Розвиток Романа Іваничука як новеліста не був, отже, прямим і не йшов тільки по висхідній лінії. Проблеми села, яке він добре знав, ніяк не вкладалися у ті рамки, які були визначені каноном, не співпадали з реальністю, у якій довелося жити, з настроями, які довелося переживати: живими були спогади про боротьбу УПА, арешти й депортації до Сибіру, примусову колективізацію, виключення студентів з навчальних закладів, долю яких поділив і студент Львівського університету Роман Іваничук.
Тому не дивно, що багато ситуацій, лише пунктирно окреслених у ранніх оповіданнях і новелах, повторно з’являтимуться пізніше, коли письменник уже не мав потреби щось замовчувати і на щось тільки натякати.
Втручання у логіку суспільних подій веде до експлуатації готових кліше, випробуваних прийомів. Наполегливе змагання з самим собою проходило з перемінним успіхом і відбивало складність творчого руху письменника, що згодом підкреслював і сам автор. У «Рододендрах», наприклад, є пряме зізнання: ліричний герой (бо твір ліричний) пробирається високо в гори, у край, овіяний легендами, щоб створити і свою пісню. Пісні, однак, не вийшло, бо автор приступив до її створення з готовим «кодексом естетичним», а справжнє мистецтво цього не прощає, у ньому все має бути вперше, все має бути не повторення, а осягання чи осяяння. Тим-то рододендрон у творі не той, що росте на важкодоступних гірських вершинах, а окультурений, оранжерейний. Натомість з’являються «Помста», «Побий мене!», «Сиві ночі»…
Утім, ці твори писалися у час, коли новелістика переживала вже загальне піднесення. Широкого розголосу набули імена шістдесятників-прозаїків Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, Валерія Шевчука, Ніни Бічуї… Ім’я Романа Іваничука природно вписалося у цей ряд, як і ім’я, скажімо, Івана Чендея.
Настала весна «малих жанрів» української прози. Важко сказати, чи то молодий письменник інтуїтивно відчув необхідність появи цієї тенденції в українській прозі, чи свідомо передбачив її появу. Мабуть, було і перше, й друге. А найголовніше, що це була вимога часу: ближче до правди, до конкретної людської особистості, потреба людської довіри і щирості. Це вже згодом з’являться літературознавчі концептології шістдесятництва. Зрештою, не можна оминути тут і національних джерел і внутрішньо-літературних чинників. Бо ж у шістдесятництві значною мірою повторилася ситуація, характерна для української прози кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли епічна проза поступилася місцем хвилі ліризму, а жанри роману і повісті – жанрам новели, образка, шкіца тощо. Іван Франко, аналізуючи тоді це явище, відзначив, що коли представники старшого покоління основну увагу звертають на момент зображення, то молодші основним засобом обрали психологічну призму, що відображало кризу позитивістського світогляду. Психологізм, ліризм, концептуальність – визначальні риси прози шістдесятників.
Роман Іваничук відчув «дух часу» і відгукнувся на нього. У його новелістиці ліричний струмінь усе більше проникає у глибину, і на місце безпосереднього вияву почуттів і настроїв приходить внутрішня заглибленість погляду, психологічна мотивація вчинків. При цьому цікаво простежувати і таку закономірність, яка виявляється у новелах Іваничука. Головний герой його творів постійно дорослішає разом з автором, що теж можна назвати одним з проявів ліризму. Навіть назви збірок відображають характер цих змін: «Тополина заметіль» і «Сиві ночі» (до слова, Роман Іваничук дуже швидко почав сивіти) – символіка цих назв дуже прозора.
