Всего за 89.9 руб. Купить полную версию
Гілберт Кіт Честертон
Воскресіння патера Брауна
The Resurrection of Father Brown
Воскресіння патера Брауна
Неправильний контур
Дороги північних околиць Лондона і за межею міста виглядають, як примарні вулиці, – нерівний і розтягнутий пунктир будинків наполегливо тримає лад. За купкою крамниць тягнеться пустир або галявинка з живоплотом, неподалік – завжди людна корчма, розплідник або город, за ними особняк, чергова галявина, чергова мордовня і так до нескінченності. Прогулюючись по одній такій дорозі-вулиці, не можна не помітити будинок, який, бозна-чому, завжди вабить до себе перехожих. Розтягнута, невисока, блідо-салатна споруда з верандою, фіранками на вікнах і безглуздими навісами, схожими на дерев’яні парасолі, якими прикривали двері в давнину. Це старовин-на садиба – добротна, заміська, справді англійська, як будували в багатому старому Клепемі. Але здається, що створений дім більше для тропіків: білі стіни і світлі фіранки викликають згадку про пальми та тюрбани. Його будівничим, мабуть, був англо-індус.
Обійстя це чомусь вас притягує, ви відчуваєте, що тут сталася якась пригода. Та так воно і є, і ви все зараз дізнаєтеся. Ось вона, ця історія, – ланцюг дивних, утім, реальних подій, що трапилися на Трійцю тисяча вісімсот… не пам’ятаю точно, якого року.
У четвер, за два дні до свята, о пів на п’яту пополудні двері світло-зеленого будинку широко розчахнулися, і звідти, попихкуючи довгою люлькою, вийшов патер Браун, священик церкви святого Мунго, в супроводі свого товариша, француза Фламбо, височенного чолов’яги з малесенькою цигаркою в зубах. Можливо, вам нецікаві ці двоє, але за їхніми спинами виднілося щось набагато цікавіше – у світло-зеленій садибі діялися всілякі дива. З неї ми і почнемо, щоб читач міг уявити і ту страшну трагедію, і те, що відкривалося погляду в проймі відчинених дверей.
Будинок у плані схожий на перевернуту літеру «Т» із досить довгою перекладиною на порівняно короткій ніжці. Поперечиною служив двоповерховий особняк із парадними дверима посередині, що стояв вздовж дороги і де розміщувалися всі житлові кімнати. Позаду, якраз навпроти ґанку, до нього примикала коротка одноповерхова прибудова, ніжка цієї «Т», що складалася з двох витягнутих, що переходили одна в іншу, зал. У першій був кабінет великого Квінтона, де він творив свої буйні східні співи. Друга, далека, була оранжереєю і потопала в екзотичних квітах неповторної та дикої краси, а в ясні погожі дні, на зразок сьогоднішнього, переливалася в яскравих променях. Варто було відчинити вхідні двері, й у випадкового перехожого аж дух перехоплювало: всередині, як у сцені з чарівної казки, в анфіладі багато прибраних кімнат, серед фіолетових хмар червоніли зорі і сяяли золоті сонця, до болю яскраві, далекі, прозорі, як мереживо.
Цей ефект у всіх деталях був ретельно обміркований Квінтоном, котрий був поетом, і навряд чи хоч раз так повно проявив себе в поезії. Бо Квінтон належав до тих, хто насолоджується кольором, купається в барві, і заради неї готовий забути навіть про найдосконалішу форму. Його душею повністю заволодів Схід і східне мистецтво. Чоловіка вабив щасливий хаос фарб, в якому кружляють, без узагальнень і без повчань, візерунки райдужних килимів і строкатих вишивок. Йому було досить і вміння, і вигадки – чого не скажеш про художній смак – зобразити спротив шалених, часом безжальних барв. Поет творив епопеї та любовні елегії, де полум’яніло золотом і наливалося кров’ю західне тропічне небо, де раджі в багатоярусних тюрбанах сиділи на зелено-синіх і попелястих слонах, де гори казкових скарбів, під вагою яких гнулися спини сотень негрів, палали стародавнім багатобарвним жаром.
