувся таке вимовити, що сказали б на це ви самі? Ось ви міркуєте, що людину мають судити рівні йому. Тоді чому серед присяжних не було поетів?
– Ви кажете так, ніби ви самі поет, – сказав Беґшоу.
– Дякувати Всевишньому, це не так, – відповів патер Браун. – Дяка Господу, що священик набагато милосердніший за поета. Отець небесний дуже милосердний, знаючи, яке презирство відчуває цей поет до всіх вас. Краще вже кинутися в Ніаґарський водоспад.
– Можливо, ви глибше за мене знаєте таку творчу душу, – сказав Беґшоу після тривалої мовчанки. – Але врешті-решт моя відповідь – дуже проста. Ви здатні лише стверджувати, що він міг би вчинити те, що зробив, і при цьому не скоїти злочин. Але рівною мірою можна прийняти за істину, що він, однак, злочин таки скоїв. І дозвольте спитати, хто, крім нього, міг скоїти цей злочин?
– А ви не підозрюєте лакея Ґріна? – спитав патер Браун задумливо. – Адже він дав дуже плутані свідчення.
– Он як, – перебив його Беґшоу. – То ви думаєте, що злочин скоїв Ґрін, після всього.
– Я щиро переконаний, що це був не він, – заперечив священик. – Я тільки спитав вашу думку щодо цієї дивної події. Адже відлучався він із дріб’язкової причини, просто захотів випити, або пішов на побачення, або щось таке інше. Але вийшов він у хвіртку, а назад переліз через садову огорожу. Іншими словами, це означає, що браму він залишив відчиненою, а коли повернувся, вона вже була замкнена. Чому? Та тому, що хтось уже вийшов через неї.
– Вбивця, – невпевнено пробурмотів детектив. – Ви знаєте, хто він?
– Я знаю, як він виглядає, – відповів патер Браун незворушно. – Тільки це одне я і знаю, мабуть. Він, так би мовити, у мене на очах входить через парадні двері при світлі лампи, що тьмяно світиться в передпокої. Бачу як він одягнений, бачу навіть риси його обличчя!
– А це ще що таке?
– Він дуже схожий на сера Гамфрі Ґвінна, – пояснив священик.
– Що, до дідька, ви маєте на увазі? – здивувався Беґшоу. – Адже я бачив, як Ґвінн лежав мертвий, опустивши голову в ставок.
– Саме так, – погодився патер Браун.
Помовчавши, він продовжив неквапливо:
– Повернімося до вашої чудової гіпотези, хоча я особисто не зовсім із вами згоден. Ви вважаєте, що вбивця увійшов через вхідні двері, застав суддю в передпокої, затіяв бійку і розбив дзеркало, після чого суддя втік у сад, де його пристрелили. Однак, мені все це не здається правдивим. Припустімо, що суддя і справді задкував через коридор, але все одно він міг обрати один із двох шляхів до відступу: міг податися в сад, або у внутрішні кімнати. Найімовірніше, він обрав би шлях, який веде всередину будинку? Адже там, у кабінеті, лежав заряджений пістолет, там же у нього і телефонний апарат є. Та й лакей його був там, або мав бути. І навіть до сусідів він був ближче. То чому відчинив двері в сад, втрачаючи коштовні секунди, і вибіг у задню частину, де йому не було від кого чекати допомоги?
– Нам точно відомо, що він вийшов у сад, – нерішуче промовив його співрозмовник. – Це точно, бо там його знайшли.
– Ні, він не виходив з будинку, бо його там не було, – заперечив патер Браун. – Маю на увазі ніч вбивства. Він був тоді у флігелі. Це вже я, немов астролог, прочитав у темряві по зірках, так, по тих червоних і золотих зірочках, що мерехтіли в садочку. Адже розподільчий щит міститься у флігелі: лампочки не світилися б, якби сер Гамфрі був деінде. Потім він намагався викликати телефоном поліцію, а вбивця застрелив його за ставком.
– А як же тоді розбитий горщик із квітами, перекинута пальма, і друзки свічада? – галаснув Беґшоу. – Та ви ж самі все це виявили! Ви самі сказали, що в передпокої була жорстока сутичка.
Священик збентежено моргнув.
– Та невже? – виголосив він ледь чутно. – Ніяк не може бути, щоб я таке сказав. У будь-якому разі, у мене і в думках такого не було. Наскільки пригадую, я сказав тільки, що в передпокої щось сталося. І там справді щось сталося, але це була не сутичка.
– Чому ж розбите дзеркало? – різко спитав Беґшоу.
– Тому, що в нього влучила куля, – переконливо пояснив патер Браун. – Кулю цю випустив злочинець. А пальму, ймовірно, перекинули свічада, що розлетілися на друзки.
– Гаразд, і куди ще міг він стріляти, якщо не у Ґвінна? – поцікавився слідчий.