– По-друге, – не вмовкав священик, похмуро дивлячись на стіл, – Джеймс Мейр запитав наречену та її подругу, чи здатна жінка встояти перед Морісом. Спало їм на гадку, що може означати таке запитання?
Генерал підвівся і став міряти кроками кімнату.
– А, дідько… – сказав він без особливого запалу.
– По-третє, – продовжував патер Браун. – Джеймс Мейр дуже дивно горює. Він не в змозі чути про брата, бачити його портретів. Так буває, не сперечаюся. Це може означати, що спогад занадто болісний. Та може означати й інше.
– Довго ще будете мене мучити? – спитав господар.
– По-четверте і по-п’яте, – спокійно чеканив священик, – Моріса Мейра не ховали або ховали дуже скромно, поспіхом, хоча він і належав до знатного роду. А брат його, Джеймс, негайно виїхав за кордон, ніби втік на край світу. Тому, – всі так само спокійно продовжував він, – коли ви звинувачуєте мою віру і протиставляєте їй чисту та досконалу любов двох братів, я дозволю собі припустити…
– Годі, – сказав лорд Аутрем. – Я розповів, що можу, щоб ви не думали найгіршого. Знайте хоча б одне: поєдинок був чесним.
– Слава Всевишньому! – втішився патер Браун.
– Вони стрілялися, – сказав Аутрем. – Може, це була остання дуель в Англії.
– Це набагато краще, – сказав священик. – Милостивий Боже. Так, набагато краще.
– Краще, ніж ваші здогади? – похмуро кинув господар. – Вам не заборонено сміятися над досконалою любов’ю, але, повірте, вона існувала. Джеймс обожнював свого кузена, і вони росли разом. Старший брат або старша сестра іноді обожнюють молодшого, особливо, коли той і справді дивовижний. У простодушного Джеймса навіть ненависть була себелюбною. Розумієте, якщо він сердився на когось, то думав про нього, не про себе. А бідний Моріс жив і відчував інакше. Люди тягнулися до нього, і він любив товариство, але милувався лише собою, як у дзеркальному залі. Ніхто не перевершив його ні в спорті, ні в мистецтвах. Він майже завжди перемагав і легко приймав свою звитягу. Але якщо йому траплялося програти, легкість зникала. Поразок він цурався. Чи варто розповідати вам, як розлютився він заручинами Джеймса? Залишатися осторонь він просто не міг. Джеймс перевершував його лише в одному – стріляв набагато краще. Так сталася трагедія.
– Точніше, так вона почалася, – уточнив священик. – Так почалися страждання того, хто залишився живим. Мені здається, тут можна обійтися і без зловісних ченців.
– А мені здається, – сказав генерал, – що Джим стріляє більш, ніж цільно. Звісно, біда чимала, але билися вони чесно. Крім цього, Моріс змусив його стрілятися.
– Звідки ви це знаєте? – здивувався священик.
– Я це бачив, – сумно підтвердив Аутрем. – Я був секундантом у Джеймса, і Моріс на моїх очах упав мертвим.
– Будь ласка, розкажіть усе, – задумливо промовив священик. – Хто був секундантом у Моріса?
– Г’юґо Ромейн, знаменитий актор, – похмуро повідомив господар. – Моріс захоплювався сценою і брав у нього уроки. Ромейн славився і тоді, але ще не встав на ноги, і Моріс давав йому гроші. Тепер цей актор багатший за аристократа, однак у ті часи залежав від багатого учня. Тому ми не знаємо, як він ставився до сварки – міг не схвалювати її і погодитися несамохіть. Стрілялися на англійський манір, у кожного був один секундант. Я хотів покликати лікаря, але Моріс відмовився. Він сказав: «Чим менше народу дізнається, тим краще. Крім цього, в селі є лікар. У нього баский кінь, і якщо треба, він миттю прибуде». Ми знали, що Моріс ризикує більше – як ви пам’ятаєте, він не дуже удатний стрілець, – і погодилися. Супротивники зійшлися на піску, біля моря. Між ними і селом лежали дюни – глуха стіна, поросла ріденькими пучками трави. До моря ми вийшли через вузький, звивистий прохід. Так і бачу мертво-жовту смугу, а за нею, біля самої води, – вузьку, мертво-червону, немов відблиск крові.
