– Андергілле, зробіть милість, – сказав поліціянт, – біжіть до ставка й подивіться, що там і як. Ну, а ви хто такий? – спитав він, різко зупиняючись – Ім’я, прізвище?
– Майкл Флуд, – відповів незнайомець викличним тоном. Він був маленький, миршавий, з непомірно довгим гачкуватим носом на вузькому та сухому, немов пергаментному обличчі, блідість якого була особливо помітна, відтіняючою вогняно-рудою шевелюрою. – Я тут, маю запевнити, ні до чого. Коли я прийшов, він уже лежав мертвий, і мені стало страшно. Я з газети, хотів взяти у нього інтерв’ю.
– Коли ви, газетярі, берете інтерв’ю у знаменитостей, – зауважив Беґшоу, – то вам доводиться перелізати для цього через садову огорожу?
І він суворо вказав на подвійний ланцюжок слідів, що тягнулися алеєю до квіткової клумби.
Чоловічок, котрий назвався Флудом, також напустив на себе суворого вигляду.
– Кожному газетному репортеру інколи доводиться перелізати через якісь огорожі, – сказав він. – Я довго стукав у вхідні двері, але так і не достукався. Гадаю, що лакей кудись відлучився.
– А звідки ви знаєте, що він відлучився! – спитав слідчий, дивлячись на нього з підозрою.
– Та тому, – відповідав Флуд із явно удаваним спокоєм, – що не я один ліз через садові огорожі. Досить імовірно, що і ви зробили те саме. У будь-якому разі, і лакей це зробив, я тільки хвильку тому бачив, як він зістрибнув із огорожі біля самої хвіртки, по той бік саду.
– Але чому ж він не скористався хвірткою? – продовжував допит Беґшоу.
– Звідки ж я можу знати? – огризнувся Флуд. – Імовірно, тому, що вона замкнена. Питайте у нього, а не у мене, он він якраз повертається.
І справді, біля будинку з’явилася ще чиясь невиразна тінь, ледь помітна в напівтемряві, пронизаній слабким електричним світлом, а потім стало видно широкоплечого чолов’ягу у червоному жилеті, одягненому поверх заношеної до неймовірності лівреї. Він квапливо, але спокійно й упевнено наближався до бічних дверцят будинку, коли окрик Беґшоу змусив його зупинитися. Слуга неохоче підійшов, і можна було тепер роздивитися жовтувате обличчя з азійськими рисами, яким цілком відповідало прилизане синяво-чорне волосся.
Беґшоу різко повернувся до чоловіка, котрий назвався Флудом.
– Чи може хоча б хтось у цій окрузі, – спитав він, – засвідчити вашу особу?
– У цій країні таких знайдеться небагато, – буркнув репортер. – Я тільки нещодавно переїхав сюди з Ірландії. Єдиний, кого я знаю в тутешніх краях, це священик церкви Святого Домініка, патер Браун.
– Ви обоє будьте ласкаві залишатися тут, – сказав Беґшоу. І додав звертаючись до лакея: – А вас я прошу піти в будинок, зателефонувати до церкви Святого Домініка і попросити патера Брауна приїхати сюди якнайшвидше. Та дивіться, без фокусів.
Поки енергійний нишпорка вживав заходів на випадок можливої втечі затриманих, його приятель, як йому і було сказано, поспішив на місце, де розігралася трагедія. Місце це виглядало досить дивно: справді, якби трагедія не була настільки жахливою, вона представлялася б украй фантастичною. Мертвий чоловік (при самому поверхневому огляді відразу ж стало ясно, що він справді мертвий) лежав, опустивши голову в ставок, і мерехтливе штучне освітлення оточувало його голову якоюсь подобою святотатського німба. Обличчя в нього було виснажене та неприємне, голова майже голомоза, тільки з боків ще кучерявилися рідкісні пасма – сиві, зі сталевим відливом, вони завивалися кільцями, і хоча скроню розтрощила куля, Андергілл одразу впізнав риси, які бачив на численних портретах сера Гамфрі Ґвінна. На покійнику був фрак, а його довгі, тонкі, як у павука, ноги чорніли, розкинуті в різні боки на крутому березі, з якого він упав. Немов за фатальної, реально диявольської примхи, кров повільно сочилася у воду, що світиться, і цівка зміїлася, прозоро-червона, як передзахідна хмара.