Чим же збагатилися герої письменника, які «обрії сподівань» відкривав їм життєвий плин, наскільки виріс з ними автор? Розширення проблемно-тематичного спектра породило пошуки нових способів їх реалізації, зокрема у сфері психологічного аналізу. Звернемо увагу на роль двопланового зображення, що можна вважати ще одним підтвердженням автобіографічного ліризму: пам’ять, спогад втручаються у долю його героїв на теперішньому етапі їхнього життя. Ця двоплановість реалізується по-різному: то через чергування картин дійсного й уявного («Байкал»), передачу події крізь призму поглядів двох персонажів («Сиві ночі»), переплетіння давнього і теперішнього («Бузьки на Семеновій хаті», «Настуня»). Такий прийом, ущільнюючи «корисну площу», згущує подію, хоч інколи веде до певної уніфікації в її трактуванні. І все ж опіка автора над його персонажами поступово слабшає, натомість посилюється внутрішня логіка характеру з непередбачуваними поворотами долі, концентрація вибухової енергії в одній точці. Ну хоча б «Настуня»: герой твору випадково потрапив на весілля у родинних місцях і, вловивши схожість молодої з її матір’ю, пригадав її весілля, на якому теж був. Ціла гама настроїв, переживань. Грань поділу між весіллями – «поза кадром», бо час ущільнився, впритул наблизилися картини, які можуть стояти поруч лише за законами людської пам’яті. І тимчасова влада над часом – тонка і тремка, як павутина бабиного літа.
Прикмети часу у творах Р. Іваничука – передусім у самих людях, у їх внутрішній суті. Письменник наполегливо шукає рівноваги між фактом, речовою реальністю і її відображенням у внутрішньому світі своїх персонажів. Йому необхідні для цього, як засвідчує, наприклад, «Зелений гомін», не лише психологічний мікроаналіз, а й широкі площини простору й часу, зіткнення досвіду різних поколінь. Так, останні дараби на Черемоші, викликаючи щем за романтикою небезпечного сплаву розбурханою рікою, подібно як переправа човнів запорозькими порогами, усе ж відходять у минуле, передаючи свої функції сучасним технічним засобам. Але чи передають вони моральний досвід, сконденсований у легендах – фольклорних архетипах, своїм нащадкам, чи є у них почуття провини за чиєсь утрачене життя через необережність або байдужість товариша, як це бачимо, приміром, в оповіданні Івана Франка «Терен у нозі»? Стара хата своїх домовиків, антипків переважно не передає. Тому нове приходить не лише із зустрічами, але й прощанням, не раз болісним.
Ця проблема хвилювала не тільки Романа Іваничука. Вона була порушена ще у сценарії Олександра Довженка «Поема про море», попри його зовнішній пафос. Чому у старих хатах горян були маленькі вікна? – ставить собі питання селянин у романі Івана Чендея «Птахи полишають гнізда», переселяючись зі старої хати в нову, бо місце, де була стара, буде затоплене водою для гідроелектростанції (до слова, роман цей був опублікований перед появою повісті Валентина Распутіна «Прощання з Матьорою). Бо для них було потрібно небагато скла, довше трималося тепло взимку, крізь нього не міг пролізти злодій. Але все це міфологізувалося, заселялося витворами людської уяви, які й сьогодні зворушують нашу уяву та містять немало повчального.
З появою у 1968 році роману «Мальви», який здобув широку популярність серед читачів, новела і роман у творчості Р. Іваничука немовби ділять між собою «сфери впливу». Історія зовсім не інваріант сучасності чи навпаки, але думки сучасників часто вкладаються у вуста історичних осіб, яким було більше дозволено думати і говорити про те, про що говорити не можна було героям творів на матеріалі сучасного життя, зокрема трактувати Київську державу як історію українського народу, а її культуру як його духовну спадщину. Для нього важлива історія не так подієва, як духовна, інтелектуальна, мисляча. Ця особливість історичних романів Р. Іваничука дала про себе знати уже в «Мальвах», а потім була продовжена у романах «Черлене вино» (1977), «Манускрипт з вулиці Руської» (1979), «Шрами на скалі» (1982), «Четвертий вимір» (1984), «Орда» (1992), «Вогненні стовпи» (2003) та ін.