– Гадаю, мораль тут дещо інша, – сказав священик.
Хоча вже наступного дня він наче розчинився серед мільйонів нью-йоркців і, мабуть, не намагався виділитися з ряду безіменних номерів, що населяють нумеровані нью-йоркські вулиці, насправді ж він півмісяця наполегливо, але непомітно працював над поставленим перед ним завданням.
Патер Браун боявся, що правосуддя покарає невинного. Він легко знайшов нагоду побалакати з двома-трьома людьми, пов’язаними з таємничим убивством, не показуючи, що вони цікавлять його більше за інших. Особливо цікавою та пізнавальною була його бесіда зі старим Гікорі Крейком. Відбулася вона на лавці в Центральному парку. Ветеран сидів, упершись худим підборіддям у кістляві кулаки, які стискали химерне руків’я ціпка, схожого на томагавк з темно-червоного дерева.
– Аякже, стріляли, мабуть, здалеку, – хитаючи головою, торочив Крейк, – але навряд чи можна так уже точно визначити дальність польоту індіанської стріли. Я пам’ятаю випадки, коли стріла пролітала разюче велику відстань і потрапляла в ціль точніше за кулю. Правда, в наш час важко зустріти озброєного луком і стрілами індіанця, та й у наших краях індіанців немає. Але якби хтось із досвідчених стрільців-індіанців раптом опинився біля мертонівського будинку і зачаївся з луком ярдів за триста від стіни… Гадаю, він зумів би послати стрілу через стіну і трафити в Мертона. У давні часи мені траплялося бачити і не такі дива.
– Я не сумніваюся, – ввічливо сказав священик, – що дива вам доводилося не тільки бачити, а й творити.
Старий Крейк гмикнув.
– Навіщо ворушити давнє, – помовчавши, уривчасто буркнув він.
– Декому подобається ворушити старе, – сказав патер Браун. – Сподіваюся, у вашому минулому не було нічого такого, що дало б привід для чуток у зв’язку з цією історією.
– Як вас розуміти? – гаркнув Крейк і грізно вибалушив очі, які вперше ворухнулись на його червоному дерев’яному обличчі, що чимось нагадувало руків’я томагавка.
– Ви так добре знайомі з усіма прийомами та хитрощами червоношкірих… – повільно почав служитель Церкви.
Крейк, котрий досі сидів згорбившись, мало не зіщулившись, сховавши підборіддя у свій химерний ціпок, раптом схопився, стискаючи його, як кийок, – справжнісінький тобі бандюга, готовий кинутися в бійку.
– Що? – зойкнув він хрипко. – Що за чортівня? Ви смієте натякати, що це я вбив свого зятя?
Люди, що сиділи на лавах, з цікавістю спостерігали за суперечкою низькорослого голомозого здорованя, який розмахує дивовижною палицею, і маленького чоловічка в чорній сутані, котрий застиг у повній нерухомості, якщо не брати до уваги легкі змиги очей. Був момент, коли здавалося, що войовничий здоровань з істинно індіанською рішучістю і хваткою гепне свого супротивника по голові, і здалеку вже замаячила поважна фігура ірландця-поліціянта. Але священик лише спокійно сказав, немов відповідаючи на звичайнісіньке запитання:
– Я дійшов до певних висновків, але не вважаю за необхідне посилатися на них, перш ніж зможу вичерпно пояснити все.
Чи то кроки поліціянта, котрий наближався, чи погляд священика таки втихомирили старого Гікорі, але він засунув палицю під пахву і, бурмочучи, знову насунув на голову капелюх. Безтурботно побажавши йому всього найкращого, священик не кваплячись вийшов із парку і попрямував в якийсь готель, у загальній вітальні якого він розраховував застати Вейна. Молодик радісно підхопився, вітаючи патера Брауна. Він виглядав ще виснаженішим, ніж здавалося раніше, його гнітила якась тривога. До того ж у священика виникла підозра, що зовсім недавно його юний приятель намагався порушити – на жаль, із безсумнівним успіхом – останню поправку до американської конституції.[5] Але Вейн одразу пожвавився, як тільки мова зайшла про його улюблену справу. Патер Браун ніби побічно спитав, чи часто літають над будинком Мертона літаки, і додав, що, побачивши круглу стіну, спершу прийняв її за летовище.
