– Даруйте, – зніяковіло і безпосередньо сказав він, – я радив вам облишити це. Маркіз знає, що робить, і зустріч ваша тільки примножить біду.
Леді Аутрем, поруч із котрою стояла висока, ще приваблива дама, гнівно зиркнула на низькорослого слугу Божого.
– Це наша приватна справа, – заявила вона. – Не розумію, до чого тут ви.
– А їм тільки і подай приватні справи! – презирливо зауважив Джон Кокспер. – Вони вічно шастають під підлогою, норовлять пролізти в чуже житло. Бач, як вчепився в бідного Марні! – Сер Джон був не в настрої, бо шляхетні друзі взяли його з собою лише за тієї умови, що він нічого не напише. Йому і в голові не вміщалося, що саме він вічно норовить пролізти в чуже житло.
– Не хвилюйтеся, все гаразд, – поспішив запевнити патер Браун. – Крім мене, маркіз не бачив жодного священика. Повірте, він знає, що робить. Молю вас, не чіпайте його.
– Щоб він помер заживо і збожеволів? – обурилася леді Аутрем. – Щоб він жив отак, бо проти волі вбив людину двадцять п’ять років тому? Це ви називаєте милосердям?
– Атож, – незворушно відповідав священик, – це я називаю милосердям.
– Чого від них чекати? – сердито плювався Кокспер. – Їм тільки й треба замурувати когось ще живим, заморити голодом, звести з розуму постом, покаянням і страхом вічних мук!
– Ні, справді, патере Браун, – сказав Аутрем. – Невже, по-вашому, він такий винний? То таке ваше християнство?
– Саме так, справжнє християнство, – зм’якнувши благав він свою дружину, – є щось, що знає все і прощає все. Любов, яка може як пам’ятати, так і забувати.
– Патере Браун, – серйозно зауважив Меллоу, – я завжди погоджуюся з вами. Але зараз нічого не тямлю! Невже треба так розплачуватися за такий злочин?
– Злочин його тяжкий, – зітхнув священик.
– Нехай Господь пом’якшить ваше жорстоке серце, – зронила незнайома жінка. – Я піду і побалакаю з моїм нареченим.
І, немов голос її викликав примару, зі сірого замку вийшов чоловік, котрий зупинився в темряві відчинених дверей, на самій горі довгих сходів. Прибулець весь був у чорному. Знизу було видно, що волосся його біле, а обличчя бліде, як мармур. Коли Віола Ґрейсон повільно пішла вгору сходами, лорд Аутрем буркнув у чорні вуса:
– Сподіваюся, її він не образить, як образив мою дружину.
Патер Браун, котрий застиг у якомусь заціпенілому смиренні, глянув на нього і промовив:
– Бідний Марні завинив достатньо, але цього він не робив. Вашу дружину він не ображав.
– Що ви хочете сказати? – поцікавився Аутрем.
– Він із нею не знайомий, – пояснив священик.
Поки вони спілкувалися, висока жіночка піднялася сходами, і тут всі почули реально страшний зойк:
– Моріс!
– Що трапилося? – вигукнула леді Аутрем і побігла до подруги, котра похитнулася так, буцімто зараз злетить кам’яними сходами. Але Віола Ґрейсон повільно пішла вниз, зіщулившись і тремтячи.
– О, Господи, – торочила вона, – о, Боже милостивий… Це не Джеймс… Це Моріс!
– Мені здається, леді Аутрем, – серйозно сказав священик, – вам краще б відвести звідси вашу подругу.
Але з висоти сходів упав голос, який міг би прозвучати з крипти, – хрипкий, непропорційно гучний, як у тих, хто багато років прожив серед птахів на безлюдному острові. Моріс, маркіз Марні, гукнув:
– Стривайте!
Всі застигли на місці.
– Патере Браун, – продовжував маркіз, – перш ніж ці люди підуть, розкажіть їм усе, з чим ознайомив вас я.
– Маєте рацію, – відповідав священик, – і це вам зарахується.
Маркіз зник у замку, а слуга Божий звернувся до присутніх у замку людей.
– Авжеж, – сказав він. – Нещасний Марні дав мені право розповісти все, у що він мене посвятив, але краще я піду ходою власних своїх здогадів. Природно, я відразу ж збагнув, що похмурі монахи – просто дурня, вичитана з книжок. Іноді, досить рідко, ми схиляємо людину до чернецтва, але ніколи не схиляємо до затвору без правила і ніколи не рядимо мирянина в чернечу одежину. Однак я задумався про те, чому ж він носить каптур і ховає обличчя. Мені здалося, що таємниця не в тому, що він зробив, а в тому, хто він. Потім генерал дуже живописно описав мені поєдинок, і найживішою в цій картині була загадкова поза Ромейна, застиглого осторонь. Вона тому і була загадковою, що він застиг осторонь. Чому цей чоловік не кинувся до свого товариша? І тут я почув маленьку дрібничку – генерал згадав про те, що Ромейн стояв саме так, чекаючи грому після блискавки. Тут я все второпав. Ромейн чекав і тоді, біля моря.
