Всего за 139 руб. Купить полную версию
– Так-так-так, – заповнила паузу місіс Гілберт, роблячи невдалу спробу приховати свій безмежний інтерес.
– Отож, – вів далі Річард Кермел з тією ж серйозністю, – я це сказав. Я маю на увазі, що колись чоловіки, з якими вона виходила на люди, з якими спілкувалася, були першого ґатунку. А тепер це не так.
Місіс Гілберт швидко закліпала, її груди піднялися, набираючи повітря, потім завмерли і з видихом випустили з себе цілий потік слів.
Так, вона про це знала, заговорила пошепки, так-так, матері бачать такі речі. Але що вона могла вдіяти? Він же знає Глорію. Він знає, яка вона і як складно з нею порозумітися. Глорія така зіпсована, дивакувата і примхлива. Вона годувала її груддю до трьох років, коли та вже могла би розкусити дерев’яну тріску. І можливо, саме це (бо нікому достеменно не відомо) могло зробити її такою здоровою та міцною. А відколи їй виповнилося дванадцять, хлопці так і липнули до неї, від них проходу не було. В шістнадцять вона почала ходити на танці до старшої школи, потім у коледжі, і всюди були хлопці, хлопці, хлопці. Спершу, коли їй виповнилося вісімнадцять, їх було дуже багато, і здавалося, що вона ніколи не віддавала нікому перевагу, а потім почала відсіювати їх.
Вона знала, що в доньки була низка романів упродовж трьох років, разом десь близько дюжини. Інколи це були старшокурсники, інколи хтось із коледжу, тривали романи в середньому декілька місяців кожен, і навіть виглядали серйозно. Один чи два рази вони тривали довше, і її мати навіть думала, що дійде до заручин, але щоразу з’являвся хтось новий, і ще один, іще…
Чоловіки? О, вона просто принижувала їх, дослівно! Був тільки один, кому пощастило зберегти рештки гідності, але він був іще просто дитиною, – молодий Картер Кірбі з Канзас-Сіті, він був настільки самовпевненим, що його ж пиха врятувала його від приниження, а наступного дня він відплив із батьком до Європи. Інші були просто жалюгідними. Вони ніколи не могли зрозуміти, що набридли їй, а Глорія дуже часто була навмисне недоброю. Вони продовжували дзвонити, писати їй листи, шукали зустрічі, їздили за нею по країні. Дехто з них довірявся місіс Гілберт і зі сльозами на очах розповідав, що ніколи не зможе забути Глорію… принаймні двоє з них уже одружені, але… Глорія – вона вражала назавжди, донині містер Карстерс телефонує їй раз на тиждень і надсилає квіти, від яких вона вже стомилася відмовлятись.
Декілька разів, принаймні двічі (і місіс Гілберт це було відомо), дійшло до таємних заручин – з Тюдором Бейрдом і молодим Холкомом з Пасадени. Вона впевнена, що так було, оскільки (але ні, вона не повинна про це розповідати!) коли вона раптово заходила до Глорії в кімнату, то заставала її за справами, можливими тільки для офіційних заручин. Звісно, вона не сказала доньці ані слова. Вона ж знає, що таке делікатність, окрім того, кожного разу вона чекала оголошення про заручини не далі як за декілька тижнів. Але оголошення так і не було, замість того був новий чоловік.
А сцени! Молоді хлопці снували туди-сюди в бібліотеці, ніби тигри в клітках! А їхні погляди один на одного в коридорі, коли один приходив, а інший ішов! Їхній відчай після раптово обірваної телефонної розмови! Їхні погрози назавжди поїхати в Південну Америку!.. А які знедолені листи вони писали! (Далі вона не продовжувала, але Дік допустив, що деякі листи місіс Гілберт бачила на власні очі.)
…А Глорія, між сльозами і сміхом, між жалем і радістю, між любов’ю і нелюбов’ю, нещасна, знервована, холодна, між поверненням подарунків, зміною світлин у рамках, яким уже згубила лік, приймала гарячу ванну й починала все спочатку – вже з наступним.
Так тривало довго, вже набувало сталих форм. Ніщо не вражало Глорії, не змінювало, не зворушувало її. І раптом, як грім ясенний, вона повідомила матір, що старшокурсники їй набридли, що вона більше ніколи не піде на університетські танці.
