– Індуса? – здивувався патер, не відриваючи погляду від кинджала.
– Так, чи то мага, чи шахрая, – безтурботно пояснив медик.
– А ви не вірите в магію? – священик так і не відводив погляду від леза.
– Ще чого, в магію! – була відповідь.
– Тільки погляньте! Які фарби! – мрійливо і тихо вимовив патер Браун. – А ось лінії нікуди не годяться.
– Для чого не годяться? – здивувався Фламбо.
– Ні для чого. Не годяться самі по собі. Ви ніколи не помічали, як заворожує колір і які погані та потворні лінії, причому зумисне погані і потворні, в творах східного мистецтва? Я бачив зло у візерунку одного килима.
– Mon Dieu![3] – засміявся Фламбо.
– Мені не знайомі ці письмена, – все тихіше й тихіше продовжував священик, – але зміст їхній мені зрозумілий: тут є загроза. Цей вигин іде не в той бік, як у змії, готової до втечі.
– Що ви таке бурмочете? – обірвав його гучним реготом лікар.
Йому відповів тверезий голос Фламбо:
– На патера Брауна находить іноді містичний туман, але маю вас попередити: щоразу це буває лише тоді, коли і справді поруч зачаїлося зло.
– Оце дивина! – здивувався представник науки.
– Та ви погляньте самі, – священик тримав криве лезо на відльоті, немов живу змію. – Гляньте на ці лінії. Для чого він створений, цей ніж? Яке його призначення, пряме і чесне? У ньому немає ні гостроти дротика, ні плавного вигину коси. Це скоріше знаряддя для тортур, а не для бою.
– Ну, якщо він вам не до душі, – сказав звеселившись Герріс, – то повернімо його законному власнику. Що це ми ніяк не дочвалаємо до тієї чортової оранжереї? Насмілюся заявити, тут і будинок такої ж підлої форми.
– Ні, ви мене не зрозуміли, – священик похитав головою. – Будинок цей, можливо, безглуздий і навіть сміховинний, але в ньому немає нічого підступного.
Балакаючи, вони дійшли до оранжереї, в скляному півколі якої не було жодного отвору – ні дверного, ні віконного. Крізь чисте скло в яскравому призахідному сонці палали червоні суцвіття, а в глибині, на отоманці в безсилій позі простяглася тендітна фігурка в брунатній оксамитовій куртці. Поет, либонь, задрімав над книжкою. Він був блідий, стрункий, із масою розсипаних каштанових кучерів, і вузький фальбанок бороди аж ніяк не додавав йому мужності. Все це багато разів траплялося бачити медику й іншим, але навіть якщо це було не так, вони зараз не вділили б Квінтону навіть побіжного погляду, бо очі людей були прикуті до іншого.
На стежці, за круглим виступом оранжереї, стояв високий чоловік у спадаючій до землі білій одежі, і призахідне сонце вигравало в прекрасній темній бронзі його гладенького черепа, обличчя та шиї. Дивак був нерухомий, як гора, і пильно витріщався на сплячого.
– Хто це? – здивувався патер Браун, і голос його стишився до шепоту.
– Той самий пройдисвіт індус, – пробурчав Герріс. – Якого дідька йому тут треба?
– Схоже на гіпноз, – сказав Фламбо, покусуючи чорний вус.
– Ну чому невігласи в медицині так люблять звалювати все на гіпноз? – обурився лікар. – Грабіж, а не гіпноз, ось чим це пахне.
– Що ж, спитаємо у нього самого, – не терплячи зволікань, Фламбо одним стрибком покрив відстань, що розділяла їх. З висоти свого зросту він кивнув не такому високому індусові і сказав миролюбно, проте зухвало: – Доброго вечора, сер! Щось шукаєте?
Повільно, немов корабель, що йде в гавань, до них обернулося велике й округле обличчя, щоб негайно застигнути над полотняною білизною плеча. Та найбільше вражало те, що жовтуваті повіки індуса були заплющені, як у сплячого.
– Дякую вам, – без найменшого акценту сказав він, – мені нічого не треба.
Піднявши трохи повіки, наче для того, щоб показати опалову смужку білків, дивак повторив:
– Нічого не треба, – і вже широко вирячивши очі, що світилися здивуванням, повторив: – Мені нічого не треба.
І з тихим шелестом зник серед густих тіней саду.
– Християнин скромніший, якщо йому щось потрібно, – пробурмотів священик.
– Що ж він тут робив? – насупився Фламбо.
– Побалакаємо пізніше, – кинув патер.
