Всего за 139 руб. Купить полную версию
Мюріел Кейн походила із сім’ї з Іст-Оранджа, яка зараз швидко наживала статки. Вона була скорше невисока, ніж маленька, її форми зухвало коливалися між пухкістю та округлістю. В неї було чорне, акуратно вкладене волосся. Все це вкупі з красивими, дещо коров’ячими очима і густо-червоними губами робили її схожою на Теду Бару, багатообіцяючу молоду актрису. Люди їй постійно повторювали, що вона – «вамп», і вона в це вірила. Вона з надією вірила, що вони бояться її, тому за будь-яких обставин щосили намагалася справити загрозливе враження. Але будь-який чоловік із багатою уявою міг би побачити червоний прапор, якого вона постійно підіймала та яким гарячково й благально розмахувала, – на жаль, без очевидної користі. Також вона була дуже сучасною: вона знала всі найновіші пісні – коли котрась із них звучала з фонографа, вона підскакувала й починала трусити плечима вперед-назад і клацати пальцями, коли ж музики не було, вона акомпанувала собі співом.
Розмовляла вона теж по-сучасному: «Плювати», – казала вона, «Буду хвилюватись – зіпсую фігуру», або ще: «Коли я чую цю музику, мої ноги самі мене несуть. Еге ж, мала!»
Її занадто довгі та супермодної форми нігті було відполіровано до неприродного рожевого кольору. Її одяг був занадто тісний, занадто стильний, занадто яскравий, її очі були занадто лукаві, а усмішка – занадто скромна. Вона вся була до болю претензійна з голови до п’ят.
Інша дівчина була, вочевидь, більш витонченим персонажем. Гарно вбрана молода єврейка з темним волоссям і приємною молочно-білою шкірою. Вона видавалася сором’язливою і нерішучою, і ці дві якості тільки підкреслювали атмосферу витонченого шарму довкола неї. Вона була з «єпископської» сім’ї, яка володіла трьома магазинами розкішного жіночого одягу на П’ятій авеню та жила в пишних апартаментах на Ріверсайд-драйв. На якусь мить Дікові здалося, що вона намагається наслідувати Глорію – і він задумався. Чому люди завжди наслідують тих, кого наслідувати неможливо?
– Це був просто жах! – емоційно вигукнула Мюріел. – З нами в автобусі їхала жінка. Вона була абсолютно, абсолютно божевільною! Вона постійно говорила сама до себе, що вона хотіла би зробити з тим-то й тим-то. Я була в шоці, але Глорія відмовилася виходити.
Місіс Гілберт округлила рота до правильної форми.
– Справді?
– Таааак, у неї дах з’їхав. Ми навіть злякалися, що вона накинеться на нас. Страшнааааа! Слава Богу, чоловік через прохід від нас сказав, що з її лицем тільки в притулку для сліпих працювати, ми тааааак сміялись, само собою, і він почав до нас клеїтись.
При цих словах Глорія хотіла вийти з кімнати, всі очі дружно повернулися до неї. Дві дівчини ніби відступили в тінь, нікому не потрібні, зовсім непомітні.
– Ми говорили про тебе, – швидко сказав Дік, – твоя мама і я.
– Ага, – сказала Глорія.
Пауза. Мюріел повернулася до Діка.
– Ви ж видатний письменник, чи не так?
– Я просто письменник, – сором’язливо зізнався він.
– Я завжди кажу, – серйозно сказала Мюріел, – що коли б я мала час записати всі мої пригоди, вийшла би пречудова книжка.
Рейчел співчутливо захихотіла, нахил голови Річарда виглядав майже велично. Мюріел продовжила:
– Я навіть собі не уявляю, як можна взяти і щось написати! А поезія! Господи, я навіть двох рядків не заримую. Але що мені до цього!
Річард Кермел ледве стримав сміх. Глорія жувала свої желатинки, які дивом десь з’явились, і сумно дивилась у вікно. Місіс Гілберт прокашлялась і засяяла посмішкою.
– Ви розумієте, – сказала вона, ніби проголошуючи старовинну мудрість, – у вас не така древня душа, як у Річарда.
«Древня душа» з полегшенням видихнув – нарешті вона це сказала.
І раптом, ніби обдумуючи сказане хвилин із п’ять, Глорія зробила заяву:
– Я планую влаштувати вечірку.
– А мене запросиш? – вигукнула Мюріел із удаваним благанням.
– Вечірку. На сімох осіб: Мюріел, Рейчел і я, і ти, Дік, і Ентоні, і той хлопець, Нобл, – він мені сподобався, і Блокмен.