Ось тут і почалися зміни, – не стільки в її звичках, бо вона і далі танцювала, і ходила на побачення, – але самі побачення змінили свій тон. Раніше це було її гордістю, способом улестити власне марнославство. Вона була, можливо, найбільш відомою, найбільш бажаною юною красунею в країні. Глорія Гілберт із Канзас-Сіті! Вона безжально збирала плоди, насолоджувалася стовпотворінням довкола себе, тим, як найперспективніші юнаки вирізняли її з-поміж інших, насолоджувалася лютими ревнощами інших дівчат; її забавляли приголомшливі, якщо не сказати, скандальні, але абсолютно безпідставні (радісно уточнила її мати) чутки, наприклад, як вона стрибнула одного вечора в басейн Єлю просто в шифоновій вечірній сукні.
І раптом її замилування собою, майже чоловіче марнославство (весь її успіх був схожим на переможну та блискучу кар’єру) скінчилося, вона зробилася несприйнятливою до всього, що раніше захоплювало її. Вона відсторонилася. Вона, яка була королевою безконечних вечірок, чия легка й невловна хода викликала захопливі погляди в лабіринті бальних залів, втратила до всього інтерес. Вона різко та безповоротно відкидала чоловіків, які закохувались у неї. Виходила у світ із безліччю не цікавих їй. Вона не приходила на побачення, але не так, як колись, будучи свято впевнена у своїй неперевершеності, і що чоловіки приповзуть до неї, як слухняна домашня тварина, – навпаки, без презирства і гордості – їй було байдуже. Чоловіки більше не хвилювали її – їй було з ними нудно. Вона ніби (її матір це бентежило) ставала холоднокровною.
Річард Кермел слухав. Спершу він стояв, але в міру того, як розповідь його тітки розросталася (тут викладено лише половину її, зважаючи на відступи про молодість душі Глорії та власні душевні хвилювання місіс Гілберт), він притягнув стілець і мужньо чекав, поки її кидало від сліз до повної безпорадності в океані життя Глорії.
Коли вона дійшла до опису останнього року розповіді про незліченні недопалки, розкидані по всьому Нью-Йорку в попільничках таких закладів, як «Опівнічні фіглі» чи «Приватний клуб Джустіни Джонсон», він кивав спершу повільно, потім швидше і швидше, а коли її голос напруженим стакато вийшов на фінішну пряму, його голова загойдалася, немов на пружинці, вгору-вниз, кумедно, ніби в ляльки, не висловлюючи абсолютно нічого.
Направду, минуле Глорії було давньою казкою для нього. Він слідкував за нею поглядом журналіста, оскільки одного дня збирався написати про неї. Тепер його інтерес був суто сімейним. Особливо його цікавило, хто такий Джозеф Блокмен, з яким він бачив її декілька разів, і хто ті двоє дівчат, з якими вона постійно буває, «ця» Рейчел Джерел і «ця» місіс Кейн – безумовно, місіс Кейн не була з тих жінок, з якими Глорії варто було спілкуватись!
Але момент було втрачено. Місіс Гілберт саме видерлася на вершину експозиції, щоби стрімко ковзнути вниз по трампліну кульмінації. Її очі були схожі на блакитне небо, видиме крізь круглі червоні шиби. Губи її тремтіли.
Раптом двері відчинилися, пропускаючи в кімнату Глорію і двох щойно згаданих леді.
Дві молоді жінки
– Вітання!
– Як ваші справи, місіс Гілберт?
Містеру Річарду Кермелу презентували місіс Кейн і місіс Джерел. «Це – Дік» (сміх).
– Я стільки про вас чула, – сказала місіс Кейн голосом, середнім між сміхом і хихотінням.
– Як ся маєте? – сором’язливо додала місіс Джейн.
Річард Кермел намагався рухатися так, щоб його фігура здавалася кращою. Він розривався між вродженою сердечністю і тим фактом, що вважав цих дівчат простолюдинками з якоїсь ферми.
Глорія зникла у своїй спальні.
– Прошу, сідайте, – засяяла місіс Гілберт, яка вже стала більше схожа на себе. – Роздягайтеся.
Дік злякався, що вона зробить якусь ремарку про древність їхніх душ, але його докори сумління повністю розчинилися в допитливості письменника.