Ти чимось заклопотана?
Так, зізналася Рената. Мені не дуже й хочеться їхати!
Але ми ж вирішили! вигукнув Вітас. Твоя машина, мій бензин, наше майбутнє!
Гарно, спокійно відреагувала на пишномовність Вітаса Рената. Ти б міг стати спічрайтером у президента!
Може, й буду! Тільки не у нашого! Вранці зателефоную, а завтра до вечора приїду. Окей?
Потім у маленькій затишній кавярні на вулиці Баранаускаса вона пила мятний чай. Пила і дивилася у вікно. Споглядала на майже безлюдну вулицю, що вихиляє будинками, не визнає прямих ліній і прямих кутів, таку типову для маленького містечка Анікщяй, біля якого вона виросла під наглядом дідуся Йонаса та бабусі Северюте. Згадала себе шестирічною. Тоді дідусь був молодший і не такий замислений, як зараз. Тоді у нього був кінь і візок, на якому він їздив у місто. Тоді він був поступливий, бо вдома командувала бабуся Северюте. Вона командувала, а він хитро посміхався. Й іноді робив те, що вона казала. Северюте пишалася чистотою в оселі, яку сама і наводила. Через цю чистоту дід Йонас улітку залишав черевики на порозі та заходив у господу в шкарпетках або босоніж. Бабуся якось вирішила, що Рената любить пиріжки з яблуками і пекла їх щотижня в суботу. Пиріжки були смачні, але дідові вони подобалися більше, ніж Ренаті. І він намагався зїсти їх більше, ніж онука. А бабуся Северюте, знаючи про цю його слабкість, витягнувши гарячі пиріжки та закликавши Ренату на кухню, не відходила від столу, поки внучка не зїсть стільки, скільки може. І тільки після того, як дитина вимовляла жалібним голосом: «Більше не можу!», тільки тоді Северюте кликала діда, але наодинці з рештою пиріжків його не залишала. Зате витягала пляшку наливки власного виготовлення та стару срібну чарочку. Адже колись вона вирішила, що дід Йонас любить наливку, і стала робити її з вишень, слив і малини. І дід Йонас справді полюбив бабусину наливку, полюбив так само сильно, як її ж пиріжки з яблуками. Ну а запивати ковтком холодної, з льоху, наливки теплий пиріжок більшого задоволення для Йонаса й не існувало.
А коли Северюте не повернулася з лікарні, все в їхньому житті з дідом змінилося. Час пиріжків із яблуками минув і більше не повертався. Щоправда, в погребі ще стояло кілька бутлів із наливками, і дід щовечора навідувався туди зі скляночкою, маленькою, гранованою стограмовою скляночкою. Стара срібна чарочка кудись згинула, і скільки не намагався дід Йонас, а знайти її так і не зміг. У льох він відніс стілець, щоб не підіймати бутель в будинок. І ось, бувало, спуститься, наповнить собі скляночку, посидить, поміркує.
Якось Рената перелякалася, коли раптом помітила, що час наближався до півночі, а діда ще вдома немає. У льох він пішов близько сьомої! Тринадцятирічна на той момент дівчинка перелякалася на смерть, не знаючи, що робити. Спочатку подумала, що дідусь помер, і від жаху ввімкнула по всьому будинку світло та забилася в закуток кухні. Але потім раптом подумала, що він міг впасти зі сходів і вдаритися або зламати ногу. І так лежить і чекає, коли ж онучка прийде йому на допомогу!
Нелегко було Ренаті змусити себе здійнятися на ноги, але, врешті-решт, озброївшись ліхтариком і взувши ґумові чоботи, вона таки вийшла з оселі. На порозі зупинилася і прислухалася. Дзенькнув поруч ланцюг: їхній пес Барсас визирнув із будки.
«Якщо не гавкає, отже, чужих немає!» подумала Рената і пішла сміливіше до льоху, підсвічуючи собі шлях.
Спустилася, зазирнула в цю завжди холодну кімнату з полицями обабіч стін і нішею для картоплі й інших овочів у кінці приміщення.
Дід сидів на стільці прямо під палаючої лампочкою спиною до Ренати. Сидів нерухомо, через що дівчинка подумала, що він мертвий. Затамувавши подих, вона обійшла його і присіла перед Йонасом навпочіпки, вдивляючись в опущене обличчя.
Діду, ти помер? спитала переляканим голосом.
Голова Йонаса сіпнулася, підвелася. Він розплющив очі і тут же з його руки випала на підлогу льоху порожня гранована скляночка. Випала й покотилася, цокаючи гранями по твердій, затоптаній до блиску підлозі.
Що? вирвалося у діда Йонаса.
Ти не помер? прошепотіла внучка.
Я не помер, захитав головою дід. Йонаси не вмирають. Я просто заснув Вибач!
Вона взяла його за руку і повела до сходів.
Дід потім ще кілька разів вибачався.
Пояснив, що того вечора випив останню скляночку бабусиної наливки і так йому сумно стало, немов знову і цього разу вже, певно, назавжди попрощався зі своєю Северюте. Вирішив сидіти в льосі, поки не прийде смерть, забувши про внучку. А замість смерті прийшов сон, а потім прийшла й онучка, перелякана та бліда.