Далі все сталося так стрімко, немов пісок зметнуло вітром. Постріл начебто і пролунати не встиг, а Моріс Мейр закружляв дзиґою і кеглем звалився в пісок. Певна річ, я злякався за нього, але, хоч це і дивно, пошкодував не вбитого, а вбивцю. Найяскравіше і найясніше бачу до цього дня не Моріса, котрий падає мертвим, а нещасного Джима, котрий біжить до поваленого друга і ворога. Бачу його борідку, його смертельно бліде обличчя, його тонкий профіль. Пістолет він відкинув, в лівій руці тримав рукавичку, і порожні пальці билися на вітрі, наче волаючи про допомогу, коли кричав мені, щоб я скоріше привів лікаря. Все це я бачу, а більше нічого, крім моря, і нерухомого тіла, і нерухомого секунданта на тлі світлого неба.
– Ромейн не рухався? – здивувався священик. – Чому ж він не підбіг до Моріса Мейра?
– Може, й підбіг, коли мене вже не було, – відказав генерал. – Я кинувся в село і більше нічого не бачив. Бідний Моріс мав рацію: лікар одразу ж скочив у сідло, я ледь роздивився його, але він здався мені дуже метким і вмілим. Задовго до того, як я прийшов до моря, він зробив усе, що міг: поховав тіло в піску і переконав нещасного вбивцю втікати, в прямому сенсі слова просто бігти берегом. Джеймс дістався найближчого порту, і йому вдалося покинути Англію. Решту ви знаєте. Через багато років він повернувся і оселився в похмурому замку. На той час титул уже перейшов до нього. Я не бачив його жодного разу, але мені відомо, що написано мертвотними червоними літерами в темряві його душі.
– Наскільки я зрозумів, – спитав патер Браун, – інші його друзі намагалися зустрітися з ним?
– Моя дружина намагалася і тепер вирішила спробувати знову, – сказав Аутрем. – Вона дуже близька з нещасною жінкою, яка стала причиною сварки, і хоче звести з нею Джима. Їй здається, якщо він побачить Віолу, розум повернеться до нього. Якраз завтра вона наміряється влаштувати це побачення.
Патер Браун перебирав шпильки, що лежали біля нього, і слухав досить неуважно. Він мислив образами, і картина, яка вразила навіть генерала, ставала все виразнішою й яскравішою в свідомості містика. Він бачив тьмяно-червоний пісок, страшний, як закривавлена земля, і темне тіло, й убивцю, котрий, спотикаючись на бігу, відчайдушно волає про допомогу, махаючи рукавичкою. Але уява його не могло впоратися з нерухомим силуетом, що стояв, як бовван, біля самої води. Щось він означав, але для священика був лише знаком.
– Цей Ромейн завжди реагує не відразу? – висунув версію священик.
– Дивно, що ви про це спитали, – здивувався Аутрем і пильно глянув на співрозмовника. – Ні, він реагує миттєво. Однак якраз учора, перед грозою, я бачив його саме в такій позі. Блискавка засліпила нас, але він не ворухнувся.
– А потім? – спитав священик.
– Різко обернувся, коли вдарив грім, – згадав господар. – Мабуть, він його чекав. Пояснив нам, через скільки секунд… Вибачте, що з вами?
– Я вколовся шпилькою, – священик заморгав очима.
– Вам погано? – занепокоївся Аутрем.
– Ні, нічого, – сказав священик. – Просто я не такий стоїк, як ваш Ромейн. Коли бачу світло, то моргаю, нічого не можу вдіяти.
Забравши капелюх і парасольку, він почимчикував до дверей, але раптом спинився, безпорадно дивлячись на господаря, немов риба на піску, і тихо промовив:
– Генерале, заради Господа, не пускайте вашу дружину й її подругу до нещасного Марні. Залиште все, як є, інакше розбудите гніздо демонів.
Темні очі генерала світилися подивом, коли він знову взявся за свої шпильки.
Однак він здивувався ще більше, коли милосердні пориви його дружини призвели до того, що кілька друзів таки зібралися відвідати похмурий замок. Перш за все і він, і всі інші здивувалися тому, що серед них немає Г’юґо Ромейна. Коли невелике товариство прибуло в маленький готель, там чекала телеграма від його адвоката, яка повідомляла про раптовий від’їзді славетного актора. Коли ж товариство попрямувало до замку, назустріч їм, зі злощасних дверей, вийшов не величний дворецький і навіть не статечний лакей, а незграбний священик на ім’я Браун.