– Чи дозволите мені поговорити з арештантом у вашій присутності? І чи не можна на хвилинку звільнити його з цих нікчемних кайданків?
– Він напрочуд дужий, – сказав Мертон упівголоса. – Навіщо ви хочете зняти кайданки?
– Я хотів би, – смиренно сказав священик, – удостоїтися честі потиснути йому руку.
Обидва нишпорки здивовано втупилися в патера Брауна, а той продовжив:
– Сер, чи не розповісте їм, як усе було насправді?
Той, хто сидів на кріслі, похитав скуйовдженою головою, а священик нетерпляче обернувся.
– Тоді я розповім сам, – промовив він. – Людське життя дорожче за посмертну репутацію. Я маю намір врятувати живого, і нехай мертві ховають своїх мерців.[4]
Він підійшов до фатального вікна і, моргаючи, продовжував:
– Я вже казав, що в цьому випадку перед нами дуже багато зброї і всього лиш одна смерть. А тепер кажу, що все це не було використано як зброя і не призначалося для того, щоб заподіяти смерть. Ці жахливі знаряддя – зашморг, закривавлений ніж, розряджений револьвер, служили своєрідним милосердям. Їх використали аж ніяк не для того, щоб убити сера Аарона, а для того, щоб його врятувати.
– Врятувати! – повторив Ґілдер. – Але від чого?
– Від нього самого, – сказав патер Браун. – Він був божевільний і намагався накласти на себе руки.
– Як? – зойкнув Мертон, сповнений недовіри. – А насолода життям, яку він сповідував?
– Це жорстоке віросповідання, – сказав священик, визираючи у вікно. – Чому йому не давали поплакати, як плакали колись його предки? Найкращі його наміри не могли здійснитися, душа стала холодною, як лід, під веселою маскою ховався порожній розум безбожника. Нарешті, для того, щоб підтримати свою репутацію веселуна, він знову почав пити, хоча покинув цю справу вже дуже давно. Але в справжніх непитущих незнищенний жах перед алкоголізмом: така людина живе в прозрінні й очікуванні того психологічного пекла, від якого застерігав інших. Цей жах передчасно знищив бідолаху Армстронґа. Сьогодні вранці він опинився в нестерпному стані, сидів тут і кричав, що він у пеклі, таким божевільним голосом, що власна донька його не впізнала. Він шалено прагнув смерті і з рідкісною винахідливістю, властивою одержимим людям, розкидав навколо себе смерть в різних іпостасях: зашморг, револьвер свого товариша і ніж. Ройс випадково увійшов сюди і діяв негайно. Він жбурнув ніж на килим, схопив револьвер і, не маючи часу його розрядити, випустив всі кулі одна за одною прямо в підлогу. Аж тут самогубця побачив четверте обличчя смерті і метнувся до вікна. Спаситель зробив єдине, що залишалося, – кинувся за ним з мотузкою і спробував зв’язати його по руках і ногах. Тут і вбігла нещасна дівчинка і, не тямлячи, чому відбувається шарварок, спробувала звільнити батька. Спершу вона тільки різонула ножем по пальцях бідолаху Ройса, звідси і сліди крові на лезі. Ви, природно, помітили, що, коли він ударив лакея, кров на обличчі була, хоча не було ніякої рани? Перед тим, як втратити свідомість, бідолаха встигла перетяти мотузку і звільнити татка, але той вистрибнув ось у це вікно і подався у вічність.
Запала довга мовчанка, яку нарешті порушив брязкіт металу – це Ґілдер розчепив кайданки, які сковували Патрика Ройса, і зауважив:
– Гадаю, сер, вам слід було відразу сказати правду. Ви і ця юнка заслуговуєте на більше, ніж згадку в некролозі Армстронґа.
– Плювати я хотів на цей некролог! – брутально крикнув Ройс. – Хіба ви не розумієте – я мовчав, щоб приховати це від неї!
– Що приховати? – не зрозумів Мертон.
– Та те, що це вона вбила свого батька, бовдуре! – гаркнув Ройс. – Адже коли б не вона, він був би зараз живий. Якщо вона дізнається, то схибнеться від горя.
