Вже перебуваючи в Лондоні, цар письмово доручив своєму дядькові Леву Наришкіну, боярину Стрешнєву та духовнику цариці умовити Євдокію постригтися в черниці, за звичаєм, прийнятим на Русі (замість розлучення).
Ті поговорили з царицею, переконували її «не доводити Петра до гріха», а хутчій погодитися на постриг – з усіх можливих бід ця була найменшою.
Але Євдокія йти до монастиря навідріз відмовилася, пославшись на малолітство сина Олексія та його потребу в ній як матері, адже батько, цар Петро, своєму синові ніколи ніякої уваги не приділяв. Навіть ігнорував його, ігнорував вороже.
Цареві доповіли в Лондон про відмову цариці виконати його повеління. Повернувшись до Росії, Петро одразу ж поїхав до Анни Монс у Німецьку слободу, наче вона була його царицею і його закоханою жоною.
Євдокія всю ніч – коли їй про це розповіли, – плакала, але вранці вже знову була веселою і, як казала, радувалась із сином життю…
Із закордонного вояжу цар Петро повернувся задоволений вельми і в новому, європейського крою, кафтані, що його подарував йому польський король Август ІІ, з яким його зустріч тривала аж три дні. Петро залишився задоволеним його подарованим кафтаном зі шпагою, тож був так захоплений, що не знаходив і слів для похвали свого нового друга-приятеля. Тоді за бенкетом та різними забавами вінценосні домовилися допомагати один одному збройною силою в разі потреби.
Повернувшись до Москви, цар не поїхав у палац до жони-цариці і навіть не побачився з нею, а подався до Німецької слободи, де в нього було стільки друзів. А там несподівано рознеслася чутка, що цар дуже гнівається… На кого?… Відповів сам цар. Коли вранці у Преображенському палаці з’явилися вельможі, цар, попрохавши ножиці, раптом власноруч і нічого не кажучи, почав відрізати їхні розкішні, як лопати, істинно руські бороди. Першим був воєвода Шеїн. І тільки слух про це поширився по Москві, як служилі люди, бояри і дворяни, самі собі поспішно почали відчикрижувати бороди.
До всього ж усім близьким до двору велено було скидати свою руську одіж та перевдягатися в європейські кафтани. А цар, поки там що, особисто проводив допити з тортурами тим стрільцям, які брали участь у заворушенні на боці Софії, катував їх на дибі власноруч, сам виносив їм смертні вироки і сам, вибравши сокиру, відтинав стрільцям голови. А коли йому набридало орудувати сокирою, сидів верхи на коні й залюбки дивився, як голови засудженим відтинали з його наказу наближені. І дуже сердився, коли деякі бояри «принимались за дело трепетными руками». Як уривався йому терпець, зіскакував з коня, хапав сокиру і сам рубав голови на пласі, показуючи боярам, як це треба робити – «без соплів». А вже потім спостерігав, як обезголовлених стрільців вішали навколо монастиря Новодівичого – трупи там висіли і по п’ять місяців, щоб живі затямили, як виступати проти царя чи не виконувати його наказів.
Удовольнившись стратою, їхав у Німецьку слободу – тішитися в обіймах Анни Монс. Плоть жадала чогось такого… а найперше любові.
І так день за днем, день за днем – більше двох тижнів.
Нагостювавшись після повернення з Лондона у Німецькій слободі, Петро відвідав ще кілька будинків, де гуляв, пив, спав і знову пив і гуляв, і тільки за тиждень, а можливо, і більше, нарешті «соизволил» побачитись із законною супругою і не вдома, а в когось із бояр. І побачився лише для того, аби «власноустно» порадити Євдокії хутчіш постригтися в черниці. Євдокія й цього разу – хоч і почула пропозицію вже з уст царя, – навідріз відмовилась іти в монастир, бо не відчувала за собою ніякої вини – та її і в природі не було. Того ж дня вона попросила про заступництво патріарха Адріана. Його святість зробив спробу заступитися за царицю, але без успіху. Якщо не рахувати люті, що її він викликав у Петра.
