Сіруваті проблиски світанку вже мерехтіли посеред темряви, немов відблиски якогось похмурого, тьмяного сходу, а передпокій слабо освітлювала одна-єдина лампа під абажуром, також вельми старомодним, яка стояла на полиці в дальньому кутку. При неправильному її світлі Беґшоу побачив той цілковитий розгром, про який згадував священик. Висока пальма з довгим віялоподібним листям була перекинута, від горщика з темно-червоної глини залишилися одні черепки. Черепки ці всіяли килим упереміш зі слабо поблискуючими уламками розбитого дзеркала, а порожня рама так і залишилася висіти тут-таки, на стіні. Перпендикулярно до цієї стіни, від бічних дверей, в які вони увійшли, тягнувся в глиб будинку широкий коридор. У далекому його кінці виднівся телефон, по якому лакей і викликав сюди священика. Ще далі крізь відчинені двері виднілися тісно зімкнуті ряди грубезних книжок у шкіряних палітурках, і ясно було, що двері ці ведуть до кабінету судді.
Беґшоу стояв, дивлячись собі під ноги, на глиняні черепки, змішані з уламками дзеркального скла.
– Маєте цілковиту слушність, – сказав він священику. – Тут була справжня сутичка. Так виглядає – сутичка між Ґвінном і його вбивцею.
– Мені справді здається, – скромно зауважив священик, – що тут можна говорити про якусь подію.
– Атож, подія справді мала місце, й ясно, яке саме, – підтвердив поліціянт. – Убивця увійшов через парадні двері і застав Ґвінна вдома. Ймовірно, сам Ґвінн його і впустив, зав’язалася смертельна боротьба, і, мабуть, був зроблений випадковий постріл, який ущент розніс свічадо, хоча його могли розбити й ударом ноги або якось іще. Ґвінну вдалося вирватися, і він кинувся в сад, де переслідувач наздогнав його біля ставка і пристрелив. Вважаю, що картина злочину вже відновлена, але, звичайно, мені необхідно ретельно оглянути всі інші кімнати.
В інших кімнатах не вдалося, однак, виявити нічого цікавого, хоча Беґшоу багатозначно вказав на заряджений автоматичний пістолет, який він знайшов у бібліотеці, обмацуючи шухляди письмового столу.
– Схоже, що суддя очікував замаху, – сказав нишпорка, – але дивно, що він не взяв з собою зброю, коли вийшов до дверей.
Нарешті вони повернулися в передпокій і попрямували до парадних дверей, причому патер Браун неуважно ковзав поглядом навколо себе. Два коридори, обклеєні однаковими вицвілими шпалерами з непоказним сірим малюнком, немов підкреслювали пишність запорошених і брудних дрібничок вікторіанських часів, а також позеленілої від часу старовинної бронзової лампи і тьмяної позолоченої рами, в яку було вставлене розбите дзеркало.
– Є така прикмета, що розбите дзеркало віщує нещастя, – сказав він. – Але тут весь будинок – немов передвістя біди. Дивно, що навіть меблі…
– Як дивно, – перебив його Беґшоу. – Я гадав, що парадні двері замкнені, а вони тільки на клямці.
Йому ніхто не відповів – всі вийшли за двері й опинилися в іншому саду, перед будинком. Сад цей був трохи менший і простіший, тут рябіли квіти, а в одному кінці зростав кумедно підстрижений чагарник із круглою аркою, схожою на зелену печеру, куди вели напівзруйновані сходинки.
Патер Браун підійшов до арки і зазирнув усередину. Потім він раптово зник із поля зору, а через кілька секунд присутні почули у себе над головами його голос, спокійний і рівний, наче він розмовляв із кимось на верхівці дерева. Поліціянт попрямував слідом за ним і виявив, що приховані сходи підіймалися до якоїсь подоби зношеного містка, який висів над темним і пустельним куточком цього саду. Місток огинав будинок, і звідти відкривався вигляд на кольорові вогники, що мерехтіли як угорі, так і внизу. Можливо, цей місток був виплодом якоїсь дивовижної фантазії архітектора, котрому заманулося побудувати над галявиною щось на зразок аркади з галереєю із самої гори. Беґшоу подумав, що в цьому глухому закутку дуже цікаво було б застати людину такої ранньої години, перед світанком, але не став витрачати свій час на якісь подальші роздуми. Він розглядав чоловіка, котрого вони зі священиком тут знайшли.