– Я так не думаю, – зауважив патер Браун, беручись за капелюха. – Мабуть, краще скажу їй сам. Навіть фатальні помилки не отруюють життя так, як гріхи. І в усілякому разі, мені здається, що надалі ви будете набагато щасливішими. А я зараз маю повернутися в школу для глухих.
Коли священик вийшов на галявину, де трава хилиталася від вітру, його покликав якийсь знайомець із Гайґейта:
– Тільки-но приїхав слідчий. Зараз почнеться дізнання.
– Я маю повернутися в школу, – сказав патер Браун. – На жаль, мені не до того, та я й не можу бути присутнім при дізнанні.
Таємниця саду
Арістид Валантен, начальник паризької поліції, спізнювався додому до обіду, а гості вже прибували без нього. Їх люб’язно зустрічав довірений слуга Валантена – Іван, стариган зі шрамом на обличчі, майже такого ж сірого, як його сиві вуса. Він завжди сидів за столом у холі, обвішаному зброєю. Будинок Валантена був, мабуть, не менш своєрідний і знаменитий, ніж його господар. Це був старовинний особняк із високими стінами та тополями над самою Сеною, збудований дивно, хоча ця дивовижа і була зручна для поліціянтів – ніхто не міг проникнути туди, минаючи головний вхід, де постійно чергував Іван зі своїм арсеналом. До будинку примикав великий і доглянутий сад, туди вело безліч дверей. А від зовнішнього світу його відгороджували високі, неприступні стіни, засаджені по гребеню колючками. Такий сад дуже пасував людині, убити котру присягалася не одна сотня злочинців.
Як пояснював Іван, його господар телефонував, що затримається хвилин на десять. Зараз Валантен займався приготуваннями до страт та інших огидних справ. Він завжди ретельно виконував ці обов’язки, хоча вони і були йому глибоко неприємні. Жорстокість, із якою він розшукував злочинців, завжди змінювалася у нього поблажливістю, коли доходило до кари. Оскільки він був найфаховішим у Франції, та й у всій Європі майстром детективних методів, його величезний вплив відігравав доброчинну роль, коли мова йшла про пом’якшення вироків і полегшення тюремних порядків. Він належав до числа великих вільнодумців-гуманістів, якими славетна Франція, а дорікнути їм можна хіба лише в тому, що їхні милосердя більші, ніж сама справедливість.
Валантен приїхав у чорному фраку з червоною розеткою (в поєднанні з темною бородою, пронизаною першими сивими нитками, вона надавала йому дуже елегантного вигляду) і пройшов прямо в свій кабінет, звідки двері провадили на садову галявину.
Двері ці були відчинені, і Валантен, ретельно зачинивши свій саквояж у службовому сейфі, постояв кілька хвилин біля них. Яскравий місяць боровся зі стрімко летючими, рваними, клубистими хмарами (недавно пройшла гроза), і Валантен дивився на небо із сумом, не властивим людям суто наукового штибу. Можливо, однак, що такі люди можуть передчувати найфатальніші події свого життя. Як би там не було, він швидко впорався зі своїми потаємними переживаннями, бо знав, що запізнюється і гості вже прибувають.
Утім, увійшовши до вітальні, він одразу ж переконався, що головного гостя наразі немає. Зате були всі інші стовпи маленького товариства. Був англійський посол лорд Ґелловей, дратівливий стариган із темним, схожим на зморщене яблуко обличчям та блакитною стрічкою ордена Підв’язки.
Була леді Ґелловей, худа жінка зі сріблястою головою і нервовим, гордовитим обличчям. Була їхня донька, леді Маргарет Ґрем, дівчина з блідим обличчям ельфа і волоссям кольору міді. Були герцогиня Мон-сен-Мішель, чорноока та пишна, і дві її доньки, також чорноокі та гладкі. Був доктор Сімон, типовий французький учений, в окулярах і з гострою каштановою борідкою. Чоло його прорізали паралельні зморшки – розплата за зарозумілість, бо утворюються вони від звички піднімати брови.
Був патер Браун із Кобгола в графстві Ессекс, Валантен недавно познайомився з ним в Англії. Побачив він, можливо, з дещо більшим інтересом високого молодика у військовій формі, котрий вклонився Ґелловеям, котрі зустріли його не дуже привітно, і тепер попрямував до нього.