Це був О’Браєн, майор французького Іноземного леґіону – худий, дещо пихатий жевжик, гладко поголений, темноволосий і блакитноокий, і – що природно для славетного підрозділу, відомого блискучими перемогами, – одночасно і зухвалий, і меланхолійний на вигляд. Ірландський дворянин, він був із дитинства знайомий із родиною Ґелловеїв, особливо з Маргарет Ґрем. Вітчизну він покинув після якоїсь історії з боргами і тепер демонстрував зневагу до англійського етикету, хизуючись форменою шаблею та шпорами. На його уклін леді і лорд Ґелловеї відповіли стриманим кивком, а леді Маргарет відвела погляд.
Однак і самі ці люди, й їхні стосунки не надто зачіпали Валантена. У будь-якому разі, не заради них він влаштував урочистий обід. З особливим нетерпінням він чекав всесвітньо відомого чоловіка, з котрим потоваришував під час однієї зі своїх тріумфальних поїздок до Сполучених Штатів.
Це був Джуліус К. Брейн, мультимільйонер, чиї колосальні, часом приголомшливі пожертви на користь дрібних релігійних громад стільки разів давали привід для легкої дотепності і ще легшого славослів’я американським і англійським газетярам.
Ніхто до ладу не розумів, атеїст Брейн, мормон чи прихильник християнської науки – він готовий був наповнити дзвінкою монетою будь-яку посудину, аби вона була новою. Між іншим, він чекав, чи не з’явиться, нарешті, в Америці свій Шекспір – чекав, так само терпляче, як і марно. Він захоплювався Волтом Вітменом, але вважав, що Люк Теннер із міста Парижа в Пенсильванії прогресивніший за нього. Йому подобалося все, що здавалося прогресивним. Таким він вважав і Валантена, і помилявся.
Поява Джуліуса Брейна була грізною і гамірною, як дзвін обіднього гонга. У багатія була рідкісна властивість – його присутність помічали не менше, ніж його відсутність. Це був дуже великий чоловік, огрядний і високий, одягнений у фрак, суцільну чорноту якого не порушували навіть ланцюжок годинника або перстень. Сиве волосся було гладко зачесане назад, як у німця. Червоне обличчя, сердите і простодушне, було б просто дитячим, якби не один-єдиний темний пучок під нижньою губою, в якому було щось театральне і навіть мефістофельське. Втім, у вітальні недовго розглядали знаменитого американця. Запізнення вже порушило хід вечора, і леді Ґелловей, підхопивши його під руку, потягла без зволікання в їдальню.
Подружжя Ґелловеїв на все дивилися по-доброму та поблажливо, але й у них був привід для занепокоєння. Лорду дуже не хотілося, щоб донька балакала з тим пройдисвітом О’Браєном. Проте вона цілком пристойно пройшла в їдальню в товаристві доктора Сімона. І все ж лордові було неспокійно, він поводився майже грубо. Під час обіду він ще якось зберігав дипломатичну гідність. Але коли настала черга сигар і троє молодших чоловіків – доктор Сімон, патер Браун і ненависний О’Браєн, вигнанець у чужинському однострої, – кудись зникли, чи то потеревенити з дамами, чи то покурити в оранжереї, британський дипломат цілком втратив дипломатичні умовності.
Йому не давала спокою думка, що негідник О’Браєн, можливо, десь щось нашіптує Маргарет. Його, лорда Ґелловея, залишили пити каву в компанії Брейна, схибленого янкі, котрий вірить у всіх богів, і Валантена, сухаря-француза, котрий ні у що не вірить! Нехай би вже сперечалися між собою, скільки влізе, але у нього з ними немає нічого спільного. Через якийсь час, коли прогресивні суперечки зайшли в глухий кут, лорд піднявся і вирушив шукати вітальню. Він блукав довгими коридорами хвилин шість, а то й вісім, поки не почув нарешті повчальний тенорок доктора, потім нудний голос священика, а після нього – запальний сміх. Ось і вони, подумав шляхтич і вилаявся про себе, вони теж сперечаються про науку та релігію… Але, відчинивши двері до вітальні, він зауважив одне: там не було майора О’Браєна і леді Маргарет.