Таким чином Квінтон витав у небесах Сходу, де було страшніше, ніж у пеклі Заходу. Він прославляв владик Сходу, котрі нам здалися б божевільними, і вихваляв східні скарби, в яких ювелір із Бонд-стрит, якби туди дісталися каравани знемагаючих невільників, визнав би за фальшивку. При всій своїй хворобливості, дар Квінтона був геніальним. Утім, його недуга більше позначалася на житті, ніж на мистецтві. Знервований і хирлявий, поет виснажував себе опіумом, чому опиралася його дружина, мила, роботяща жінка, як це буває, замучена життям. Найважче їй було терпіти присутність в оселі індуса-відлюдника, безмовної тіні, що міняла білу та жовту одіж, котрого Квінтон місяцями утримував при собі, бачачи в ньому свого Вергілія, провідника духовними морськими глибинами та висотами Сходу.
Із цього поетичного палацу вийшли патер Браун і Фламбо. Вони з явним полегшенням перевели подих. Фламбо знав Квінтона ще з Парижа, з бурхливих студентських часів. Нещодавно вони відпочивали разом на вихідні, але і тепер, ступивши на шлях чесноти, Фламбо з поетом не здружився: пари опіуму й еротичні станси на веленевому папері[1] Фламбо не захоплювали. Він вважав, що джентльмени потрапляють у пекло іншою дорогою. Велет і коротун забарилися, звертаючи в сад, але тут хвіртка голосно грюкнула, і на ґанок, згораючи від нетерпіння, ввалився безпутного виду чолов’яга в габіку,[2] що з’їхав йому на потилицю, й яскраво-червоній краватці, що була така пожмакана та перекручена, немов власник спав не роздягаючись. У руках молодик крутив складний ціпок.
– Я до пана Квінтона! – заволав він, засапавшись. – Він у себе? Я у невідкладній справі.
– Він у себе, – відповів патер Браун, не припиняючи чистити люльку, – тільки навряд чи вас пустять. У нього зараз лікар.
Нетвердим кроком захмелілого прибулець рушив у хол, але навперейми йому поспішив медик. Щільно причинивши за собою двері, він став натягувати рукавички.
– До Квінтона? – поцікавився він холодно. – У жодному разі, він тільки-но прийняв снодійне.
– Зрозумійте, друже, у мене зараз вітер у кишенях свистить, – із цими словами молодик в яскраво-червоній краватці спробував схопити лікаря за вилоги маринарки.
– Не завдавайте собі труду, пане Аткінсон, – медик став підштовхувати прибульця до виходу. – Я пущу вас, тільки якщо зумієте нейтралізувати дію снодійного.
Рішуче насунувши на чоло капелюх, він вийшов в освітлений сонцем сад. Фламбо і патер Браун подалися за ним. Зовнішність Герріса, доброчинного здорованя з широкою потилицею та маленькими вусиками, була непоказна, але пашіла силою.
Власник габіка, котрий тільки й умів, що виснути на фалдах ближніх, стояв під дверима, як побитий пес, і ошелешено дивився услід кавалькаді.
– Я збрехав заради порятунку, – сміючись зізнався лікар. – Щиро кажучи, ще не час приймати снодійне. Але не дам на розтерзання бідолаху Квінтона. Цей пройдисвіт тільки і знає, що канючити гроші, а коли з’являються свої власні, і не думає повертати борги. Пропащий негідник, хоча і брат такої чудової жінки, як пані Квінтон.
– Так, вона хороша, – кивнув патер Браун.
– Пошвендяю по саду, поки цей добродій не забереться геть, а пізніше віднесу ліки, – продовжував медик. – Я замкнув двері, й Аткінсону всередину не пролізти.
– Звернімо до оранжереї, – запропонував Фламбо. – Правда, з саду в неї не потрапити, зате помилуємося зовні, вона того варта.
– А я зиркну одним оком на хворого. Він дуже любить лежати на отоманці в глибині оранжереї, серед криваво-червоних орхідей. Від одного їхнього вигляду, – засміявся Герріс, – мороз по шкірі дере. Що це ви робите?
Схилившись на ходу, священик щось підняв – майже прихований густою травою, на землі лежав кривий східний ніж, інкрустований коштовним камінням і металевими накладками.
– Звідки він тут? – патер Браун несхвально дивився на дивне лезо.
– Мабуть, іграшка Квінтона, – недбало кинув лікар. – У нього весь будинок набитий китайськими дрібничками. А може, ніж і не його, а цього мовчазного індуса, котрого господар тримає при собі і вдень, і вночі.