– Тато, ти нічого не розказав тітці Наді? Дуже вона допитувалась у тебе про прожектор і розтринькала про це і тітці Галі, і Гаші, і Горошкам, а ті розносять по всьому селу. І в мене розпитували, але я нічого їй не сказав.
Це був важкий рік. Все одно, приїздили якісь люди в чорних плащах та кореспонденти відомих і не дуже газет. Всі допитувались про події тієї ночі. Але всі троє стояли на своєму, – може там щось таке і світило, але ми всі спали і нічого не бачили, а якщо сусідка бачила, то питайте у неї. Ці листи не давали спати вночі і працювати вдень, не давали думати про щось інше, хоч це і було необхідно. Батьки неначе подуріли. Був син і вмить його не стало. Була опора, надія, помічник та впевненість у майбутньому. Микола ріс міцним, роботящим, чуйним – на радість батькам і заздрість недобрим сусідам. Він був гордістю батьків, і ось його нема, а замість нього оці страшні листи. Володька бачив і відчував дитячим серцем зміни в поведінці батьків та їх тугу, особливо матусину. Він став тихішим, навіть обережним. І завжди, коли бачив, як котяться з маминих очей сльози, – чи то на городі, на якому порпалися майже весь день, бо треба було збирати огірки, помідори, копати картоплю та іншу городину, чи в хаті, – він обнімав її і починав заспокоювати, як це робив батько, хоч у самого оченята плакали.
– Звідки взялись ті прибульці, і чому вони звалились саме на нашу голову? Боже, якщо ти є на світі, збережи і поверни Миколку, – просив батько заховавшись, щоб його ніхто не почув і не побачив. А дружину вмовляв не хвилюватися даремно, бо що сталося, те сталося, і тепер їм залишається лише вірити і Миколі, і отим астронавтам та виконувати їх поради.
Цілий рік, з тривогою і нетерпінням, вони чекали цей день – 14 вересня 1999 року. І ось цей день настав.
Все валилось з рук, робота не йшла. Вони тинялися по хаті і подвір’ю. Розуміли – «це» повинно статись, коли село засне. А коли стемніло, самі поснули за столом, знесилені довгим чеканням. Коли в хату зайшов Микола, вони спросоння навіть не повірили відразу, що це він. А як впевнились в цьому, то зітхнули з полегшенням – кінець їх випробуванням, нарешті цей тяжкий рік закінчився, і виправдалися їх надії. Батьки обоє разом встали і пішли до Миколи з простягнутими руками. Мати тихенько причитала: «Здравствуй синку, наш рідненький, дорогенький,» – вона впала на груди Миколи. Плечі її здригались…
ПРОРОЦТВО МИКОЛИ
– Синку, вже тиждень як ти вдома, але ти частіше похмурий, ніж веселий. Може, на нас чогось сердишся, може ми тобі чимось не вгодили. Хай це ми не можемо прийти до тями після зустрічі з твоїми друзями. Так воно й не дивно. Такі новини жодній людині на Землі навіть приснитися не могли, а ми не тільки бачили, доторкнулися, відчули, а й жили з цими дивами майже шість годин. Та продовжуємо жити і будемо жити з ними уже до кінця свого життя, бо втягнув ти нас, Миколо, в очікування неймовірних подій і нашого онука з тієї далекої планети Юрмазі. Оце ми з мамою потроху все обмірковуємо, обговорюємо, зважуємо. Казати, чи не казати людям про твою подорож, про те – яким ти став, про те, що з тобою трапилося. Про оці дивні комп’ютери, адже люди все одно їх побачать. Я вже не кажу про інше – батько запитально дивився на сина.
– Татусю, рідненький, заспокойся. Всім я задоволений і мені з вами дуже добре, бо ви для мене найдорожчі, бо я вас дуже люблю. Просто я знайомлюсь з подіями на Землі, що відбулись за рік моєї відсутності, але уже не, як учень, а як досвідчений дослідник, що прилетів з іншої планети. Мене цікавлять всі події, де б вони не відбувалися і відбуваються зараз, особливо все, що стосується нашої України. А тут радісного, самі бачите, мало. Ось чому мені не весело. А людям кажіть, що дід Федосій, у якого на Донбасі, я прожив цілий рік, помер, тому я і повернувся додому. Про корабель за минулий тиждень вас же ніхто не питав?
– Ні, синку, поки що не питали.