Мюріел і Рейчел у пориві захоплення могли тільки щось бурмотіти. Місіс Гілберт усміхалась і кліпала. Тут із буденним питанням втрутився Дік:
– А що то за один – Блокмен, Глоріє?
Відчуваючи приховану загрозу, Глорія повернулась до нього.
– Джозеф Блокмен? Він з кінематографа. Віце-президент «Фільм Пар Екселенз». У нього з батьком якісь справи.
– Ага!
– То що, ви всі прийдете?
Всі сказали, що прийдуть. Дату мали призначити впродовж тижня. Дік підвівся, одягнув капелюх, пальто й кашне та зобразив на обличчі щось на кшталт прощальної посмішки.
– Па-па, – сказала Мюріел, весело махаючи ручкою.
Річард Кермел почервонів за неї.
Безславний кінець шевальє О’Кіфа
Був понеділок, і Ентоні повіз Джералдіну Берк на ланч у «Боз Арт», потім вони поїхали до нього додому, де він викотив маленький столик, де тримав свої запаси спиртного, й оглянувши його, вибрав вермут, джин і абсент для належної стимуляції.
Джералдін Берк, білетерка з Кітса, вже декілька місяців розважала його. Вона мало вимагала, чим і подобалась йому, оскільки після печального досвіду з дебютанткою минулого літа, яка після низки поцілунків уже розраховувала на заручини, він остерігався дівчат свого класу. Тепер йому просто кидалися в очі їхні вади: одній бракувало граційності, іншій – душевної витонченості, але дівчину, яка була білетеркою з Кітса, можна було трактувати зовсім по-іншому. (Можна толерувати такі якості свого лакея, які будуть неприпустимими для представника твоєї соціальної верстви.)
Джералдін скрутилася в куточку канапи і розглядала його, примруживши очі.
– Ти постійно п’єш, так? – раптом сказала вона.
– Ну, напевно, – ледь здивовано відповів Ентоні. – А ти хіба ні?
– Ні. Інколи я ходжу на вечірки, знаєш, один раз на тиждень, але п’ю тільки два-три коктейлі. Ти й твої друзі постійно п’єте. Гадаю, ти гнобиш своє здоров’я.
Ентоні це навіть зворушило.
– Це так мило, що ти хвилюєшся за мене!
– Так, хвилююсь.
– Я не так багато п’ю, – заявив він. – Минулого місяця у мене і краплі в роті не було протягом трьох тижнів. А напиваюсь я раз на тиждень.
– Але ти щось п’єш кожен день, а тобі тільки двадцять п’ять. Хіба в тебе немає ніяких амбіцій? А що з тобою буде в сорок?
– У мене немає наміру так довго прожити.
Вона клацнула язиком.
– Ти божевііііііільний! – сказала вона, поки він змішував їй наступний коктейль, і додала: – Ти родич Адама Петча?
– Так, він мій дід.
– Чесно? – Вона відверто зацікавилась.
– Абсолютно.
– Так, цікаво. Мій татусь у нього працював.
– Він дивний старигань.
– А він добрий? – запитала вона.
– Ну, у приватному житті він рідко буває нелюб’язним без особливої потреби.
– Розкажи про нього.
– Що саме? – Ентоні задумався. – Він худезний, і на голові в нього залишки сивого волосся, воно завжди виглядає так, ніби в ньому гуляє вітер. Високоморальний.
– Він зробив багато хорошого, – сказала Джералдіна поважним тоном.
– Нісенітниці! – презирливо заперечив Ентоні. – Він – побожний зануда, тугодум.
Її думки попливли далі, обминувши сказане.
– А чому ти з ним не живеш?
– Може, зразу до методистів?
– Ти божевііііііііільний!
Вона знову клацнула язиком, висловлюючи своє несхвалення. А Ентоні подумав, якою моральною у глибині душі була ця маленька приблуда і чи буде вона такою ж моральною, коли неминуча хвиля змиє її з піску респектабельності.
– Ти ненавидиш його?
– Не знаю. Він мені ніколи не подобався. Люди, які для тебе щось роблять, ніколи не подобаються.
– Він ненавидить тебе?
– Моя люба Джералдіно, – запротестував Ентоні, жартівливо насупившись, – випий ще один коктейль. Я дратую його. Якщо я курив, а він заходив до кімнати, то починав принюхуватися. Він – надокучливий педант, зануда, та ще й лицемір. Я напевно тобі цього не казав би, якби не випив, але мені здається, що це все не важливо.
Джералдіна, однак, продовжувала виявляти інтерес. Вона так і не доторкнулася до склянки, тримаючи її великим і вказівним пальцями, та дивилася на нього очима, в яких промайнув страх.