Андергілл сам не міг би сказати, скільки часу він простояв, споглядаючи на зловісний труп, а потім підняв голову і побачив, що над ним, біля краю стрімчастого берега, з’явилися четверо незнайомців. Він очікував приходу Беґшоу і спійманого ірландця, тому легко здогадався, хто та людина в червоному жилеті. Але в четвертому з них була якась дивна і смішна урочистість, що незбагненним чином поєднувала непоєднуване. Він був опецькуватий, кругловидий і носив капелюх, що нагадував чорний німб. Андергілл здогадався, що перед ним священик. Але при цьому йому чомусь згадалася й стара, почорніла від часу гравюра, на якій був зображений «Танок смерті».
Потім він почув, як Беґшоу сказав священику:
– Дуже радий, що ви можете засвідчити особу цього чоловіка, але все ж таки прошу мати на увазі, що він, тим не менш, залишається під певною підозрою. Звісно, цілком може статися, що він не винен, але як би там не було, а в сад він проник незвичайним способом.
– Хоча я вважаю його невинним, – сказав священик безпристрасним голосом. – Але, певна річ, можу й помилятися.
– А чому, власне, ви вважаєте його невинним?
– Саме тому, що він проник у сад таким незвичайним способом, – відповідав слуга Божий. – Розумієте, сам я проник сюди способом цілком звичайним. Але дуже схоже, що я мало не єдиний потрапив сюди так, як це прийнято. У наші дні навіть найдостойніші люди перелазять у сад через огорожу.
– А що ви називаєте звичайним способом? – поцікавився нишпорка.
– Ну, як вам сказати, – пояснив патер Браун із найревнішою відвертістю. – Я увійшов через парадні двері. Зазвичай я входжу в будинки саме таким шляхом.
– Даруйте, – зауважив Беґшоу, – але не так уже й важливо, яким шляхом увійшли сюди ви, якщо тільки у вас немає бажання зізнатися у вбивстві.
– А мені здається, це дуже важливо, – м’яко заперечив священик. – Річ у тім, що, коли я входив у парадні двері, мені впало в вічі щось таке, чого інші, цілком імовірно, не могли бачити.
– Що ж це було?
– Цілковитий розгром, – так само м’яко витлумачив патер Браун. – Велике свічадо в кінці коридору розбите, пальма перекинута, підлога усіяна черепками глиняного горщика. І я відразу збагнув, що сталося щось недобре.
– Маєте рацію, – погодився Беґшоу і помовчав. – Якщо ви все це бачили, тут у наявності прямий зв’язок зі злочином.
– А якщо тут у наявності зв’язок зі злочином, – продовжував священик вкрадливо, – то цілком можна припустити, що цей чоловік ніяк із цим злочином не пов’язаний. І чоловік цей – пан Майкл Флуд, котрий проник у сад через стіну, а потім намагався вибратися звідси настільки ж незвичайним способом. Саме незвичайність поведінки переконує мене в його невинності.
– Зайдімо в будинок, – сказав Беґшоу уривчасто.
Коли вони переступили поріг бічних дверей, пропустивши лакея вперед, Беґшоу відстав на кілька кроків і тихо завів бесіду зі своїм приятелем.
– Цей лакей поводиться якось дивно, – сказав він. – Стверджує, що його прізвище Ґрін, але я сумніваюся в його правдивості: без сумніву залишається лише одне – він справді служив у Ґвінна, і, вочевидь, інших постійних слуг тут не було. Але, на превеликий мій подив, він присягається, що його господар взагалі не був у саду – ні живий, ні мертвий. Каже, ніби старий суддя поїхав на врочистий обід у Юридичну колегію і мав повернутися лише через кілька годин, тому, мовляв, сам він і дозволив собі ненадовго відлучитися з обійстя.
– А чи пояснив він, – спитав Андергілл, – що спонукало його відлучитися настільки дивним чином?
– Ні, у будь-якому разі, більш-менш зрозумілого пояснення з нього так і не вдалося витягнути, – відповів нишпорка. – Знаєте, я його не розумію. Він чогось смертельно боїться.
За бічними дверима починався довгий, що тягнувся через усю будівлю, передпокій, куди вели з боку фасаду парадні двері, над якими було старомодне, напівкругле віконце, що одним своїм виглядом наганяє тугу.