Нетерпляче вискочивши з вітальні, як перед тим із їдальні, він знову затупотів по коридорах. Прагнення захистити доньку від ірландсько-алжирського авантюриста кидало його в шал. Дорогою в задню частину будинку, де містився кабінет Валантена, він, на свій подив, побачив доньку, котра пробігла повз нього з презирливою гримаскою на блідому обличчі. Нова загадка! Якщо вона була зараз із О’Браєном, куди ж подівся він сам? Якщо ні, то де ж була вона? Піддавшись владі ревнивої старечої підозрілості, він волочився навмання неосвітленими коридорами і врешті-решт надибав на призначений для прислуги вихід у сад. Кривий ятаган місяця роздер і розкидав останні шматки хмар. Сріблясте світло осяяло всі куточки саду. Через галявину, до входу в кабінет, широкими кроками рухався високий чоловік у синьому. Відблиск місяця на нашивки викрив у ньому майора О’Браєна.
Він увійшов в оселю, залишивши лорда Ґелловея розлюченим і розгубленим водночас. Синьо-сріблястий сад, схожий на сцену театру, дражнив його крихкою чарівністю, нестерпною для брутальної владності. Сила та грація ірландця дратували його, ніби він – не батько Маргарет, а суперник офіцера. Місячне світло вводило його в шал. Його наче заманили якимось чаклунством у сад трубадурів, у казкову країну Ватто,[5] і, щоб потоком слів розвіяти дурман, він енергійно рушив услід ворога. Він спіткнувся об дерево, або об камінь у траві і нахилився, спершу роздратовано, а потім із зацікавленням. Через мить місяць і високі тополі стали свідками вражаючого видовища: літній англійський дипломат утікав щодуху з відчайдушними зойками. На хрипкі крики в дверях кабінету з’явилося бліде обличчя доктора Сімона – відблиск на скельцях окулярів, стривожена брова. Він і почув перші слова.
– У саду труп… весь у крові! – заволав лорд. О’Браєн зовсім звіявся з його голови.
– Треба негайно повідомити Валантену, – запропонував лікар, коли Ґелловей плутано розповів йому про все, що зважився розгледіти. – Добре, що він ще тут.
При цих словах до кімнати зайшов, зацікавившись галасом, сам знаменитий детектив. Було майже кумедно спостерігати, як він змінився на краще. Спершу нишпорка турбувався як господар і джентльмен, що стало погано комусь із гостей або слуг. Коли ж йому розповіли про страшну знахідку, він з усією притаманною йому врівноваженістю миттєво перетворився в енергійного й авторитетного експерта, оскільки така подія була вже його професійною справою.
– Дуже дивно, джентльмени, – зауважив він, коли вони поспішили на пошуки тіла, – я об’їздив весь світ, розслідуючи злочини, а тепер хтось господарює у мене в саду. Однак, де ж той труп?
Вони насилу перетнули галявину – від річки здіймався легкий туман. Але за допомогою Ґелловея, котрий ще не встиг оговтатися, відшукали таки у високій траві мертве тіло. Це був труп дуже високого та широкоплечого чоловіка. Нещасний лежав долілиць, і вони побачили могутні плечі, чорний фрак і велику голову, зовсім голомозу, якщо не брати до уваги кількох пасом темного волосся, що прилипли до черепа, наче мокрі водорості. З-під обличчя, що уткнулося в землю, повзла червона змійка крові.
– Ну, що ж, – якось дивно вимовив Сімон, – в усякому разі, це не хтось із гостей.
– Огляньте його, лікарю, – кинув Валантен досить різко, – можливо, він ще живий.
Медик нахилився над тілом.
– Він ще не охолов, але, боюся, вже мертвий, – відповів той. – Допоможіть мені його підняти.
Присутні обережно підняли мертвого на дюйм від землі, й одразу ж усі сумніви були розсіяні найжахливішим чином: голова відвалилася від тіла. Той, хто перерізав невідомому горло, зумів перетяти і шию.
Це вразило навіть Валантена. «Вбивця сильний, як горила», – пробурмотів він.