Хвилин за п’ять Микола заніс у хату невеличку валізу, схожу на дипломат, розкрив її, поклав на столі перед Володькою і відкрив кришку. На горизонтальній площині дипломата світилося три кнопки. На вертикальній панелі, по всій площині, було багато квадратиків з різними символами. Микола натис на зелену кнопку, – вертикальна панель засвітилася. В кожному квадратику з’явилось рухоме зображення – в одному грали в якусь гру з м’ячем; у другому пливла у воді велика, схожа на кита, тварина, в третьому – боролися двоє могутніх людей, в четвертому йшла, мабуть, війна – дві «тарілки» стріляли одна в одну вогняними променями.
Володька був в захваті, Микола поклав поряд «мишку» – так він називав пересувний маніпулятор, показав Володі як нею користуватись, а також як вимикати та вмикати комп’ютер.
– Ну а тепер освоюй цю техніку, а я сяду за свій комп’ютер.
За годину Микола встав, потягнувся з задоволенням і підійшов до батька, який ремонтував ручку швейної машини. Він вимкнув радіо, котре голосом відомого депутата закликало відзначити 82 річницю Великої жовтневої Соціалістичної революції демонстрацією на Хрещатику в Києві і обурювалось, що адміністрація Києва не дозволяє цього.
– Депутати скаженіють, б’ючи себе в груди, захищаючи народ, а його треба захищати від них, – з гіркотою в голосі промовив Микола.
– Чого це ти, синку, не хочеш слухати розумні речі.
Син уважно подивився на батька, і не відповівши на його репліку, запитав:
– Хочеш, тату, я розкажу тобі, що буде далі з нашою країною і нашим народом?
Батько давно чекав цієї хвилини, він відчув, що син вирішив розповісти йому про те, чого ніхто на Землі не знав, – про свою подорож у космос.
– Мені здається, що я це знаю, бо на планеті, де я був, такі події як оце в нас, пройшли десь років триста тому. Коли я знайомився з історією країни Ауріка на планеті Юрмазі, то я не дуже порівнював їх життя та наше, але ось тепер, слухаючи радіо, я знаходжу разючу схожість. Тому, гадаю, подібним буде і наше майбутнє.
– Ти, синку, спочатку розкажи, що то за планета така? – вставив батько.
– Планета Юрмазі, третя на орбіті зірки, що розташована в найближчому до нас сузір’ї. Там дуже схожа на нашу атмосфера, природа, а її мешканці подібні до нас, проте вищі. Їх зріст десь метри два і більше. Дуже добрі, розумні, чуйні, фізично розвинені, а шкіра у них ледь блакитного кольору. Пізніше я тобі розповім про них більше. Вони оберігають нашу Землю від маленьких і злих інопланетян, захищають її від катастроф, на які ми самі її наражаємо. Але відкрито вони не втручаються в наші суспільні завірюхи, війни та інші негаразди, а через таких як я, натякають людству про його долю.
– Ну й що ж там було на тій далекій планеті? – спитав зацікавлений батько.
Микола, походжаючи по хаті, почав розповідати.
– Приблизно двісті вісімдесят років тому за нашим земним часом, в країні Ауріка почала володарювати жорстока династія. Вона була при владі майже століття. Через безмежну владу, що передавалася у спадщину, хоч за конституцією країна була демократичною, перестарілі правителі втратили міру справедливості, жорстокості, дозволеного і недозволеного, порядного і непорядного. Вважаючи себе богами, але не тямлячи нічого в науці, техніці, економіці, вони зруйнували народне господарство і довели народ до зубожіння. Земна російська приказка «В семье не без урода» виявилась дійовою і в тій країні на тій далекій планеті. Один молодий правитель з владної династії вирішив пограти в демократію. Закінчилося це тим, що розбуджений народ скинув з «божого олімпу» і самого правителя, і всю цю династію. Сталося все те сто вісімдесят років тому. Скинуті «на землю» представники правлячої верхівки зрозуміли, що вони зовсім нездатні існувати без влади, і багатотисячна плеяда «богів», «божків», «боженят» просто загине. Тому члени династії згуртувались і вирішили за всяку ціну повернутись на той звичний їм «божий олімп».