– Та поєдинок же скінчився! – скрикнув лорд Аутрем. – Чого ж він чекав?
– На розмову, – пояснив патер Браун.
– Кажу ж вам, я все бачив! – ще схвильованіше крикнув генерал.
– А я, – сказав священик, – скажу вам, що ви нічого не бачили.
– Даруйте, вам клепок не бракує? – спробував кепкувати генерал. – Чому ви вирішили, що я осліп?
– Тому що ви хороша людина, – відповідав священик. – Господь пощадив вашу чисту душу і відвернув ваш погляд від беззаконня. Він поставив стіну піску і таємниці між вами і тим, що трапилося на закривавленій землі.
– Розкажіть тоді, що там сталося, – ледь вимовила леді Аутрем.
– Потерпіть трохи, – відповів їй священик. – Постежите за ходом моїх думок. Обміркував я і те, що Ромейн вчив Моріса прийомам свого ремесла. У мене є товариш-актор, він показував мені дуже цікавий прийом, як падати мертвим.
– Господи помилуй! – закрив рот рукою лорд Аутрем.
– Амінь, – закінчив патер Браун. – Атож, Моріс упав, як тільки Джеймс вистрілив, і лежав, чекаючи. Чекав і його злочинний учитель, стоячи осторонь.
– Чекаємо і ми, – нетерплячився Кокспер. – Я, наприклад, більше чекати не можу.
– Джеймс, оглушений каяттям, кинувся до нещасного, – продовжував священик. – Пістолет він відкинув із відразою, але Моріс тримав свій пістолет у руці. Коли старший брат схилився над молодшим, той підвівся на лівому лікті і вистрелив. Стріляв він кепсько, але на такій відстані схибити ніяк не можна.
Всі були бліді, вони довго дивилися на священика. Нарешті сер Джон спитав розгублено і тихо:
– Ви впевнені в усьому цьому?
– Я в цьому впевнений, – зауважив патер Браун, – і тепер передаю Моріса Мейра, справжнього маркіза Марні, під вашу християнську опіку. Ви вказали мені сьогодні на християнські чесноти. Здається, що ви таки передали куті меду. Але як добре, що до таких бідних грішників, як цей чоловік, котрий помиляєтеся, ви маєте достатньо милосердя, і готові до примирення навіть усього людства.
– Ну, знаєте! – скрикнув лорд Аутрем. – Пробачити цього мерзенного боягуза? Ні вже, даруйте! Я сказав, що розумію чесний поєдинок, але такого зрадника й убивцю…
– Лінчувати б його! – запропонував Кокспер. – Спалити живцем. Якщо вічний вогонь не казочки, я і слова не скажу, щоб врятувати його від пекла.
– Я не дав би йому й шматка хліба, – добавив Меллоу.
– Людській милості є межа, – промовила тремтячим голосом леді Аутрем.
– Саме так, – сказав патер Браун. – Цим вона і відрізняється від милості Божої. Вибачте, що я не дуже серйозно поставився до ваших закидів і повчань. Річ у тім, що ви готові пробачити гріхи, які для вас не є гріховними. Ви прощаєте тих, хто, на вашу думку, не чинить злочин, а порушує умовність. Ви терпимі до дуелі, розлучення, роману. Ви даруєте, бо вам нічого прощати.
– Невже, – запитав Меллоу, – ви хочете, щоб я прощав таких мерзотників?
– Ні, – відповів священик. – Це ми повинні вибачати їм.
Він різко піднявся й оглянув присутніх.
– Ми маємо дати їм не кусень хліба, а Святе Причастя, – провадив він далі. – Ми повинні сказати слово, яке врятує їх від пекла. Ми одні залишаємося з ними, коли їх покидає ваша, людська милість. Що ж, ідіть своєю неважкою дорогою, прощаючи приємні вам гріхи і модні погані звички. А ми вже в темряві і пітьмі, будемо втішати тих, кому потрібна розрада. Тих, хто скоїв страшні речі, яких не пробачить світ і не виправдає совість. Тільки священик може пробачити їх. Лишіть нас із тими, хто низький, як низьким був Петро, коли ще не запіяв когут і не зайнялася зоря.