– І не спитають, бо наш гравітон своїм енергетичним полем стер з пам’яті людей все, що вони бачили під час приземлення його біля нашої хати.
– Гравітон – це та тарілка, що прилітала? – запитав батько.
– Так, тату. А про комп’ютери кажіть, що я їх купив на гроші, отримані за продану квартиру діда Федосія. Ну, а про те, що зі мною сталося, і про що я вам буду розповідати, не варто ні з ким ділитися. Поводьтеся так, наче нічого особливого не трапилось. З Володькою я вже говорив про це, і він буде поводитись, як потрібно.
– От і добре, ми з мамою теж такої думки. То, може, нарешті, ти нам розкажеш, як зустрівся з інопланетянами і де ти був цілий рік?
– Так, тату. Розповісти справді є про що і до того ж стільки, що не вистачить на мої спогади ні вашого, ні мого життя. Вибач, тату, я розумію, що ви чекаєте цієї розмови, однак, чим більше я отримую інформації про життя людей на Україні, про політичні чвари в парламенті, тим більше це мене приголомшує, і я ніяк не міг налаштуватися на розповідь. Відтепер сподіватись на особливі новини ні з радіо, ні з газет не варто, бо йде повторення, тому я обіцяю вам цікаві вечори – я вас поведу у свої мандри.
– Гаразд, – батько почухав потилицю, – Мама дуже тривожиться. Учора ти приніс зі Щорса кипу газет і журналів, а сьогодні вже віддав їй усі на розпал печі.
Микола посміхнувся.
– Я все це вже прочитав. А те, що мені потрібно, заніс у пам’ять цього ящичка.
Микола лагідно доторкнувся до білого корпуса комп’ютера.
– Це мій помічник, вчитель, порадник, моя енциклопедія, мій лікар, тренер. На Землі такий зроблять років через триста – чотириста.
– Коли ж ти встиг прочитати таку кипу, мамі її підняти навіть було важко, а я ж бачив, як ти просто гортав сторінки.
– Тату я читаю, як фотографую і все запам’ятовую, можеш мене перевірити.
Батько з недовірою подививсь на Миколу. Той висмикнув з кипи якусь газету і протягнув її батькові.
– Прочитай якийсь заголовок, а я тобі скажу, про що там йдеться, а можу повторити все слово в слово.
– Та це ж газета «Из первых рук», я таку раніше купляв, бо шукав де б можна було придбати маленький тракторець, – взявши газету, промовив батько.
– Так знайшов щось потрібне?
– Ні.
– А ти в цій подивись розділ 303 – там пропонується тракторець «Т-25».
Дивлячись на батька, Микола пирснув, бо у того на обличчі застигло радісне здивування, губи розтяглись не то в посмішці, не то в гримасі здивування. З цим виразом на обличчі він гортав сторінки газети. Нарешті він підвів очі на Миколу.
– Точно, є така об’ява, – подив не сходив з обличчя батька, – Невже ти все це запам’ятав? – І батько кивнув на кипу преси, що лежала біля печі.
– Так тату. Не дивуйся. Я уже не той, що був торік. Мій мозок задіяний більш ніж на 90 відсотків, замість 16 відсотків звичайної людини. А цей комп’ютер дає мені можливість використовувати необхідні знання людства нашої планети та планети Юрмазі, на якій я був. А це сила, як каже Володька, – Микола глянув на брата, що зосереджено щось малював, сидячи за столом, і ніяк не відреагував на репліку.
– Тому, рідненькі, я вже все знаю про мистецтво, культуру, спорт, техніку, науку. Я зараз можу стати чемпіоном світу із шахів, боксу, боротьби, тенісу і, взагалі, будь якого виду спорту, або переможцем ігор типу «Гладіаторів», «Поля чудес», «Вгадай мелодію» та інших. А головне, – я можу захистити вас, себе, свої знання від будь якого насильства і зазіхань.
Насуплений Володька встав з-за столу, підійшов впритул до Миколи, взяв його за ремінь і з притиском видавив: – «Зараз-же розкажи мені про тарілку та інопланетян. Мені сподобались і Ата, і Холд, і Сироб. Про них розкажи. А то хвалишся чим попало.»
Микола ошелешено дивився на суворого братика. Таким рішучим він його ще не бачив.
– Гаразд, гаразд, Вовчику, не сердься. Сьогодні ввечері, як припораємось, я вам почну про все розповідати. А поки-що віддам тобі подарунок школярів Юрмазі для тебе.