Сонце ще сяяло, але то було вже червоне світло заходу, на тлі якого гілки кущів і дерев швидко зливалися в чорні плями. Залишивши позаду оранжерею, всі троє тихо пішли до ґанку. У темному кутку між фасадом і прибудовою почувся неясний шурхіт, наче вовтузилася сполохана птиця, і білий хітон факіра, виринувши з темряви, ковзнув уздовж будинку до дверей. Але в темряві був хтось іще. Гості зітхнули з полегшенням, коли звідти виступила пані Квінтон. Її бліде широке обличчя під пишним золотом волосся дивилося строго, але голос був привітним.
– Вітаю, лікарю, – промовила вона.
– Добрий вечір, пані Квінтон, – тепло відгукнувся маленький чоловічок, – я якраз іду до вашого чоловіка зі снодійним.
– Мені здається, що вже час, – голосно підтвердила жінка й, усміхнувшись усім трьом, хутко зайшла в будинок.
– Напружена, як струна, – зауважив священик. – Вона з тих, хто двадцять років несе свій хрест, щоб на двадцять першому, збунтувавшись, вчинити щось жахливе.
Герріс уперше окинув священика зацікавленим поглядом:
– Ви вивчали медицину?
– Ні, але, лікуючи душу, треба знати і тіло, адже й лікарям необхідно розуміти не тільки тіло.
– Мабуть. Піду дам Квінтону ліки, – сказав медик.
Вони обійшли будинок і піднялися на ґанок. У дверях їм утретє трапився на очі чоловік у хітоні. Він ішов прямо на них, гейби тільки-но вийшов із кімнати, чого бути не могло – кабінет же був зачинений. Ні патер Браун, ні Фламбо не висловили вголос свого здивування, а лікар був не з тих, хто виснажує розум безплідними здогадами. Пропустивши вперед всюдисущого індуса, він поспішив у хол. Тут погляд медика впав на напівзабутого ним Аткінсона, котрий щось бурмотів собі під ніс, тиняючись із кутка в куток і тикаючи в повітря вузлуватою бамбуковою паличкою. Обличчям Герріса пробігла гримаса огиди, що негайно змінилася виразом крайньої рішучості. Він швидко зашепотів своїм супутникам:
– Доведеться знову замкнути, інакше цей пацюк пролізе всередину. Повернуся через хвилину.
І він миттю відчинив і знову замкнув двері, встигнувши водночас відбити недолугу атаку Аткінсона, після чого той розпачливо впав у крісло. Фламбо задивився на перську мініатюру, що прикрашала стіну, священик задумливо втупився у двері, які відчинилися рівно через чотири хвилини. Цього разу Аткінсон був напоготові. Він кинувся вперед, вчепився в ручку і закричав з усієї моці:
– Це я, Квінтоне! Я прийшов за…
Здалеку, перемагаючи чи то сміх, чи позіхання, ясним голосом відгукнувся Квінтон:
– Знаю, знаю, навіщо ви прийшли. Беріть і йдіть. Я зайнятий піснею про павичів.
І півсоверена, перелетівши простір, опинився в руці гуль-тяя, котрий рвонувся вперед і виявив неабияку спритність.
– Ну, цей свого домігся, – вигукнув лікар і, люто клацнувши ключем, пройшов у сад.
– Бідолаха Квінтон нарешті трохи відпочине, – сказав Герріс патерові Брауну. – Двері замкнені, і годину, а то й дві його не турбуватимуть.
– Голос у нього досить бадьорий, – священик обвів очима сад.
Неподалік бовваніла химерна постать Аткінсона, котрий грався монетою в кишені. А в глибині саду, серед лілових сутінків, виднілася пряма, як стріла, спина індуса, котрий сидів на зеленому пагорбі, обернувшись обличчям до заходу.
– А де пані Квінтон? – пожвавішав патер.
– Нагорі у себе, бачите тінь на гардині? – показав медик.
Священик глянув на темний силует у світлі вікна:
– І справді.
Зробивши кілька кроків, він опустився на лавку. Фламбо сів поруч, а непосидющий лікар, закуривши на ходу, зник у темряві. Друзі залишилися удвох, і Фламбо спитав французькою:
– Що з вами, патере?
Священик помовчав, потім пояснив:
– Релігія не терпить забобонів, але щось тут розлито в повітрі. Може, справа в індусові, а може, й не тільки.
Він замовк і став розглядати слугу, здавалося, зануреного в молитву. Його тіло, на перший погляд нерухоме, насправді здійснювало помірні найлегші поклони, наче корячись вітрові, що зачіпав верхівки дерев і крався засипаними листям імлистими стежинами саду.