– Не твоє діло, святий отче, – кричав цар. – Молися Богу та не лізь не в свої сани! Євдокія буде черницею, а ти, святий отче, можеш опинитися біля неї простим монахом!
І патріарху заціпило.
Не знаходячи собі місця від гніву, цар велів схопити Євдокію і під конвоєм відвезти в монастир. Спершу він навіть хотів за непослух скарати її на горло, але його відговорили від такої затії друзі з Німецької слободи.
23 вересня 1698 р. царицю Євдокію під конвоєм привезли до Суздальсько-Покровського монастиря, що був традиційним місцем заслання невгодних цариць. Там Євдокію поспіхом і насильно постригли під ім’ям Олени. Щоправда, архімандрит обителі відмовився постригти Євдокію, за що був узятий під варту. Згодом у маніфесті, виданому у зв’язку зі справою царевича Олексія, Петро сформулював звинувачення проти колишньої цариці так: «…за некоторые ее противности и подозрения». (Між іншим, того ж року Петро постриг у чернецтво двох своїх єдинокровних сестер Марфу і Феодосію – за співчуття до скиненої царівни Софії.)
Утримання від казни цариці Софії не було виділено – її мали утримувати родичі. Вона їм у відчаї писала: «Здесь ведь ничего нет: все гнилое. Хоть я вам и прискушна, да что ж делать. Покамест жива, пожалуйста, поите, да кормите, да одевайте, нищую».
Черницею Євдокія пробула щось із півроку, а тоді перейшла у статус мирянки при монастирі. Життя у вільної мирянки Євдокії, колишньої цариці, поступово почало налагоджуватись. Зрештою вона познайомилася з майором Степаном Глєбовим (у Суздаль приїздив для проведення рекрутського набору), якось непомітно закохалася в нього, сама дивуючись, що після всіх пертурбацій вона ще здатна на почуття. І, як писатимуть, «вступила с ним в связь…» (Майор Глєбов, коли почув, що в монастирі живе колишня цариця Росії, зажадав з нею познайомитись, духовник Євдокії і привів майора до засланої цариці, і вони, наче молоді, захопилися одне одним з першого погляду.)
Згодом Євдокію примусили загрозами-тортурами зізнатися «в содеянном» і навіть писати про це самому цареві. Євдокія напише «признательное письмо» (хитрити й дурити вона від самої своєї природи не могла):
«Всемилостивейший государь! В прошлых годах, а в которых не упомню, по обещанию своему пострижена я была в суздальском Покровском монастыре в старицы и наречено мне было имя Елена. И по пострижению в иноческом платье ходила с полгода; и не восхотя быть инокою, оставя монашество и скинув платье, жила в том монастыре скрытно, под видом иночества, мирянкою…»
З її листа до майора Глєбова: «Свет мой, батюшка мой, душа моя, радость моя! Знать уж злопроклятый час приходит, что мне с тобою расставаться! Лучше бы мне душа моя с телом рассталась! Ох, свет мой! Как мне на свете быть без тебя, как живой быть? Уже мое проклятое сердце да много послышало нечто тошно, давно мне все плакало. Ах мне с тобою, знать, будет расставаться. Уж мне ни жизнь моя на свете! За что ты на меня, душа моя, был гневен? Что ты ко мне не писал? Носи, сердце мое, мой перстень, меня любя; а я такой же себе сделала; то-то у тебя я его брала…»
Що довше перебувала колишня цариця в монастирі, то більше чуток про неї почало з’являтися. І майже всі співчутливі. Так, єпископ Ростовський Десифей почав вістити, що Євдокія скоро знову буде царицею, і величав її в церквах «великой государыней». Пророкували, що, мовляв, Петро ось-ось помириться з царицею і залишить недавно заснований ним Петербург, а разом з ним і свої реформи, що тільки руйнують Русь. Це дійшло до Петра, коли цар проводив слідство у справі царевича Олексія. Під час суду над ним цареві доповіли: колишня цариця Євдокія «яшкается с противниками его реформ и принимает участие в ихнем заговоре против царя». Відразу ж у Суздаль для проведення додаткового розслідування було послано капітана-поручика Скорнякова-Писарева, який і заарештував Євдокію разом з деякими її прихильниками.