Вони відсахнулись від своїх же ідеалів, розтоптали свій прапор, почали хреститися і молитися, хоч уже двадцять їхніх поколінь пропагувало атеїзм. Вони стали перевертнями і, обдуривши народ, все-таки захопили владу.
Трохи відхекавшись, відчуваючи невпевненість свого становища, вони вирішили перш за все зміцнити його, прийнявши закони, які б забезпечили їх особисту недоторканість, законодавчо встановили собі та наближеним багато довічних пільг. Потім почали грабувати, продавати свою країну, збагачуючись всіма засобами, відомими і невідомими раніше, щоб забезпечити себе, своїх дітей і онуків, торуючи собі дорогу і притулок за кордоном на випадок, якщо доведеться тікати від розгніваного і обуреного народу, який вони люто ненавиділи і робили все можливе, щоб знищити його голодом і злиднями.
Так вони протримались чотири міжвиборчих періоди. А вибори в парламент у них, як і у нас проходили через чотири роки, доки всі люди не зрозуміли їх ворожості. На п’ятий термін їх прорвалось до олімпу набагато менше, хоч зусиль і грошей вони доклали дуже багато. У хід йшли неймовірні обіцянки, підкуп, фальсифікація, шантаж, і насильство. Але в складі нового парламенту (щоб було зрозуміліше далі в своїй розповіді я буду використовувати земні назви) більшість депутатів була «іншої крові», і мета їх діяльності була зовсім інша. До речі половиною цих депутатів були жінки. Вони пропагували чесність, скромність, справедливість і безмежну відданість своєму народові. Вони відмовились відразу від усіх пільг. Наприклад, житло в столиці мав право отримати депутат, якого тричі оберуть до парламенту. Ця частина депутатів відмовилась від депутатської недоторканості, мотивуючи це тим, що обранець повинен бути найчеснішою людиною і нести відповідальність за скоєний злочин або порушення закону в десять разів суворішу, ніж простий громадянин. Це були святі та безкорисні люди і вони на перших же засіданнях парламенту прийняли такі закони, за якими всі можновладці, що крали, грабували, або сприяли цьому – тобто були причетні до заподіяння шкоди своєму народові, були притягнуті до відповідальності. Їм не дали втекти за кордон, а приховані ними за межами держави гроші були повернуті в країну дуже своєрідним способом – всі династійці отримали таку ж пенсію, як і всі смертні, на неї вони прожити не могли і були змушені забирати свої закордонні вклади, і це їм допомогли зробити. Хто ж крав, переступивши через трупи своїх жертв, і за ці злочини не міг відпрацювати навіть в неволі до кінця життя, той віддавав життя на потреби науки і держави.
– Синку, ти мабуть щось наплутав. Такого бути не може. Хто ж це добровільне віддасть своє життя на досліди вченим? – здивовано похитав головою батько.
– А у них, тату, і не питали. Там досить цікава процедура судочинства. Наприклад, членів парламенту та уряду судить весь народ.
– Як, без суддів і слідчих? – скосив погляд батько.
– Ні татку, слідство було, суд із суддями теж, але останнє слово говорив народ – за допомогою телевізорів. Така вже там була розроблена система голосування.
– Ну а в них було таке безробіття і такі злидні, як оце у нас?
– Було й таке. Коли династійці душили народ, то так само, як у нас, спочатку зруйнували все виробництво. Аби забезпечити легкою і грошовитою роботою своїх жінок, дітей, онуків, правнуків і іншу рідню, яким раніше не треба було думати про заробіток, вони настворювали сотні паразитичних, зовсім не потрібних народу міністерств, департаментів, відділів, інспекцій на утримання яких всі виробники та працівники обкладалися такими податками, що виробництво зупинилося, і сільське господарство прийшло в занепад. Ця зграя високих, привладних держбюджетників зовсім не соромилась регулярно підвищувати собі заробітну платню, щоб отримати пенсію разів у сто більшу за ту, яку вони самі призначили селянину чи робітнику – годувальнику країни. Для цього треба було спотворити пенсійну систему і вона була спотворена. Таким чином, що було заплановано, то було і зроблено.