– А у вашій присутності хіба не пролітали літаки? – здивувався капітан Вейн. – Іноді вони рояться там, як мухи, ця відкрита рівнина наче створена для них, і я не здивуюся, якщо в майбутньому її оберуть своїм місцем гніздування пташки на зразок мене. Я і сам там частенько літаю і знаю багатьох літунів, учасників війни, але тепер все якісь нові з’являються, я про них ніколи й не чув. Мабуть, скоро у нас, у Штатах, літаків розведеться стільки ж, скільки автомобілів, – у кожного буде свій.
– Оскільки кожен обдарований Творцем, – з посмішкою зауважив священик, – правом на життя, свободу та кермування автомобілем, не кажучи вже про літаки. Отже, якби над будинком пролетів незнайомий літак, цілком імовірно, що на нього не звернули б особливої уваги.
– Авжеж, мабуть, – погодився Вейн.
– І навіть якби літун був знайомий, – продовжував священик, – він, мабуть, міг би про людське око взяти чужий літак. Наприклад, якби ви пролетіли над будинком у своєму літаку, то пан Мертон і його друзі могли б вас упізнати по машині в літаку іншої системи, чи як це у вас називається. Вам би, напевно, вдалося непомітно пролетіти майже повз вікна, тобто так близько, що до Мертона практично було б рукою сягнути.
– Ну, так… – машинально почав капітан і раптом осікся і застиг, роззявивши рота і витріщивши очі.
– Боже мій! – пробурмотів він. – Боже мій!
Потім піднявся з крісла, блідий, весь тремтячи, і пильно подивився на патера Брауна.
– Ви з глузду з’їхали? – спитав він. – Ви у своєму розумі?
Настала пауза, потім він злісно прошипів:
– Та як вам на гадку спало припустити…
– Я лише висуваю припущення, – сказав священик, встаючи. – До певних попередніх висновків я, мабуть, уже дійшов, але повідомляти про них ще не час.
І, церемонно вклонившись своєму співрозмовнику, він вийшов із готелю, щоб продовжити свої дивовижні мандри Нью-Йорком.
До вечора ці мандри привели його темними вуличками до кривих сходів, що спускалися до річки в найстарішій і запущеній дільниці міста. Під кольоровим ліхтариком біля входу в досить підозрілий китайський ресторанчик він наткнувся на знайому особу, але небагато ж залишилося в ній знайомого!
Пан Норман Дрейдж усе так само похмуро дивився на світ крізь великі окуляри, що приховували його обличчя, як скляна темна маска. Але якщо не брати до уваги окулярів, він дуже змінився за місяць, що минув із дня вбивства. При їхній першій зустрічі Дрейдж був елегантний, аж занадто, на межі, де так важко вловити різницю між денді та манекеном у вітрині крамниці. Зараз же він якимось дивом примудрився впасти в іншу крайність – манекен перетворився на опудало. Він усе ще ходив у циліндрі, але зім’ятому та пошарпаному, одяг зносився, ланцюжок для годинника й усі інші прикраси зникли. Однак патер Браун звернувся до нього з таким виглядом, ніби вони зустрічалися лише напередодні, і, не роздумуючи, сів поруч із ним на лавку в дешевому шинку, де харчувався Дрейдж. Утім, почав розмову не священик.
– Ну, – буркнув Дрейдж, – досягли успіху в помсті за смерть доброї пам’яті мільйонера? Адже мільйонери всі зараховані до лику святих, як тільки хтось із них простягне ноги – газети повідомляють, що шлях його життя був осяяний світлом родинної Біблії, яку йому в дитинстві читала матінка. До речі, в цій стародавній книжечці зустрічаються історії, від яких навіть у матінки мороз пішов би по шкірі, та й сам мільйонер, гадаю, злякався б. Жорстокі тоді панували звичаї, тепер вони вже не такі. Мудрість кам’яного віку похована під склепіннями пірамід. Уявіть собі, наприклад, що Мертона викидають із вікна його знаменитої вежі на поталу собакам. Адже з Єзавеллю вчинили не краще. Або ось Самуїл розрубав Агага, коли той просто «підійшов у тремтінні». Мертон також тремтів усе життя, поки нарешті до того дійшов, що і ходити перестав. Але стріла Господа знайшла його, як бувало в тій давній книзі, знайшла і задля науки іншим вразила смертю в його ж вежі.