Прагнення зафіксувати історичний момент, у якому минуле й сучасне виступають як ланки складного, але єдиного історичного процесу, завдяки чому на зміну панорамному та батальному зображенню приходить історичне осмислення уроків минулого, було продиктоване потребами часу і проявилося у багатьох творах історичної тематики Павла Загребельного, Романа Федоріва, Валерія Шевчука…
Так, ідучи назустріч одне одному, двома руслами розвивалися у творчості Р. Іваничука лінія новелістична і лінія романна, то перетинаючись між собою, то переходячи одне в одне, бо ж частина його романів має новелістичний характер, а згодом новела, яка з’явилася як самостійний твір, стає частиною роману, вписується у його структуру, не втрачаючи свого новелістичного характеру. Повторюються місця подій, ситуації, але поглиблюється їх сприйняття і розуміння, бо кожен крок письменника – це крок до самого себе, самопізнання і самореалізації. Рання новелістика Романа Іваничука є саме таким кроком.
Микола Ільницький
Прут несе кригу
(1958)
Бузьків огонь
Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, ростуть на мочаруватих левадах квіти.
Це бузьків огонь.
Густо, одна біля одної, як коноплі, – і до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, дрижать від вологого подиху левади, ніби розпечене повітря, ніби міраж.
Не можу ніколи байдуже пройти мимо. З теплим тремтінням у грудях, як на побачення з коханою, іду, зриваю, а далекий спомин тугою і ласкою пестить серце.
Це було давно, ще в сільській школі. Я залишався після уроків мало не щодня. Було боляче. До сліз. Вискакували з класу діти, як сполохані польові коники з трави, сміялись, кричали, не звертали на мене уваги. Тільки маленька Анничка завжди співчутливо всміхалась до мене.
Біленька, синьоока, волосся, як витіпаний льон, гострий носик, щічки – доспілі яблучка. Але я їй не відповідав усмішкою.
…Якось мене знову залишили. За що, не пам’ятаю. Мене повинні були замкнути самого в класі й випустити пізно ввечері. Я не міг звикнути до такої кари. Дивитися крізь вікно на село, слухати голоси, сміх, бачити веселі забави моїх вільних товаришів було нестерпно важко.
Учитель, пам’ятаю, сказав з насмішкою:
– А може, хто залишиться за нього?
Відповіли реготом. Тільки Анничка промовила тихо, не підводячи очей:
– Я лишусь.
І залишилась.
Було дивно: чому?
Я пас свої корови, вона – чужі. Мене батько жалів, скаржився солтисові на вчителя, її не жалів ніхто ніколи. Корів ми пасли разом. Я доглядав дві, вона – вісім штук Бойканюкових. Я палив ватру восени і грівся, вона ж не мала часу через худобу. Я не допомагав їй, не ділився з нею свіжим житнім хлібом.
І все ж вона залишилась.
А одного разу я нарвав букет бузькового огню і йшов додому. Вона зустріла мене і просила дати тільки одну квітку. Коли не дам, моя хата згорить. Так люди кажуть. Простягнула руку, довірливо глянула, не сподіваючись відмови.
– Дай лиш одну, я закосичуся.
З-під полинялої хустини очі питали:
«А мо’, не хочеш?»
Я відвернувся.
– Чого тобі треба?
– Нічого…
І все ж вона залишилась!
А тепер я поглянув на неї, тільки якась мережка в моїх очах не дозволила побачити її – голубих. Ми стояли мовчки, поки не стало порожньо в класі, поки не гримнув учитель:
– Ну, чого стоїш?
І за Анничкою скреготнув ключ у дверях.
Мені не хотілося йти додому. Зі школи – на леваду. А там повітря під дотиком чути, вогке, прохолодне, мов джерельна вода. По леваді поважно ходить бузько, клює дзьобом у мочарах, клекає, не боїться мене. Я навіть міг би погладити його по гладкому пір’ї, та немає часу. Бузько шукає жаб, я швидко зриваю бузьків огонь. Вечірні сутінки густо наливаються між гори.
…Анничка ще в школі. Я вертаюся, я мушу її застати, дати їй не одну квітку – цілий букет, мушу щось хороше сказати їй. Біжу, а тепло хлюп та хлюп у грудях.
Але її вже в школі немає.
Я – стежиною через городи до Бойканюкового обійстя, хочу наздогнати, але її немає.