Цей жевжик стояв до них спиною, низькорослий, в сірому костюмі, й єдине, що виділялося в його зовнішності, була густа шевелюра, яскраво-жовта, як головка величезного квітучого жовтцю. Вона справді виділялася, немов якийсь гігантський німб, і, коли він повільно і похмуро повернувся до них обличчям, ця подібність справила якесь надто химерне та несподіване враження. Такий німб міг би оточувати подовжене, лагідне, як у янгола, обличчя, але у цього чолов’яги обличчя було злісне та зморшкувате, з потужними щелепами і коротким носом, які бувають лише у боксерів після перелому.
– Наскільки я розумію, це пан Орм, знаменитий поет, – сказав патер Браун незворушно, наче представляв їх один одному в світській вітальні.
– Ким би він не був, – сказав Беґшоу, – я змушений потурбувати його і запросити вниз, де йому доведеться відповісти на кілька запитань.
Пан Озрік Орм, поет, не став самореалізовуватися, коли справа дійшла до відповідей на запитання. Там, у кутку старого саду, рано-вранці, коли сірі сутінки обволікали густі кущі, які приховували вхід на напізавалену галерею, і пізніше, за найрозмаїтіших обставин і на різних стадіях офіційного слідства, яке набувало все серйозніших обертів, обвинувачений заперечував рішуче все, стверджуючи, що він лише мав намір зайти до сера Гамфрі Ґвінна, але це йому не вдалося, тому що скільки б він ні дзвонив у двері, ніхто не відгукнувся на його сигнали. Коли йому вказали на те, що двері, власне, не були замкнені, той глузливо хмикнув. Коли йому натякнули, що час для таких відвідин був обраний напрочуд пізній, він презирливо пирхнув. Ця скупа інформація, яку вдалося з нього витягнути, звучала вкрай туманно або тому, що він справді майже не вмів розмовляти англійською, або ж тому, що він спритно прикидався, ніби вкрай погано знає цю мову. Переконання його мали нігілістичний і руйнівний характер, і таку ж спрямованість вбачали в його віршах ті читачі, котрі здатні були їх збагнути, уявлялося цілком імовірним, що справи, які він мав із суддею, так само, як і сварка між ним і згаданим законником, були пов’язані з анархічними ідеями. Кожен знав, що Ґвінна переслідувала нав’язлива ідея, – йому з недавнього часу всюди ввижалися більшовицькі шпигуни, як колись ввижалися німецькі. І все ж один збіг, помічений майже відразу ж після затримання його сусіди, зміцнив у Беґшоу думку, що до справи краще поставитися серйозно. Коли вони вийшли через ворота на вулицю, їм випадково попався назустріч інший сусіда вбитого судді, гендляр сигарами Баллер, котрого неважко було впізнати через смагляве сварливе обличчя і незмінну орхідею в петлиці – він був відомим знавцем у царині вирощування цих квітів. На загальний подив, він вітав поета, також свого сусіду, наче нічого не трапилося, немов попередньо очікував його тут зустріти.
– Привіт, а ось і я! – оголосив він. – Вочевидь, ваша розмова зі старим Ґвінном добряче затягнулася?
– Пане професоре, Гамфрі Ґвінн мертвий, – сказав Беґшоу. – Я веду слідство і змушений попросити у вас пояснення.
Баллер застиг на місці, немов скам’янів, мабуть, був здивований до глибини душі. Кінчик його розкуреної сигари то спалахував, то тьмянів, але смагляве обличчя ховалося в тіні. Нарешті він озвався, різко змінивши тон.
– Я хотів тільки сказати, – вичавив він із себе, – що дві години тому, коли я йшов повз, пан Орм входив ось у ці ворота, ймовірно, маючи намір побачитися з сером Гамфрі.
– Але він стверджує, що так і не побачився з ним, – зауважив Беґшоу. – Навіть у будинок не заходив.