Обережно підходжу під вікно, воно вже світиться, заглядаю – в кутку на ослінчику сидить і плаче Анничка. А Бойканюк, немов виссані недокурки, кидає слово за словом з-під пожовклих вусів:
– Не будеш більше, псяюхо, ходити до тої школи!
Стою хвилину, другу, дзявкає пес. Може вийти господар. В очах у мене пече, як сіль, щось давить у горлі.
Анничка сидить у кутку на ослінчику і плаче.
Вона вже не піде до школи.
А в моїх руках – бузьків огонь. Якщо не розділю букет, згорить у мене хата. Так люди кажуть…
А в Аннички хати немає, їй можна все віддати.
Але вона сидить у кутку на ослінчику і плаче.
Розкидаю букет огнем по стрісі і втікаю. Ой, щоб зайнялась! Але стріха не зайнялась.
На другий день вранці я біг на пасовисько, де Бойканюкова худоба. Стежиною, попри царини, віддалялася маленька постать у полинялій хустці з вузликом у руках. За нею мукала чорноморда Білунка й бігло вслід телятко. Зупинилась, окраєць хліба витягнула, пхнула в мордочку, попестила. І швидко зникла за цариною.
…Де ти тепер, білява, синьоока дівчинко? Я минаю левади – чи поїздом, чи пішки – а всюди воно, те рожеве марево, багрянець розсипаний по соковитих левадах.
Може, ти знайшла своє щастя і тепер так, як і я, з мрійливою усмішкою на устах згадуєш? Чи загубилась по наймах і на твоїй могилці засіялась наша квітка?
Де ти тепер?
Усміх любої дівчини, погляд незнайомої, інколи молода мати з дитиною примушують мене зупинитись, приглянутись.
Може, це ти?
Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, минаю я, зриваю, кладу на свій столик розкішним букетом, дарую своїй коханій квіти…
Це бузьків огонь.
Доктор Бровко
Останні промені осіннього сонця освітлювали почорнілі дахи будівель. Блідли, сковзались і гасли. Осідала на вулицях курява, на площах міста стихав гамір, з гуркотом закривали крамарі вітрини крамниць.
Я поспішав із гімназії до гуртожитку. На повороті перед ратушею наткнувся на людину.
– Прошу пробачення.
Середній на зріст чоловічок, змарнілий, обличчя – у зморшках. Сірі, блискучі, немов скляні, очі глянули поверх насунутих на самий кінчик носа окулярів і розгублено всміхнулись.
– Добрий вечір, пане.
– Доброго здоров’я… – я відступив убік, щоб обминути його, але чоловічок знову загородив мені дорогу. Правою рукою запихав шматок хліба в рот, лівою зробив жест, немов хотів щось запитати.
Я придивився пильніше до цієї дивної фігури.
Старе зимове пальто, підперезане шнурком, обвислі криси капелюха, черевики, перев’язані телефонним кабелем попід підошву. Під пахвою – туго набитий книгами портфель, звідти виглядав старий словник латинської мови.
– Я дуже радий, пане, що вас бачу, – говорив чоловічок швидко, наче боявся, що я його переб’ю, – ви давно мені подобаєтесь, тільки ніяк не можна було вас зачепити на розмову.
– Чим можу служити?
– Я володію шістьма мовами: латинською, грецькою, – рахував чоловік на пальцях. – І… і… французькою, німецькою, англійською і… і… італійською. Крім того, знаю чеську, сербську, словацьку. Я дуже радо взяв би учня за низьку ціну. За рік-півтора оволодіє чужою мовою. Може, ви мені знайдете кого-небудь?
Я подивився на незнайомого, як на божевільного.
– Ви дозволили собі пожартувати, добродію. Всього найкращого, мені ніколи.
Він поглянув на мене очима, повними докору й образи. Здається, у них тремтіли сльози.
– Прошу прийняти до відома, – підняв окуляри на чоло, – що я доктор філософії. Моя адреса: Петра Скарги, 16. Доктор Бровко. До побачення! – обернувся і пішов. Я стояв спантеличений і дивився вслід нещасній постаті. Раптом з бічної вулички з шумом висипала юрба дітей.
– Доктор Бровко, доктор Бровко! Дзяв, дзяв, дзяв! Бровку, ходзь ту! Гав, гав, гав! – Вони сіпали його за поли старого пальта, тягли, кидали грудками.
Доктор Бровко кинувся тікати, але даремно. Вуличники оточили його з усіх боків. Тоді він глянув навколо безпорадно й заскиглив: